Реально нереальні почуття

1.

Він їде додому. Повертається не просто до краю, де народився, осиротів і виріс воїном, не до брудної корчми пропивати час. Спішить туди, де на нього чекають.

Раніше мав лиш одну улюблену справу — війну, яка виховала, зробила чоловіком і наповнила буття сенсом.

Перед боєм страх лякає, але гнів перемагає. Зі страху народжується мужність, яка наповнює силою.

А він не повинен бути слабким. Слабкість — смерть.

* * *

Стежкою між кучугурами до берега спускається дивний незнайомець, з ніг до голови закутаний у плащ із зеленої матерії, на ногах — химерні чоботи, сплетені з лози. Голова вкрита каптуром. Нижню частину обличчя приховує сіра вовняна хустка. Лиш голі пальці визирають з-під рукавів.

Невідомий відразу привертає увагу рибалок, які сидять біля річки в теплих кожухах.

Місцеві здивовано перезиркуються. Але мовчки поправляють хутряні шапки, знизують плечима й далі стежать за кінчиками гусячого пір’я, які не дає віднести течією волосінь, прив’язана до вудок, зроблених з гілок ліщини. Саме час ранкового клювання, і ніщо не може відволікати їх.

Прибулець сідає окремо від інших і розкладає снасті. За його спиною вздовж ріки простяглося селище. Одним краєм впирається в густий ліс, а іншим — у безмежний степ.

Люд розводить свиней, корів, птицю. Займається рибальством, вирощує хліб та городину і торгує з жителями навколишніх сіл.

Хати із солом’яними стріхами, обплетені виноградом, за теплої пори ховаються в тіні садів, які розквітають цвітом яблунь, груш, вишень та абрикос.

Проте зараз надворі початок зими. Ріка поступово заростає льодом. Хатини величезними грибами визирають з-під снігу і випускають з димарів ледачі хмаринки.

Голе гілля сонно хитається від морозного вітру. Сонце повільно піднімається і радує променями холодний ранок.

* * *

Коли світило вже досить високо, рибалки помічають, що улов у чужака набагато більший, ніж у них. Дивно. Чоловік не схожий на справжнього рибалку — невміло вправляється з вудкою.

— Здрастуйте, а чим приманюєте? — питає один з рибарів, проходячи повз.

Інші збирають пожитки і прислухаються.

— Доброго дня. Нічим особливим. Каша та пісня, — відповідає той глухим голосом з-під хустки, що закриває ніс і рот.

— Піснею? Ми ж нічого не чули...

— Співати й подумки можна. — У тихій говірці чужака вчуваються веселі нотки. — Головне знати, для кого співаєш. — Темні зіниці, розміром з добрі ополонки, пильно вивчають чоловіка.

— Чудний ти, давно в наших краях?

— Ні. З учора живу в тій покинутій хаті, на околиці, — киває вбік.

— А-ага, — протягує рибалка, — що ж, давай знайомитися. Я Василь! — знімає рукавицю і простягає мозолисту долоню до незнайомця.

Чужинець потискає її на подив теплою рукою. Стягує капюшон, звільняє обличчя від хустки і каже:

— А мене називають...

Василь не розбирає імені і злякано відступає. Позаду завмирають рибалки і з роззявленими ротами розглядають незнайомця.

Чорне волосся, закладене за неприродно довгі гострі вуха, ховається десь за спиною, під плащем. На широкому обличчі, під малим кирпатим носом, грає добра усмішка, яка оголює ряд білосніжних зубів з двома передніми великими різцями, як у кролика.

* * *

До полудня вже кожен собака в селі знав про нову мешканку. І про те, що всю рибу, яку вона впіймала, віддала рибалкам.

Ніхто не міг зрозуміти, що їй потрібно, чому покинула рідний край. Просто так не йдуть горді охоронці лісів жити з простим людом. Видно, щось жахливе накоїла, раз і там не стерпіли.

Селяни не любили і боялися своїх сусідів — таємничих лісунів. Але мирилися з їхнім існуванням, адже потрібні були дрова, щоб грітися в холодну пору та будувати хати. Восени селяни зносили на лісову галявину клунки з зерном і городиною, на ранок їх чекала купа сухої деревини, яку лісуни за літо збирали по всьому Великому лісу — засохлі, хворі чи спалені блискавками дерева. Та і влітку ягоди не завадять до столу, й запастися грибами треба. Тож хто ходив до лісу, мав залишити там щось: вишні, груші чи яблука.

Ліс сторонніх не приймав, і якщо хтось робив зле йому, то він міг помститися.

Але й у всьому, що йшло не так в селищі, народ звинувачував лісунів. Потоне хто, пожежа чи неврожай, засуха чи повінь — не обійшлося, значить, без темної магії вухатого племені та їхніх покровителів — духів лісу: мавок, болотяників, кікімор та лісовиків, які завше були на сторожі.

І ось тепер один з лісунів живе в селищі.

2.

Бути сильним — знищувати могутніх і вбивати слабких — його життя.

Сп’янілий від запаху прийдешньої битви, жаги колоти, рвати і рубати — він стає одержимим.

Та після жорстокої січі настає затишшя. Відновлюється тіло, заспокоюється душа. Але ненадовго.

Незабаром знову тягне грати зі смертю. Не знаходив він умиротворення у п’яному відпочинку між боями.

Донедавна…

* * *

— Ой-йой! Людоньки! Вбила! Згубила! — голосить над розпростертим на снігу тілом дебела жінка в розхристаному кожусі. Її хустка з’їхала набік. Червоне лице блищить від сліз.

З сусідніх дворів збігається люд:

— Чого волаєш?

— Що таке, Маріє?

— А-а-а! Я не хтіла на смерть його! Він, клятий, приперся з шинка і поліз до мене! Зігрій, каже, ну я й огріла кочергою. А він як гепнеться з ґанку і спиною на землю. Лежить, не ворушитися.

Всі дивляться то на зарюмсану Марію, то на тіло її чоловіка, а потім навперебій:

— За знахаркою!

— За Сивухою послати!

— Віднесемо до неї!

— Тяжкий, зараза!

— Сани тре!

— Коня!

— Та пізно вже!

— Приставився!

— Ой-йой! Гріх на душу?! Що тепер буде-то? — причитає далі Марія, витираючи рукавом сльози.

— Розступіться! — лунає за їхніми спинами.

Від несподіванки всі замовкають і розступаються. Навіть новоспечена вбивця затихає.

За мить чути перешіптування:

— Ти диви!

— Вона!

— І не холодно в одній сорочці!

— Сарамидниця!

— Бач, коси розпустила!

— Які довгі, аж до п’ят!

— Ба, та ж боса!

— Бісова порода!

— Штани гля, як у мужика!

— А мо воно — мужик?

— Хто їх розбере!

— Але цицьки, шо не кажи — бабські!

Лісунка схиляється над горе-залицяльником, розстібає на ньому кожух і рве сорочку. Прикладає вухо до грудей.

Натовп замовкає і ловить кожен її рух.

Одною рукою гладить пальцями йому потилицю, іншою потирає шкіру в місці, де знаходилося серце. А губи щось нерозбірливо шепочуть.

Люд тихо гомонить:

— Ворожить...

— Побіліла геть, як сніг...

— Як смерть…

— Поганка!

— Тьху!

Чується стогін, потім хрип і крик. Колишній небіжчик розмахує руками і ногами, як перевернутий на спину жук.

— Живий! Живий, щоб його! — Марія піднімає чоловіка, який очманіло дивиться навколо й нічого не розуміє.

Лісунка непомітно зникає, поки народ розглядає чоловіка, який повернуся з того світу.

Наступного ранку мешканка лісу знаходить біля свого порогу клунок з картоплею та борошном.

* * *

За деякий час у селі захворіла дитина. Сивуха випробовує все, але лише втомлено хитає головою: ні, мовляв, не жилець. У відчаї мати стукає в двері приблуди з лісу.

На ранок дитяті кращає і до вечора воно радує батьків здоровим сміхом.

Стара знахарка лише плює в бік, де живе лісунка.

Незабаром до хати на околиці селища навідуються й інші — ті, кому не змогла допомогти знахарка.

Всіх приймає лісова діва і не називає ціну, кожен платить, як може: їжею, роботою, мідяком.

* * *

У шинку шумить хмільний народ.

— Та кажу вам: сущий диявол! — хвалиться мірошник. — Таке витворяє, ні з одною бабою такого не було. А баб я багатенько знав!

— Ой бреши, знав він! Аякже! — регоче коваль. — Але тут ти правий! Не лежиш — летиш з нею! І після такого готовий хоч у пекло!

— І справді, куди там нашим бабам. Її пальці чудеса витворяють, ух! — потирає долоні старий бондар.

— Та буде брехати! — гримає господар і гепає на стіл мису з зажареним м’ясом, — аби язиками ото чесати!

— Та хто бреше! Сам сходи! — обурюється коваль.

— Не хо душу у пекло пхати! — відрізає шинкар.

— Зате хоч трохи в раю побував би! — замріяно каже мірошник.

Ніхто не знає, коли і чому це почалося. До лісунки повадилися ходити і здорові мужики в літах, і молоді хлопці в силі. І нікому не відмовляє — всіх приймає.

Сивуха недобре хитає головою і бурмоче:

— Я ж казала, не до добра це. Мало того, що ворожить, так ще й мужиків зваблює! Чортова душа!

Баби хмуряться і плюються. Мужики підморгують і сміються. Дівчата червоніють.

Але коли знахарка не може прогнати хворобу, стиснувши губи, все ж ідуть до хати на краю села.

3.

Тоді, як і зараз, він повертався до рідного селища, де зустрів її.

У тих очах не було страху, лише нерозуміння — погляд воїна, який ніколи не воював.

Вона впала від ударів і знала, що помре.

Їх було з дюжину.

Він розумів — слабкі вбивають сильного. Сильного духом. А так не повинно бути і не буде!

Людина в дружині — воїн, у битві — хижак, в натовпі — безумний звір.

Розмахуючи мечем, потужним тараном увірвався він з криком до стада збожеволілих сук, які роздирали вовчицю.

* * *

Баби верещать і розбігаються хто куди. Він злітає з сідла і б’є щитом тих, хто ще мордує дівчину.

За мить вони лишаються вдвох.

Горою нависає над її крихітним тілом.

Розпатлане волосся, обличчя в червоних патьоках, губи розбиті. Одежа порвана. Кров потворними візерунками прикрашає білосніжну шкіру, всю в подряпинах і синцях.

Бере її на руки і несе до хати.

Так він вперше опиняється в її оселі.

Ніс лоскочать аромат духмяної м’яти, сморід гіркого полину, дух їдкої бузини і м’який запах ромашки. Сушені трави, листя висять всюди на стінах і на стелі. На столі палає свічка.

Кладе непритомне тіло на ліжко біля печі й омиває рани. Побите обличчя не має потворного вигляду, а здається утихомирено-гарним і стає ще красивішим, коли вона розтуляє повіки.

Темні, як ніч, очі вивчають його зморшкувате чоло, шрам над бровою, м’ясистий ніс і тонкі стрічки губ, а потім зазирають в очі. А в них — тигр, але не мисливець — звір, який охороняє самку.

— Там, на полицях... настоянка, — ледь розтуляє опухлі вуста, — пити!

Прокислий сморід перебиває дихання і на очах виступають сльози. Кривлячись, він вливає їй до рота смердючу рідину. Дівчина відразу засинає.

Він виходить подихати весняним повітрям й зібратися з думками.

* * *

Надворі його чекають. Три жінки — всі, хто лишився після того, як він розігнав бабський самосуд. Навколо валяються кинуті у поспіху палиці, вила, лопати та кілька сокир біля поваленого тину.

Вгледівши його, вони відсахнулися. Потупивши погляд, питають:

— Ну, як вона?

— А?

— Померла?

— Спить, — глянув похмуро на них.

Баби перезирнулися і навперебій загомоніли:

— Ти не подумай! Ми не хотіли так!

— Чужа вона тут!

— Смуту розводить!

— Скурвилися зовсім!

— Ми тільки просили піти її!

— Але потім Сивуха завелася!

— Підбурила всіх, знахарка!

— А вухата заладила своє, що брешемо ми все, що не заманює мужиків, самі йдуть, і не ворожить зовсім, і що лише добро їм робить.

— От і наробила, курва!

— Ну, ти сам подумай, без чаклунства то хто на неї глянув би, худа як жердь і породи лісової.

— По-доброму хотіли ж...

— А вона й нас спокушала! Щоб ми з нею там сеє…

— Тьху!

— Вона нам допомагала, ми б і не чіпали, але інші… Сам бачив…

— Ех! — плює їм під ноги і йде до хати.

4.

Раніше ніхто б не помітив: живий він чи згинув. А зараз є до кого повертатися.

Вона заповнила ту комірчину його душі, де не панував запах крові. Він полюбив частку спокою і миру в образі тендітної, але сильної особистості. Він розумів її, вона — його, без слів. Мабуть, взаєморозуміння і є та невловима вічна любов.

Воїн млів від пекучих дотиків її палких вуст. Дівчина доводила його до блаженства на межі життя і смерті. Так би вічно лежати оголеними і безтурботними, як перші люди в раю.

Але все ж, знову і знову повертався туди, де над полем каркають ворони.

Вона знала чому. В неї так само є покликання — не тільки виганяти хвороби, але й дарувати насолоду людям, своїм іншим вмінням — пробуджувати в їхніх тілах давно забуті відчуття.

Нехай їй подобається дарувати радість іншим, то — частина її сутності, як частина його — відбирати життя.

Головне, що вона тільки йому дарує свою особливу спокусу, коли він розчиняється в полоні шалених чар її тіла.

Таке не купиш, і йому все одно, що до цієї хати приходять інші за крихтою того, що він отримує сповна.

Він вижив знову. Повертається додому, до неї, і згадує ту першу розмову.

* * *

— Нашо ти їх зупинив? — вона повертає до нього розбите обличчя, — мій народ би не мстив. Ми не такі, я ж сама пішла.

— Так неправильно.

— Чому?

— Я бачив, як за правду юрмище вбиває невинних. На чужині. Але так скрізь. А ти не втекла, бо правда за тобою, я це розумів.

— Чому вони не розуміють?

Знизує плечима.

— Як почуваєшся?

— Краще, — мовить слабко, — дякую!

— Це добре, — задумливо каже, — і чого ти пішла від своїх? Знаєш, що вас не люблять тут.

— Тому і прийшла. Хочу, щоб скресла крига між нашими народами. Поділитися знаннями та вмінням.

— Чим? Ворожінням? Чи тим…

— Ні! Передати хоч трішки того, що приносить радість, спокій і розкріпачує розум. Може, тоді ви б стали іншими. Але я встигла лиш трохи.

— Чув про твої вміння! — сміється, — таке в нас будь-яка баба може.

— Ти не зрозумів. Але зрозумієш. Я покажу тобі. Потім. А зараз… — лісунка затнулась. — А як звати тебе?

— Федот.

— Федоте, будь ласка, подай той глечик, — вказує тремтячою рукою на полицю, — для ран.

Не відразу усвідомлює, що вона від нього хоче. Вслухається в її голос, який зміцнів і став дзвінкішим.

— А тебе як кличуть?

— Масаж.

— Мас-саж, — пробує на звук ім’я і подає горщик, з якоюсь гидкою на вигляд і запах мішаниною.

Вона усміхається самими очима з-під густих вій. Відтоді йому хочеться дивитися в них вічно.

* * *

Ніжними долонями і сильними пальцями Масаж дарує відпочинок тілу та заспокоєння душі.

Стрімким вихором руки прудко і м’яко ковзають по шкірі.

Легкі натискання і граціозні дотики розслаблюють напружену спину, затерплу шию, натруджені плечі, втомлені ноги.

Кінчики пальців знаходять острівці болю і випускають її на волю. Вона розтікатися по тілу вогнем і перетворюється на крижаний потік ейфорії.

Під шкірою відпочивають м’язи, під ними дрімають кістки і мліє душа.

Здається, ти легше від пір’їнки і от-от злетиш туди, де раніше літав лиш у снах.