Куди і гриф-птиця не залітає

З драної кишені панни-ночі вивалилися відразу три карбовані місяці: один мідний, один срібний, що твій краківський гріш, один… ну точно! Вилитий золотий флорин! Багата панна, одначе. Була…

Рись стягнув пом’ятий шолом і, все ще на підіймаючись, обмацав власну голову в пошуках таких самих проріх, як у тій кишені. Нібито все ціле. Тільки гуде, наче орган, який зронили з емпорію в костелі. Й місяці ніяк до одного зібратися не хочуть.

Ох, щоб тебе, діду, сам диявол до пекла утягнув! І звідки ти тільки взявся-но? У голому степу посеред ночі? І чого тобі вдома не сиділося, чи хоча б у корчмі якійсь? Ні, треба було скаженою лисицею вискочити на дорогу прямо перед носом у єдиного на всі околиці мотоцикліста, та й ще так, щоб уже й не загальмувати, й не об’їхати, окрім як вписатися лобом у здоровезну придорожню осину! Та щоб на ній ще один Юда повісився!

Щиро кажучи, в першу мить Рись і прийняв діда за лисицю, тепер вже напевно не міг сказати чому. Пити, вважай, і не пив… Ну, як там місцеві кажуть? Одне пиво — не пиво. Й з чого примарилося? Та й з тією осиною та сама чортівня: ну не було її там! Соняхи якісь росли, далі — ріденький чагарник, очерет, кукурудза стіною. І раптом — маєш! Виросло до неба кляте Світове Дерево! Хто його просив?

Взагалі-но диво, якщо всі кістки дійсно цілі. Тоді справді ніч чудасій, куди подінешся. Рисю зненацька пригадалося, що нібито свято сьогодні якесь. Ні, не святе католицьке, мабуть, щось таке, інше, старовинне. Дохристиянське. А, точно! Купальська ніч! Ну ось тобі й квітка папороті — макітрою об стовбур. Може, дід якраз із цих, неоязичників? Волхв якийсь, чи хто тут у них? Шаман? Тальтош?

Місяць нарешті перестав двоїтися та троїтися перед очима, й Рись потихеньку піднявся, ретельно згинаючи та розгинаючи пальці. Цілісінький! Коліно, правда, саднило, плече та обидві долоні пекло вогнем, проте це вже тьху й розтерти. «Господь милував», — неодмінно сказала б його мамка. Й вже напевно погнала ставити по свічці кожному святому мученику в кожному костелі Польщі. Чого не чарку горілки хоч? Чи святі замість спирту розтоплений віск ковтати полюбляють?

Усе ще лаючи дідка на всі лади, Рись встав на ноги, витяг з кишені смартфон — екран тріснув, розквіт гострою розою вітрів, але принаймні ліхтарик працював — і посвітив на дорогу. Потім на обочину, куди улетів разом із мотоциклом, щоб не розкотити по асфальту цього північного самогубця. І тепер уже оголосив ревом пораненого ведмедя вперемішку з відмінними богохульствами всю Паннонію! Тому що його коханій дівчинці, його вірній кобилці, його прекрасній білосніжній Хонді пощастило значно менше за нього. Власне, її можна було поховати, від байка не залишилося майже нічого. Переднє колесо відлетіло разом зі шматком вилки, бак зяяв величезною дірою, вихлопуха теж улетіла невідомо куди, переднє ж крило разом із приладовою панеллю — в мотлох, руль — у баранячий ріг. Навіть не віриться, немов це не паршива осина, а дванадцятитонна фура по ньому пройшлася!

Та щоб тобі, діду, ні дна, ні покришки! Щоб тобі гроб поріс тим самим, що в тебе самого вже давно відсохло! А коли ні, то тепер точно відсохне!

До речі, сам дідок знову як крізь землю провалився. Курва, якщо це все ж таки була лисиця… Розбити байк із-за смердючої лисиці навіть гірше, ніж із-за не менш смердючого діда. Та ні ж, своїми ж очима бачив! Невисокий такий, сухорлявий, бородища довга. Ще на пастуха схожий, як з картинки: сорочка темно-синя, нижче колін, чорна безрукавка, крисатий капелюх, навіть батіг за поясом нібито був. Ну, ясна річ: кому ще тут шлятися в такий час?

І що тепер? Чухати піхтурою до найближчої залізничної станції? Спіймати попутку тут, мабуть, хиба що на світанку вийде. Щоб хоч знати, куди йти, бо ж смартфону теж явно кришка, прощавай, навігаторе! Пригадується, залізку він проїжджав десь з пів години тому, тож це кілометрів вісімдесят-сто, не менше.

— Синку! — долетіло до нього звідкись, мов і насправжки з-під землі.

Ну, тобто, може, це й не «синку» значило, мовою-но їхньою Рись володів не надто добре, знав тільки, що «син» і просто «хлопець» звучать чи то схоже, чи то взагалі однаково. В око б тобі дати, діду! Пошукай собі іншого синка!

— Споможи-но, будь такий ласкавий!

Рись плюнув. Хапай в обидві жмені! Сам якось вилізеш, старий чорт.

Піти хоч запас жратви зі пожмаканого кофра добити б. І цивільний одяг. Якщо все маслом не залило. Спальник кидати теж якось шкода. Ну, прокотилися до Адріатики! Казали ж йому добрі люди: їдь до Відня! Ні, припекло перти через чортову Братиславу, чортів Будапешт, цей, як його там? Чортів Житній острів чи що?

Кофр не відмикався. Мабуть, щось заклинило в механізмі замка. Дід продовжував вити невідомо звідки й що, бо з кожною новою реплікою Рись розумів усе менше. Це вже не походило навіть і на угорську, яка й сама ж ні на що людське не схожа. Якою це він шпарить? Ірландська? Монгольська? «Гунська!» — вдарило в голову. Ні, ти точно розумом схибнувся, хлопе, це ж мертва мова! Хто нею говорить? Ніхто.

А хиба The HU не нею співають? «Іх Чингіс хан!»

Може, дід теж рокер?

Нарешті цікавість взяла гору над злістю, та й відкрити або остаточно розколотити кофр ніяк не виходило, тож Рись усе ж пішов дивитися, що там із дідом. По той бік дороги у невеличкому яру нікого не було, навіть скажена лисиця не вискочила. Рись посвітив ліхтариком на саме полотно й обімлів. У новісінькому асфальті виразно виднілася велика кругла діра, як від каналізаційного люка без кришки. Звідки тут взялася каналізація, якщо найближче поселення кілометрах у двадцяти? Кому вона тут потрібна? Голос дідка доносився з діри. Все ще не вірячи власним очам, Рись обережно підійшов і, присівши навпочіпки, заглянув:

— Агов, діду… — Рись старанно пригадував кілька угорських слів та виразів, які встиг запам’ятати: — Ти тута? Ітт вадь? А мічода ти там робиш хоч?

Дурне питання, Рисю. Звалився старий, що ж ще? Не сам же ж він туди поліз!

— Сиджу-но, синку, сиджу! Витягни-но дідуся!

Рисю здалося чи це дід раптом перейшов зі своєї гунської навіть не назад на угорську, а… словацьку, чи що? Зрозуміліше стало. Але треба буде вдома відразу лікарю показатися.

— Гаразд, діду, момент.

Ліхтарик вихопив з темряви щось подібне до початку вузької залізної драбини, проте низу її чомусь не розглядіти, та й людини на дні не видно. Але, судячи зі звуку, не надто глибоко. Рись сунув смарт знову до кишені й почав потихеньку спускатися. Щаблині десь на тридцятій східці майже очікувано обірвалися, нога нічого не намацувала.

— Діду, — окликнув старого Рись, — а далеко тут ще?

І як тільки дідок не вбився?

— Близенько, синку, зовсім близесенько туточки!

Ніби й не бреше. Рись відпустив жердину й зіскочив. Води на дні не було, сухо. Мабуть, щось сто років як закинуте.

— Ну, давай, дідусю, підсаджу.

Тиша. Як розчинився стариган.

— Агов! Шановний пане!

Згори гидко надтріснуто загигикали:

— Он як, туй нараз я й пан! Ну, бувай, синочку! Мамці поздавеня перекажи, Рихардусе, ся покланяй від старого Ерлік-хана!

І кришка люка зі скрипом закрилася.

Кришка, курва її матка! Кришка, якої не було! Та що за хрінь?!

Втомившись волати й матюкатися, Рись вкотре витяг смартфон і посвітив навколо. Ліхтар підозріло мигнув, батарея сідала. Драбина просто зникла, ніби й не було її тут ніколи, вчепитися нема за що. Проте наліво й трохи вниз вів доволі широкий тунель, напівзасипаний битою цеглою. Гаразд, треба думати, доля дівчинки з японського жахастика Рисю не погрожує: якщо це дещо на кшталт каналізації, з неї цілком може знайтися інший вихід. Видохнувши, Рись перевів смарт на режим збереження енергії та й покрокував.

Тільки зараз до нього почало повільно доходити: загадковий дідуган назвав його… на ім'я? Тільки латинським штилем: Рихардус. Але ж він дідку нібито не представлявся! Чи знову здалося? Ох і нічка!

Тунель ішов під нахилом, усе більше зариваючись під землю, місцями звужався настільки, що Рисю ледь удавалося втиснутися до чергової щілини. Гірше за все, звісно, що йти здебільше доводилося наосліп, берегти заряд телефона, й хвилин за двадцять на Рися звідкись накотив гострий приступ клаустрофобії: коліна тремтять, серце витанцьовує краков’як, дихати нема чим. Не те щоб він надто боявся замкнених приміщень, але одне діло — ліфт чи бабчин погріб, інше — щільний тунель під землею, в кромішній темряві, й, вірогідно, без виходу. Ні дати, ні взяти пекло, яким все дитинство лякала його мати.

Ще трохи — і паніка почала накривати Рися з головою. Та тримай ти себе в руках! Ніякий це не ад з чортами, просто якісь катакомби! — Не допомагало. Вже слабо контролюючи себе, він знову витяг свій млявий «фіал Галадріель» і прийнявся відчайдушно шарити блідим променем по стінах навколо. Яким же було його здивування, коли ледь не в себе під носом, просто у двох кроках він узорив жіноче обличчя з дивовижно правильними рисами, золотисто-медовою шкірою й густою мантильєю сліпучого сливово-чорного волосся! Рись так і застиг, наче язиком вдавився. Ось ці «медові» та «сливові» якось самі на думку спали, інакше й не скажеш. Не дівка, а весільний торт!

— Ой ти, витязю відважний, куди ж ти путь-дорогу верстаєш? — промовила вона. Голос у неї теж лився, мов тягучий солодкий лікер, чи, може, токайська есенція — Рись її досі не куштував, утім чув багато. А ще він так і не зрозумів, якою мовою вона заговорила: нібито і не його рідною польською, ніби й чудернацьки якось, незвично, а все до єдиного словечка розібрав!

— Та я… — Язик одерев’янів, як від наркозу. — Мені б… А ти хто будеш, ясна панно?

Тьху ти, теж як шляхтич якійсь кіношний заговорив! Заразно чи що?

Красуня кришталево розсміялася — й знову наче найміцнішої сливовиці плеснула:

— Ілоною-Феєю мене кличуть-величають. Ілоною Лебіддю Білою. Тільки не панна я, витязю мій світлий, заміжня я хазяйка, мене в Надгорньому світі чоловіченько дожидається.

Ось про «надгорній» Рись не вельми зрозумів. Але «заміжня» — це, звісно, прикро. Пощастило ж комусь!

— Прошу покірно пробачити, шляхетна пані. Чи як воно там, милостива господиня… — Сам не знаючи навіщо, Рись пригадав ввічливе звертання угорською: щось на кшталт «нодьшагош ассонь».

Ілона-Фея знову розсміялася — зубки в неї теж були одне милування, перламутр! Тільки трошки дрібні, але диво яка гарна!

— Про мене частіше кажуть: «szépasszony». «Прекрасна господиня».

І не поспориш!

— А правду ж кажуть, пані! — не стримався Рись. — Така ви ладна, весни квітучої гарніша!

І язика прикусив. Куди ти лізеш, сказали ж тобі: не про тебе ця королівна!

Ось тільки що вона тут робить?

— А як же ясна пані в цих катакомбах опинилася? — повторив уголос Рись.

— Ката… що? — трохи розгубилася красуня Ілона. — А, то ти про Нижній світ так! Але ж у полоні я тут томлюся. Запер мене всіх Нижніх земель володар, підступний Ерлік-хан!

Так… Нижні землі — це вона про Альфельд чи що? Про Велику Угорську низину? А Ерлік-хан… Де Рись це ім’я вже чув? Ніби й недавно зовсім.

А Ілона тим часом продовжила:

— Заманив, спіймав, життя милого позбавив, тіло моє біле на залізний гак начепив.

Ого! Панянка-но несповна розуму!

— А виглядає пані зовсім як жива, — обережно заперечив Рись.

— Так не я ж це, тільки дух мій, — гірко зітхнула вона і потягнулася до нього, непрохано обвила довгими та гнучкими руками.

Непрохано, але не те щоб небажано. Палка штучка.

Тільки зараз Рись збагнув, що одягу на ній нема ані клаптика, одна лише ця мантилья волосся до самих п’ят. Що дивно, дотику він дійсно не відчув.

Ох, Рись! Це не панянка слаба на голову, це ти сам здурів! Мариться вона тобі то й вся казочка.

Галюцинація між тим крихту відхилилася, підвела на нього свої неймовірні ніжно-пурпурові виноградини очей і гаряче прошепотіла:

— Знаю! Визволитель ти мій! Серцем почула!

Слива, мед, виноград… Тортик… Усе з тобою явно, хлопче. Жерти ти хочеш, ось таке і лізе в голову. Ще й страшно тобі, темно, самотньо. Ну й вигадав собі, виходить, уявного співрозмовника.

— Змилостився ти наді мною, Золотий Татечку! Змилостивилася й ти, Світанкова Матінко! Прислали ви мені витязя відважного! — продовжувало нести нісенітниці видіння.

Натуральна маячня. Тільки що це за такі персонажі чудернацькі? Як би вона сказала: «Ісусе Христе, Отче Небесний», Рись би не сумнівався, що марить. Якби Перуна пом’янула чи Радогоста якого — теж би зрозумів. А це хто такі?

— Що ж мовчиш ти, воїтелю мій хоробрий? — по шовкових, як пелюстки троянди, щоках нічною росою покотилися сльози.

Рись не витримав. Краще говорити з гарною галюцинацією, ніж дивитися, як гарна галюцинація плаче.

— І як же мені тебе, дорогоцінна пані, виручити?

— Ох, неважко це, лицарю мій шляхетний! Треба лише вбити стоголового змія-шарканя.

Шикарно! Ще й стоголового!

— А менше голів не можна?

Ілона-Фея знову застигла в задумливості. Ліхтар вкотре зрадливо мигнув.

— Потренуватися бажаєш? — нарешті видала чергову божевільну ідею вона. — Випробувати силу свою богатирську? Тоді наліво ступай. Там триголовий змій-шаркань живе, мідного короля дочку стереже. На ньому й розім'ятися зможеш.

Сказала так і зникла. Наче вимкнули голограму. Може, ти дійсно принцеса Лея, пані? А чоловік твій — Хан Соло?

Хан… Якого ж такого хана вона там поминала?

Ні, вилізти, добратися до найближчого села, сісти на потяг і додому. А вдома відразу до лікаря. Тільки не вистачало кукухой поїхати!

І все ж, опинившись на розвилці, Рись повернув саме наліво — як знати, раптом це інтуїція правильно підказує? Мабуть, і півсотні метрів не прошкандибав, як тунель різко пішов вгору й відкрився до широченного залу. Рись аж рот роззявив. Хороми гірного короля. У Постойнській печері хиба таке бачив. Усе в дивовижному ажурному мереживі, сталактитами та сталагмітами всілякими сплетеному, ще й пломенистого мідного кольору! Це що ж за порода така? І звідки воно тут взялося? Ось буде круто, якщо ти, Ришарде, тупав-тупав, та й раптом нову, нікому не відому печеру відкрив! Назвуть твоїм ім’ям: печера Ришарда Румака! Хоч якийсь слід в історії залишиш.

Ага, розмріявся. Ти очі роззуй! Ліхтарик твій давно згас, а навколо світло, як вдень. Тож печеру цю явно не тільки задовго до тебе відкрили, а ще й повністю електрифікували. Ну й зрозуміло, що мідь — це просто підсвітка така. Правда, світильники всі приховані, не роздивитися. Наче від самих сталактитів світло йде. Що ж, лихо не без добра: якщо печера цивільна, мабуть, взагалі туристичне місце, то тут напевно є люди й є вихід.

— Люди! — прочистивши горлянку, закричав Рись. — Вельможне панство! Хто-небудь!

Дальня стіна печери ледь помітно здригнулася й прямісінько між двома велетенськими довгобородими колонами відчинилися потайні дверцята, схожі на чорний хід, який ще інколи з середньовічних замків виводить — вузька така стулка, майже непримітна, й, побий його грім, теж наче з міді викувана! Відчинилися, й дівчина якась незнайома звідти шаснула. Теж миленька, хоча й не такий темний діамант, як та Ілона-Фея. Натомість ця принаймні вдягнута по-людськи, ще й доволі непогано, навіть якщо й незвично так, знову наче з малюнку: мереживна сорочка з пишними рукавами, спідниця дзвоником, ледь вище колін, червоні черевички на ніжках, у волоссі стрічка величезним бантом зав’язана. Волосся, до речі, теж таке мідно-руде, в локони завите. Напевно офіціанткою тут працює, в народний костюм нарядили задля залучення клієнтів.

— Добридень, панночко. Не підкажете, де тут вихід? Я трохи заблукав.

Дівка закліпала очима з такими ж вогняно-мідними віями. Рисю навіть почулося, що дзвін чути. Молоденька зовсім, майже дитина.

— Ти як потрапив сюди? До цих країв навіть і гриф-птиця не залітає!

Просто дивакувата чи знову мариться? Рись незграбно простяг руку й помацав руді локони дівчиська. Щиро кажучи, гарних жінок він завжди побоювався — вони його всі відшивали, хоча нібито й рилом вийшов, і зростом.

Немов справжня.

— Ей, ти лапи-но забери! — тут же ж завила вона. От же ж. — Диви, зараз як з’явиться триголовий змій-шаркань, живцем тебе в землю закопає!

Знову змій-шаркань! Та що ж за хрінотінь така?

— Ти мідного короля дочка?

— Вона сама. Тільки йшов би ти звідси, поки цілий!

— Та я б із радістю, панно, але дороги не знаю!

Тільки йому ще не вистачало з уявними драконами воювати. Потім взагалі до дурдому здадуть.

Дівчисько розчаровано надуло губи:

— Туди он йди, направо. — А тон так і кричав: «ну, скажи ж, що залишишся!» — Там семиголовий змій-шаркань живе, дочку срібного короля стереже. Вона краще знає, як звідси вибратися.

— Дякую красно!

Ряджена ще трохи постояла, очікуючи чогось іншого, потім з удаваною байдужістю відвернулася й пішла назад до потайних дверей. Ех, Рисю-Рисю, ти б хоч ім’я запитав! Симпатична ж дівчинка, й чекала від тебе чогось. Так, годі вже! Тепер з галюцинацією почнеш роман крутити! Зовсім шизанувся від хронічного недотраха.

Рись звернув на правий арковий мостик, куди показала галюцинація, й невдовзі натрапив на новий тунель, навіть не надто вузький та темний, наче світло сочилося з обох його сторін, від входу та виходу. Й дійсно: підземний лаз швидко привів до другого залу, ще більшого за перший, і ще наряднішого. Наче твої застиглі бризки мільйона розкішних фонтанів! І все в сріблястій підсвітці. Надо ж як файно зробили!

— Гей! Є хто живий?

І на тобі, маєш: знову розсунулася стіна з бородатими колонами, такими високими, що аж у голові паморочиться, й знову вийшла дівка! Ще краща за ту, руденьку: висока, струнка, поверх такої ж білої мереживної сорочки червона оксамитова безрукавка зі сріблом у вишивці, спідниця-дзвоник квітами розшита, на ногах чобітки зі срібними пряжками, на голові вінок зі стрічками. Волосся сріблясто-біле, в коси величезні заплетене.

— Це хто тут таких бродить, там, куди й гриф-птиця не залітає?

Щось Рисю зовсім неспокійно зробилося: надто вже на якусь казку дитячу схоже, про трьох підземних королівен.

— Будь здорова, панно. Ти раптом не срібного короля дочка?

Вона розквітла:

— Я. Єдина! Престолу спадкоємиця!

— І тебе, виходить, семиголовий змій-шаркань стереже?

— Ох, так! А ти, лицарю, зарубати його прийшов?

Ця вже напряму натякає, навіть не просить «скоріше уходити, поки живцем не закопали».

— Ой ні, панночко, я з не святий Георгій-драконоборець! Мені б на вихід.

Королівна як розцвіла, так і звіяла, посумнішала.

— Шкода, що ти не він. Тоді он тією дорогою навпростець іди, там дванадцятиголовий змій-шаркань золотого короля дочку під замком у полоні тримає. Вона точно знає, як до Верхнього світу вийти.

І квапливо якось назад у стіну шаснула.

Цікаві в тебе фантазії Рисю. Що ще вигадаєш?

Тож Рись уже ані трохи не здивувався, коли за наступним тунелем очам його відкрився й взагалі неймовірної краси підземний зал: зі золотими колонами та арками, блискучим золотим куполом, мереживними мостиками того ж кольору червоного золота, й такої вишини, такої ширини, що й оком не докинути! Що Версальський палац, тільки в сто разів більше. Рись навіть трохи пожалкував, що смартфон розбитий і батарея сіла: раптом зал справжній? Сфотографувати б. І ще себе на фоні, і відразу в Інстаграм, щоб корешів завидки взяли!

Отож, мріяти не шкодить.

— Гей, панна королевішна! — відразу перейшов до справи Рись. — Виходь!

І втретє стіна відчинилася. Й вийшла дівка такої краси, що аж очам боляче. Вся в ефірному золототканому мереживі, спідниця до полу, важка, парчева, вся золотими трояндами розшита й дрібними перлинами всипана — не спідниця просто, а дзвін Марія Богородиця! Груді в дівки високі, тісною шнурівкою затягнуті — напевно якщо це розшнурувати, Памелка Андерсон горючими сльозами захлинеться від заздрості! Чобітки з бантами, теж скрізь вишивкою прикрашені, на золотих, як сонце, кучерях рогатий чепець-корона.

Ой, кепські твої справи, Рисю! Не мінувати тобі битви з дванадцятиголовим змієм тепер. Он, одну голову вже, гад такий, підіймає!

А королівна ну відразу ще й очками бісики пускати!

— Як же ти, герою мій прегарний, забравсь до таких країв, куди й гриф-птиця не залітає? Невже ж-но мене з неволі лютої, від дванадцятиголового змія-шарканя визволяти пожалував?

— Ой, панна, — зітхнув Рись, — хороша ти, як Матір Божа, тільки ти ж мені маришся! Скажи-но краще, як з цього підземелля назовні вибратися, я й піду собі.

Тільки панна йому цього разу настирна дісталася, вперта, все ніяк поступатися не бажала. Вужем навколо в’ється, кицькою горнеться, лащиться, не відкараскатися! Плюнув Рись і пішов навмання, до того ближнього тунелю, що начебто вгору вів. Ну а що? Навіть якби він і врятував її від того дванадцятиголового шарканя, злого старого чоловіка чи жадібного та хтивого роботодавця — вона ж йому б потім тільки дулю з маком під ніс сунула! І вовкам згодувала, чи тій гриф-птиці на вечерю. Знаємо ми їх, що казкових, що справжніх.

Але тунель він, видно, обрав неправильно. Той, зараза, знову робився все вужче та вужче, й темрява хоч в око стріль! Рись майже вирішив було повертати, коли попереду нарешті спалахнуло віддалене світло: цього разу блякле зовсім, тьмяне та похмуре, макабричне, в кривавих вилисках, наче хвора заграва на сході. Воно, звісно, на землі вже якраз має світати, ранок у середині літа швидко настає, ніч коротка. Може, все ж таки вибрався?

Місце, куди вийшов Рись цього разу, після трьох попередніх здавалося цілком реалістичним: звичайна карстова печера, в ширину невелика, проте глибока, наче колодязь. Ані око, ані ніс, ані душу вона, правду мовити, не радувала: сморід тут стояв, як, мабуть, на розритому цвинтарі, скупе світло по краплі, наче пиво з продірявленої бочки, сочилося звідкись згори, під ногами раз у раз похрускували кістки — чиї, звісно, у потемках не розбереш, проте явно не птичі чи мишачі, за розміром цілком на людські схожі. Рись задер голову: далеко-далеко вгорі, так високо, як, бува, хмари над Татрами, в просвіті між кам’яних стін майорів блідий кавалок ранкового неба.

Ех, і чому я не гриф-птиця?

Вимотався Рись остаточно. Треба визнати, ходити пішки він не надто звик — завжди була біла двоколісна конячка. На очі знову ледь не навернулися сльози: бідолашна ти моя Хондочка! Та ще й усе це божевілля, вся ця чортівня, інакше й не скажеш, здається, витягла з нього останні жили. Всоте проклинаючи паскудного дідка, Рись усівся під великим округлим каменем, розшнурував чоботи, і з насолодою привалився до гладкої поверхні валуна спиною. Може, треба було послухатися мамки й не жерти на минулий Великий Піст краківську ковбасу? Але ж це коли було! Невже ж її добренький боженька настільки злопам’ятний?

Рись майже задрімав, коли з іншого боку каменя раптом… постукали? Ну, безсумнівно! Саме постукали. Нерівно так, нетерпляче: тук! Тук-тук-тук! Рись прислухався. Ні, не з того боку. Зсередини! Хтось сидів у камені й стукав. Та скільки ж можна! Вже світанок же ж, годі вам нарешті галабурдити! Камінь і внаправду виглядав надто круглим та гладеньким, звичайні валуни такими не бувають. А ще звідти стало долітати дуже характерне хрумтіння та неспокійний птичий клекіт. Та матері його ковінька! Це що ж, яйце? І чиє воно таке величезне? Птиці Рух?

Сталося якось зовсім ніяково. Раптом це все по-справжньому? Якщо таке яєчко, то яка має бути курка? З дім? Не дарма так метрові кістки валяються, годується пташка точно не насіннячком.

По розуму воно треба б драпати, та якнайпрудкіше. Звісно, є спокуса дочекатися, поки курча вилупиться, тюкнути його по макітрі важким камінцем і… І що далі? Сирцем жерти? Та й рука ж не питиметься на дитину!

А пташенятко між тим перейшло з тихого слабкого писку на ледь не істеричний вереск, наче в нього теж почався припадок клаустрофобії. Знайомо ж так. Товстенна шкарлупа ні в яку не лопалася, хоча нею вже й бігли дрібні тріщини. Може, птиці Рух самі з яйця вилазити не вміють, їм допомога ззовні потрібна? Типа акушера при пологах?

З важким серцем і лаючи себе самого на всі лади, Рись витяг з-за поясу великий мисливський ніж. Як кожний поважаючий себе байкер, ніж він завжди тягав з собою обов’язково. Й у будь-якій іншій ситуації напевно вважав би за блюзнірство колупати таким ножем дещо схоже на зашпакльовану фанеру чи гіпсокартон. Хана ножу, а колись же всю стипендію за нього віддав! Та й ще, мабуть, ніхто не подякує за це, зараз як прилетить птиця-матка, й настукає тобі, дурню, по кумполу. Щоб не ліз куди не треба.

А, хай йому грець! Або пан, або пропав — двічі не вмирати!

Рись акуратно просунув вістря клинка в найдовшу щілину й узявся розхитувати шкарлупу в місці надлому. Ще б пташеня ненароком не поранити. Справа не те щоб під руками горіла, але помалесеньку. Нарешті з-під леза полетіла дрібна кришка, а потім і більші скалки, й нарешті шкарлупа громоподібно луснула й розвалилася відразу на три нерівних шматки. З яйця вивалилося величезне мокре пташа, все ще налякане та страшенно незграбне.

Так, це була не птиця Рух. Це був найсправжнісінький малий грифон. Ну як малий — десь з великого поні. Рись чомусь завжди уявляв їх трохи меншими, гадав, що й дорослий не більше коня. Логічно ж: якщо грифон — це гібрид орла і лева, но і на зріст має бути, в кращому випадку, як один з них! Чи навіть щось посередині. Хоча ні: серйозно Рись про такі речі навіть ніколи не задумувався — він же знав, що грифонів не існує. Як і єдинорогів, сирен, упирів, стриг, вівернів, краснолюдків, відьом, фей та стоголових зміїв-шарканів.

Але те, що зараз ошелешено дивилося на нього двома витріщеними чорними очима, могло бути лише пташеням грифона! Рідкий пух на округлій пташиній голові стояв дибки, жовті кігтисті передні лапки — треба визнати, вже доволі застрашливі! — трохи хиталися, задні левові й зовсім безпорадно підгиналися. Грифончик сердито розчепірював голі, також ледь прикриті білим пушком крильця, і, негідник такий, сичав на Рися!

Ей, тільки не прийми мене за їжу, будь ласочка! Те, що ти не каченя й не вважаєш мене своєю мамкою, я вже зрозумів.

Гриф-птиця, виходить. Рисю раптом пригадалося, що в казках саме вона інколи витягує героя з Нижнього світу до Верхнього. Нібито якщо її смачно нагодувати. Тільки ж він, Рись, не герой ніякий, та й годувати це пташа йому нема чим. Хиба що, як у тій казці, собі ж самому ногу відкраяти та й птаху до дзьоба покласти. Але на таке він точно піти не готовий. До того ж птах цей усе одно навіть літати поки що не вміє. Вже не кажучи про те, що птаху цьому він, Рись, якось ніби й не надто подобається.

Ну, як завжди. Мабуть, ти дівчинка, грифоне?

Рись підняв безнадійно зіпсований ніж, розглядаючи зазубрене лезо. Повернутися? Побитися з тими зміями-шарканями, хай і тупим ножем, завоювати королівен, заволодіти трьома підземними замками, а там, дивись, і гриф-птиця підросте?

Може, все діло в тому, що йому самому час нарешті подорослішати?

Грифеня раптом затихло й позадкувало, наче щось страшне побачило. Рись оглянувся. В нього за спиною, трохи зліва, сиділа розкішна сріблясто-чорна лисиця з неймовірними темно-синіми очима, що пломеніли наче два потойбічних вогники. Ну точно скажена! Не випускаючи руків'я ножа, Рись, про всяк випадок, тихенько потягнувся за масивною гирявою каменюкою.

— Не вільно ті, синку, успак до того світу, — людським і до огиди знайомим дідівським голоском прогавкала лисиця. — Баци не осягнеш ніяк-но? Не був ти вижив, леґеню, забито ті. Я тобі сє учинив, додомоньку узяв.

Рись зронив ножа й приголомшено витріщився на лисицю. Що? Що-що???

— Вельми-но вже ся розволочила твоя курва матка, — як нічого й не сталося продовжувала вона. — Моєго синка на святенника хирного зінакшати моцувала ся. Тутечки нині у мя батяром можним був став. Владарем уславляним!

— Твого синка??? — тільки й зміг промовити Рись. — Ти хто взагалі?

Батько Рися помер ще до його народження. Принаймні так казала мати. Був він, з її ж слів, якимось недобитим румунським комуністом з Трансільванії. Тобто, якраз навіть і добитим. Але подробиць мати ніколи не розповідала.

— Я єсьм Ерлік-хан, Долішнього світу князь-всевладник. Найменнями Ürdüng та Ördög мя о Надгорньому світі узивають.

— Чорт??? — не витримав Рись. Це слово угорською він дуже добре знав. — Диявол???

Лисиця помотала вузенькою мордою:

— Не чорт я єсьм. Споконвічний єсьм біг-отець, світу земного творець, душі чоловіцької сотворитель. Еге ті душі, з тілами ся розлучивши, до мене ся вертають. Вдома еси, Рихардусе. Візьмеш сі за жону бодай-яку з небожок моїх: мідяного короля дітвачку, сріберного, золотого — авадь усіх трьох скопом!

А, то я, може, тобі ще й подякувати мушу? Нічого ж такого, мертвим бути значно краще? Зрадити, обійняти рідного татуся?

— І що, змії-шаркані тих дівок уже й не стережуть більше?

— Стражують, ще б пак стражують! — загигикала чортова лисиця. — За любасок держать. Но шо ті, самого Ерлік-хана синові, тіє вишкварки шаркані? Порубати та й конець із ними!

Трясця. Здрастуй, дивний новий світ!

— А якщо я Ілону-Фею хочу? — Рись примружився, пригадуючи першу красуню, мертву полонянку Ерлік-хана. — Ілону Лебідь Білу? Її не пропонуєш?

Лис сердито фиркнув, хутро на загривку наїжачилося:

— Про цию босорканю думати забудь-но! Не про тебе та любаска!

Йой.

Грифончик теж знову заклекотав і засичав, ось тільки тепер не на Рися, а на Ерліка-лисицю. Щось тут у тебе нечисто, пан підземний король. Мамці моїй, значить, благочестя та праведність подавай, тобі — силу та відвагу. Але дівку бери ту, що скажуть. Здається мені, ти і є той стоголовий шаркань, що бідолашну фею «стражує». А в мене тут ще й грифон негодований. І конячку мою ти, чортів бог, ні за що загубив, мене-но ще б хай, а в мотоциклів посмертного життя не буває!

Рись знову намацав камінь і, не роздумуючи, добряче врізав лисиці-перевертню по черепу. Потім так-сяк обідрав шкуру й по шматках згодував пташці. Дитинча зростало на божому м'ясі, як тісто на великодні паски в теплі. От і добре. Якщо ти, Ерлік-хан, і дійсно споконвічний бог, від тебе не убуде, якось переродишся.

Величезний білосніжний грифон, вже зовсім не схожий на те безпорадне неоперене дитинча, проковтнув останній шмат лисячого м’яса й радісно буцнув Рися широким чолом у груди, ледь не збивши з ніг. А потім слухняним скакуном ліг на землю й виразно мотнув головою, запрошуючи сідати на свою левову спину. Рись заскочив до уявного сідла й притулився до гарячої шиї, відчуваючи, як шовкове пір’я лоскоче ніс.

Гони, крилатий друже! Просто в небо гони, чхали ми з тобою на їхні заборони, нам усе можна!

Чи ні, зачекай. Прихопимо ще й Ілону-Фею з собою, гаразд? А вже потім — хоч світ за очі!