Реально нереальні почуття

Пролог

– Ти знаєш хто я? – питає порожнеча.

– Ти – Доля.

– Я, Доля і Недоля.

– Так, звісно: світло і тіні не роздільні.

– Знаєш ціну?

– Ти забереш силу, душу і душі нащадків.

– Я сама вирішую, що взяти, а що залишити. А ти потрапиш у вічний Морок. Можливо назавжди, можливо і ні. Та навіть я не знаю чи пройдуть вони шляхом, який прокладу і чи взагалі здійсниться ритуал.

– Але надія…

– Надія? Вона примарна, як і сказані слова.

– Але, хоч і примарна, та існує.

– Тільки реальні дії виведуть на шлях. Але вплинути на це із Мороку ти не зможеш.

– Але вчасно сказані слова, інколи, рятують. Я згодна ризикнути, і надіятись, що після Мороку, побачу Світло.

– Я почула твої слова. Це остаточний твій вибір?

– Так.

– Тепер назад шляху не має.

1.

– Йдеш? – питає вона, та знає відповідь.

– Досвіта,– киває.

– Мені лячно.

– Я повернуся, – обіймає її, – як завжди.

Він постійно повертається, але не надовго. Хоч любить її, але і любить свою справу, побратимів, з якими захищає своїх – свій народ.

– Я діждуся,– притискається до широких, міцних грудей, – як завжди.

Він сильний, і так склалося, що його призначення – захищати слабких від інших сильних. А її призначення – любити і чекати його.

Але вона хоче, щоб він завжди був поряд.

Вранці, блискучими від сліз очима, дивиться йому вслід. Він іде впевненою швидкою ходою, трохи накульгуючи та зникає в тумані між смерек.

Вона знає, що він більше не повернеться. Але дочекається. Не тепер, через роки, але їхні шляхи ще перетнуться. Бо вона теж сильна. І ця сила допоможе здійснити не можливе. Хоч не надовго, але він знову буде з нею. Бо сильні завжди будуть потрібні слабким – потрібні Світові.

2.

Сонце освітлює гори, пробуджує ліс, зігріває полонини, зазирає у вікна.

У вологій від роси траві пасеться декілька овець. Поряд стоїть сивий чоловік, похилого віку. Спираючись на палицю, дивиться на шлях та димить люлькою. Повз йде хлопець, років тридцяти. Обличчя відкрите та привітне, в очах – цікавість і захоплення всім навколо, як у малої дитини. За спиною наплічник, в руках фотокамера. Вітається та усміхається до старого.

Вівчар киває у відповідь та проводжає подорожнього поглядом.

***

Денис клацає камерою, присідає, піднімається, спирається на повалений стовбур – вибирає вдалий ракурс. В уяві, а може і на яву, навколо неї відчувається одночасно вогонь і прохолода гірської ріки, поєднані вітром та землею.

Сукня, мов крила метелика, то оголює, то ховає стрункі ніжки. Вона пурхає на кам'янистому березі гірського озера. Рухи плавні, швидкі – злітає, потім падає, але ні – стрибок і кружляння. Довге чорне волосся розвівається за спиною. В танці, під музику вітру, лісу та води, стає одним цілим з водою, небом і горами.

Вона завмирає і дивиться на нього зеленими очима. До цієї миті не бачить його.

Він відриває погляд від об'єктиву. Галявина порожня, мирно хитаються верхівки смерек.

Нявка?А сюди його завів злий дух Блуд? Але ні – від неї пашіло життям

Обертається назад: в лісову хащу – звідки прийшов. Обух бартки цілить йому в лоба. Від несподіванки та болю задкує, перечіпляється та падає – потилицею на колоду. Свідомість провалюється в темну кролячу нору, туди де зупиняється час.

***

У темряві – іскра світла, потім ще одна і ще – поступають міріади яскравих облич. Із цієї мозаїки вимальовується дівоче лице. Денис відкриває повіки. Зелені очі вдивляються в нього.

– Щоб тебе Гай затанцював! – вилітають слова з її вуст. – Я ж легенько цюкнула! Ти якого впав? Ледь гріх на душу не взяла.

– Чому я мокрий? – розуміє, що лежить на березі озера, потилицею у воді.

Фотографує очима кожен рух м’язів на її обличчі – ідеальна краса: в танці і в гніві.

– Відкачувала! Вставай! – подає праву руку, в лівій – бартка. – Як тут опинився?

– Захопився зйомкою в лісі, – підводиться, – і заблукав, потім бачу – ти, навів камеру і...

– Збоченець!

– Ні! Я звичайний фотограф, – махає головою, – випадково забрів сюди. – Говорить швидко, немов боїться, що вона втече. – А взагалі тут по роботі, село Космач – останній пункт в моїх мандрах місцями Довбуша.

– Олекси?

– Це правда! Видавництво, до річниці смерті, хоче видати книгу з фото ілюстраціями, фактами й легендами про опришника!

– То тебе привів Олекса?– лице задумливе, легка посмішка прикрашає його.

– Виходить так. Він якраз в серпні помер і...

– Знаю, – перебиває, – 24 серпня 1745 року, – говорить тихо, посмішка щезає.

– Я і запланував, щоб побувати тут о цій порі, – теж стишує голос.

Вона мовчить – занурена в думки, дивиться відсторонено повз.

– Знаєш, як дістатися села? – наважується порушити тишу.

Дівчина здригається і виходить з оціпеніння.

– Вже вечоріє. Ти достобіса далеко забрів, заночуєш у мене, а завтра виведу на шлях. Гайда! – розвертається і прямує в хащі.

Денис підхоплює рюкзак і камеру та спішить за нею. Находу оглядає фотоапарат – неушкоджений. Дівчина краєм ока помічає це.

– Не зламалась іграшка?

– Це не іграшка.

– Ага,– іронічно всміхається незнайомка.

– Ти не розумієш. – Виходять на стежку і вона прискорює кроки, Денис ледь встигає за нею. – Фотоапарат для мене, як чарівна паличка. Я ловлю ним миті життя, фіксую на світлинах минуле і вони дарують естетичну насолоду та емоції в майбутньому.

– Он як. – Зупиняється на хвильку і дивиться на нього. – То ти любиш заглядати в минуле?

Він зніяковіло першим відводить погляд і лиш коли вона знову пішла далі, знаходить що відповісти.

– Виходить, що так: люблю. – Каже їй вслід. – Ну я, майже як чарівник – зупиняю час на фото і дарую його людям в майбутньому.

– Хуткіше давай, чарівник, – скоро стемніє.

– Ти одна в лісі живеш? – наздоганяє.

– А що?

– Не боязно?

– А кого боятися? Тебе? – обертається, в очах бісики – Не сміши, турист! – перекидає бартку з одної долоні в іншу. – Інколи краще самою.

– Розумію, люблю подорожувати один.

Якийсь час йдуть мовчки.

– Я Денис, а в тебе є ім'я?

– Є, але навіщо тобі? Завтра зникнеш і все.

– А якщо це не випадкова зустріч? Може доля зведе нас ще?

– Віриш в Долю?

– Я ж не планував зустріти тебе. Щось таки веде нас по життю.

– Ну от і клич мене Долею. Бо зараз веду тебе я.

– Гарне ім'я, для чарівної дівчини, – всміхається.

– Подобаюсь? – веде бровою.

– Таких як ти не стрічав.

– Яка така?

– Дивна. Ні не так! Диво – ти! – очі Дениса блистять від захвату і дивується собі, що так легко і невимушено все це каже. Зазвичай спілкування з дівчатами важкувато дається. Тривалих стосунків не має й досі. – Здається, наче знаю тебе все життя, ти якась – своя і ще й гарна, як ця вся природа навколо.

– Ти шо поет?

– Ні, простий фотограф, який любить красу, а ти в різних ракурсах ідеальна: зовні і в душі!

– Звідки тобі знати про душу?

– Я бачу людей: і в живу, і крізь об'єктив, і на світлинах – більшість ховаються за масками байдужості, веселощів, злості, простоти чи гонору. А ти ні! Ти справжня, відкрита, хоч і маєш таємницю.

– Он як! Бачиш, кажеш?

– Так і розумію тепер Довбуша, який через кохану загинув. Якщо та Дзвінка хоч трохи схожа на тебе, то за час, проведений поряд з такою дівчиною, можна і душу віддати.

– Не шуткуєш? – зупиняється і пильно дивиться у вічі

– Ні! – не відводить погляд

– Вірю! – відвертається і йде далі. – Але то все байки!

– Ти про що?

– Олекса мав дружину і був вірний їй! І загинув не через якусь там любаску!

– А через що?

Дівчина не відповідає.

Виходять на галявину. На ній примостилась дерев’яна колиба – зруб з одним вікном. Дах вкритий дранкою, яка місцями поросла мохом.

Разом із темрявою на гори спускається прохолода.

Лишає речі в сінях, де зберігається посуд та інший інвентар. Заходять до єдиної кімнати. Біля однієї стіни – дерев’яна лежанка, вздовж іншої – довга лава. На ній складена одежа, постільна білизна, рушники та торбинки. На стінах – полиці, заставлені консервацією, лежать яблука, пучки сушеної трави, грибів та квітів. Підлога земляна, вкрита сіном. По центру кругле заглиблення для вогнища, обкладене камінням, за ним – дрова, діжа з водою та казан. Поряд чан з частково наповненою холодною водою.

Вона запалює свічку і розводить багаття. Спочатку ставить на вогнище не великий казанок з водою, вода закипає і вона заварює чай. Потім наливає в більший казан води і ставить на вогнище.

За кілька хвилин сидять один навпроти одного і п'ють з кухлів трав’яний чай. На стінах – тіні від вогню. Пахне сіном, м’ятою і трохи димом, який виходить назовні через отвір в даху.

– Знаєш, ти мав рацію, – спокійно каже, не зводячи з нього очей, в яких віддзеркалюється вогник свічки. – Нам судилося зустрітися.

– Мабуть, – всміхається, теж не відводячи від неї погляду.

На мить здається, що вогонь реально його зараз дістане, а потім видіння щезає і лиш чує її голос, і лунає він, мов у думках.

– Я точно знаю. В мене було видіння.

– Хто ти? – Денис повільно підводиться і розгублено дивиться то на дівчину, то на двері, то на кухоль з чаєм.

– Я нащадок мольфарки, яка була єдиною любаскою і дружиною Довбуша. – Вона підводиться теж і підходить до нього.

– Тому ти носиш бартку, як твій пращур? – кліпає повіками і ставить кухоль на підлогу.

– Так, вона оберігала його. А коли в нього влучила куля, він не тримав її, але це не важливо. Важливо те, що ти той, кого я так і не змогла знайти. Я ж не завжди була відлюдницею. Жила в місті. Все як у всіх: школа, інститут, робота. І ті, хто стрічався по життю, тільки більше переконували мене, що одною краще. І я пішла. Але це не так, кожен з нас не один в цьому світі. І я тебе знайшла. І нехай це все заздалегідь прописано Всесвітом, Долею чи хто там цим всім керує, але я знаю, що наші почуття і відчуття будуть справжні, бо ми справжні!

– Почуття? – розум підказує Денису, що треба забиратися і й ти геть, ця дівчина дійсно дивна, але чомусь страху не відчуває, а навпаки тепле і приємне відчуття в грудях не дають поворухнутися. – Але ж, ми ледь знайомі.

– Денисе, а це важливо?

– Це дивно.

– Я ж Диво, чи вже ні? – всміхається кутиками губ, очі серйозні. – Чи вже не подобаюся? – наблизилась до нього майже в притул.

– Ні. Тобто так. Не знаю. – Затинається Денис, розглядаючи з близька: довгі вії очей, розпашілі щічки, повні вуста. – Ну. Це все якось не реально. Як сон чи що. – Обводить поглядом кімнату, на стінах якої грають тіні від свічки. – І ми ж різні. Ну, ти ближча до природи, а я ж турист. Так, здається, мене назвала?

– Так ми не однакові, але ми – можемо стати одним цілим, і те чого ми не пізнали за ці роки, я хочу щоб прожили зараз і не витрачали час на буденну маячню і непотрібні залицяння. – Шепоче м’яким голосом. – Ти ловиш миті життя на фото, а зараз ми можемо зловити їх і прожити разом, забувши про весь інший світ. – Вона кладе йому обидві долоні на плечі.

Наче мільйони голок пронизує його шкіру, але не боляче, а навпаки – приємно, мов кожна голка торкнулася нервових закінчень, які відповідають за задоволення.

– Відчуваєш це?

– Так.

– Це лиш одна мить, яку ми тільки що прожили. А ще може бути безліч таких. Якщо відкинемо всі зайві питання, сумніви. Я – мольфарка з барткою! Ти – чарівник з камерою. Давай чаклувати наше життя тут і тепер?

На душі в Дениса легко: навколо – спокій – гори, ліс, він і дивана дівчина, іскристі очі якої прикрашені довгими віями та ідеальним вигоном брів, з обличчя не сходить посмішка, а ямочки на щоках манять, мов оазис в пустелі.

Розуміє, що ця мить вільних думок, тепла в серці, умиротворення душі і є те справжнє життя, а після можна і вмерти, бо навіть трохи проведеного часу з щирою і прекрасною дівчиною, краще ніж всі прожиті до цього роки.

– Я відчуваю! Дійсно відчуваю, що хочу бути поряд з тобою, але не розумію чому. – Його руки лягають їй на талію. – Але, це дійсно неважливо.

– Не важливо, почуття ще не пробудилися до кінця, тож давай розбурхаємо їх.

Їх вуста поєднуються в несміливому короткому поцілунку.

Нова хвиля приємного тепла розливається по тілу Дениса.

Вона відсторонюється і відходить до вогнища. Знімає казан і виливає його вміст в чан. Гаряча вода поєднується з холодною. Здіймаються клуби пару.

– Ми вивільнимо енергію наших почуттів, які зможуть вивільнити такі сили, що змінять наше життя. – Ставить казан на підлогу і повільно роздягається. – Ти дійсно готовий?

Денис зачаровано дивиться на оголену дівчину. В думках все перемішалося, але він точно впевнений, що це буде найкраща пригода в його житті, і подібного ніколи вже не переживе. Можливо все це те що він шукав, навіть не знаючи точно що саме і все ж таки Доля його привела сюди, що б він прожив дійсно незабутніх миттів, в цьому дивовижному місці з дивовижною дівчиною, хай навіть чаклункою, чи відьмою. Не важливо.

– Готовий!– киває він і підходить до неї.

– І вибач що вдарила! – вона зняла всю одіж з себе і починає роздягати Дениса. – Я дійсно злякалася, коли ти якогось біса впав і ледь дуба не врізав. Я мала переконатися, що ти дійсно той. Потрібно було збити з пантелику, вибити з колії, щоб прочитати тебе. Розумієш? Це як ти читаєш людей в масках і без?

– Але ж...

– Але ти це робиш інтуїтивно, а я розвинула ці навички більше. Ми дійсно не чужі – споріднені, а я ледь не вбила тебе. Бо змінюю долю, або точніше прискорюю події, а Всесвіт пручається, бо ми йдемо по життю самі, але коли кохати, а коли померти – вирішує Всесвіт і добре, що все обійшлося гулею на потилиці.

Вона обіймає і цілує його знову. Вони вдвох опиняються в чані з теплою водою.

Час зупиняється.

***

Вони кохаються, довірившись природним бажанням, древній мові тіла та потаємним фантазіям – завершують ініціацію ритуалу. А потім – сон без сновидінь і пробудження з першими променями сонця від співу пташок.

Вільні від усього! Кричать від захвату і цілуються під небом старих гір. Голяка купаються в стрімкому руслі. Бігають наввипередки. Танцюють разом із вітром. Лежать на траві, дивляться на небо, рахують зорі і розмовляють про все і ні про що. Вона вчить його грати на сопілці, а він – ловити моменти на цифрових знімках. Вночі співають біля вогнища, теревенять до ранку про музику, літературу та мистецтво, про життя та смерть.

Мають схожі погляди і різні світогляди. Наче знають один одного вічність, і в той же час, пізнають нове один про одного. А пізнавши все, що встигли, на вечір третього дня лежать на сіні, біля хатини, і мовчки дивляться на зорі.

– Ці три дні належали лиш нам. – Порушує тишу дівчина. – Я була твоя, ти мій, а світ наш. Та за це доведеться заплатити життям, щоб допомогти багатьом.

– Я знав, що це триватиме не вічно. – Всміхається нічному небу. – А вмирати точно обов’язково?

– Там, біля озера ти вже мав померти. Ти послизнувся і розбив голову об каміння біля берега, коли фотографував щось. Твоє тіло б знайшли не скоро. Та я змінила твою долю. Втрутилася в хід подій і ти досі живий.

– То ти мене врятувала, щоб я все одно помер? – повертає до неї голову і дивиться їй у вічі.

– Ні, тільки енергія наших почуттів змогла вивільнити ті сили, що допоможуть завершити ритуал.

– Ритуал? – в її погляді бачить лиш відблиски зірок і розуміє, що це не жарт.

– Так, час пророцтв настав і я ініціювала древній ритуал.

– То це все було не по справжньому? – голос починає зрадливо тремтіти.

– Все справжнє! Повір!– обриває його. – Послухай мене! Прошу, почуй мої слова не тільки розумом, а і своєю внутрішньою свідомістю, довірся власним відчуттями і почуттями, бо вони тепер точно є в тобі. – Торкається долонею його грудей, там де бентежно стукає серце. – Слухай душею.

– Я слухаю, – відповідає хриплуватим голосом.

Здається їх погляди, немов переплелися в один і вони розмовляють лише очима.

– На ці три дні ми опинилися з тобою в такому собі «міжчассі», де не було ні минулого, ні майбутнього. Сила духів предків, яку мій рід оберігає століттями, допоміг мені в цьому, – відводить на мить погляд. – Так, я ледь не вбила тебе. Але мої предки змогли домовитися із Всесвітом і перехитрити Час, щоб одна хоробра душа з'явилася серед нас, в потрібний момент і допомогла нашому народу подолати прийдешні негаразди. Якщо ти завтра просто підеш, то напевне загинеш, чинити опір провидінню Всесвіту марно.

– То смерть буде не марною? – видихає Денис.

Якось не готовий був помирати. Але що буде далі, як він повернеться в місто і ця пригода залишиться лиш в його спогадах? А що було до цього? Нудне дитинство з батьками, які не розуміли його мрій та поглядів і хотіли, щоб став юристом. Шлях від фотографа аматора, що між роботою кур'єром і підробітком у фото салоні, збирав гроші на крутий фотоапарат та на курси, щоб стати професійним фотографом. Витрачав останнє на подорожі, де міг знімав все що забажає. Потім перші призи на фотоконкурсах, перші серйозні замовлення, перша провальна фотовиставка, депресія та «халтурки» – весільна зйомка та фотосесії. А далі сіре змінилося на світле. Іноземні замовлення, успішна фотовиставка, власна фотостудія, і от такі проекти, які вже міг вибирати сам. Це все було круто, але що далі? Знов сірі будні справ і пошук нового натхнення, нового проєкту, який може бути вкайф, а може і перегоріти на ньому, що було вже не раз. Піднесення і розчарування. Все по колу. Загалом наче і досяг багато, але сенс всього цього з часом зникає і настає спустошення. І якщо він піде і не помре, як каже вона, то що в нього залишиться? Знову спустошення. Але набагато гірше, бо навряд колись зустріне і полюбить таку дивну мольфарку. Так він її полюбив за цей короткий, але наповнений емоціями, проміжок часу.

– А що там? – питає тихо. – Після кінця?

– Світло.

– Світло це гарно. – Дивиться на блискіт зірок, потім знову на дівчину. – І приємно.

– Смерть – не кінець існуванню, це початок нового.

– Ти будеш теж там, зі мною?

– Так миж одне ціле. – обіймає його і шепоче на вушко. – Допоможеш Світлу?

– Ти теж Світла і я…не знаю чому, а вірю тобі.

– Ти довіряєш своїм відчуттям.

– Значить фінал його існування буде не марним? – сумно всміхається до зірок.

– Повір, ми врятуємо багатьох.

– Вірю. А, що потім?

– В нас ще ніч попереду, я все поясню, а зараз будемо просто жити.

Розмова закінчується поцілунками.

3.

Денис відкриває очі. Пекуча біль у плечі. Щось кричать польською і українською. За мить розуміє – це не його тіло і мозок, в якому купа не його думок, а звати його не Денис, а… Це все, що встигає зрозуміти.

Свідомість знову поглинає темрява, у якій через мить блимає іскра, потім ще і ще. Із мозаїки світла і темряви вимальовується дівоче обличчя. Зелені очі тривожно вдивляються в душу, а він бачить світло її душі і лине до неї.

Світло двох душ поєднується. На небосхилі Всесвіту народжується нова Зірка життя яка освітлює морок.

***

Пекуча біль у плечі. Розуміє , що стікає кров'ю і знову втрачає свідомість…

Приходить до тями в лісі, біля гірського озера. Біль зникає, та ледь не вибухає голова – безліч незнайомих спогадів вривається у свідомість.

В мізках виринає спогад: він, ні – не він – Денис з зеленоокою дівчиною випивають щось, а далі... Калейдоскоп подій, думок, спогадів. Минуле, сьогодення, майбутнє змішалося в мізках, його спогади поєдналися зі спогадами Дениса. Не розуміє хто він тепер, де він і в якому часі.

Оглядає себе. Болю не відчуває і рани не має. На ньому не його одяг, але найгірше – це не його тіло.

Озирається – поряд сидить дівчина з зеленими очима, біля них валяються – бартка і фотоапарат.

– Я діждалася,– говорить до нього і всміхається.

– Ти?– вдивляється в неї широко розкритими очима.

Обличчя знайоме, але не із його спогадів. Зі спогадів того, кому належало це тіло. Дивлячись в очі знайомої незнайомки, зазирає їй в душу і розуміє хто вона. ЇЇ тіло теж не належить їй, але він впізнає.

Обоє підводяться.

– Ми померли? – питає він.

– Ми повернулися.

– Куди?

– Додому. Але світ змінився. Минуло багато часу.

– Який зараз гід*? – питає, але вже знає відповідь, пам'ять іншої людини не підводить.

– Дві тисячі чотирнадцятий,– відповідає. – Двадцять четверте серпня. З днем народження!

***

Сонце освітлює гори, пробуджує ліс, зігріває полонини, зазирає у вікна. У вологій від роси траві пасеться декілька овець. Поряд стоїть сивий чоловік, похилого віку. Спирається на палицю, дивиться на шлях та димить люлькою. До нього підходить високий хлопець, років тридцяти. За спиною наплічник, в руках бартка. Разом за ним йде молода дівчина, з плетеною сумкою через плече.

Вони вітаються.

Старий з цікавістю розглядає серйозне обличчя незнайомця: очі проникливі, наче зазирають у саму душу.

– Воювати зібрався? – показує на топірець палицею.

– Повоюємо, – киває Олекса.

Епілог

Вона помилилася, змінився час, а світ залишився все тим же: наповнений і щастя, і горем, в ньому досі є бідні і багаті, слабкі і сильні. Лише у ворога інше обличчя і мова.

Олекса знову йде, бо знову потрібно захищати своїх. Але тепер вона не буде чекати його. Вона буде поряд стільки скільки дозволить Доля.

Він вміє битися, обороняти і вбивати. Вона – зцілювати людей і бачити майбутнє та знає, що таке справжній Морок – вічна темрява із всіх жахіть, які породили діяння людства.

А зцілювати прийдеться багатьох і не тільки тіла. І всіх вона не врятує, а він не захистить. Але все це не марно – за ради Світла, яке ніколи не погасне і буде рятувати людство від Мороку, поки будь існувати в Світі сильні та вільні душі.

Гід*─ рік (гуцульська говірка)