ДЕФІЦИТ ОДИНИЦІ

Це була дивна осінь у місті — з тих, що можна було б назвав «липкими». Повітря здавалося густим, як охололий бульйон, а трамваї виринали з туману, немов привиди забутої цивілізації.

Антон Мальцев, молодший науковий співробітник Інституту Перспективних Проблем, сидів у забігайлівці «Під інтегралом» і понуро розглядав свою каву. Він знав, що за сусіднім столиком сидить людина, яка виглядає точно як він. Ті самі неслухняні вихори волосся, ті ж окуляри в роговій оправі, навіть та сама пляма від чорнила на лівій манжеті.

Вони не розмовляли. Це тривало вже третій тиждень. Вони зустрічалися в метро, у чергах за дефіцитними синіми баклажанами, на набережній. Кожен вдавав, що іншого не існує, хоча серце обох калатало в унісон — буквально, як згодом з’ясував Антон, вимірюючи власний пульс під наглядним поглядом двійника.

— Ви теж відчуваєте цей запах озону? — раптом запитав Двійник, не повертаючи голови.

Голос був ідентичним. Ті самі інтонації втомленої інтелігентності.

— Це не озон, — відрізав Антон. — Це іонізація повітря через роботу високовольтних установок у Третьому секторі. Ви ж знаєте.

— Звісно, знаю, — посміхнувся Двійник. — Я ж написав про це звіт сьогодні вранці.

Антон здригнувся. Він теж писав звіт. Слово в слово.

Вечір застав їх на даху недобудованого готелю. Місто внизу здавалося макетом, де замість людей снували випадкові ймовірності. Вони стояли біля краю — два абсолютно однакових чоловіка, що тримали в руках по однаковій сигареті «Космос».

— Хто з нас справжній? — запитав Антон, дивлячись на вогні Інституту. — Хто з нас Мальцев, а хто — віддзеркалення?

— Питання поставлене некоректно, — м’яко відповів Двійник. — У закритій системі «суб’єкт-об’єкт» немає пріоритету. Ми обидва — функції.

— Чиї функції?

— Дирекції. Головного конструктора. Еволюції. Називай як хочеш. Суть у тому, Антоне, що експеримент «Розщеплення особистості для підвищення ККД наукового співробітника» завершено.

Антон відчув, як у потилиці починає нити знайомий біль — холодний, металевий.

— Ти хочеш сказати, що ми… копії?

— Ні, — Двійник нарешті повернувся до нього. — Ми — фази. Як у електричному колі. Ти — денна зміна моєї свідомості, я — нічна. Ми просто перестали вчасно перемикатися через збій у польовому модулі.

Раптом простір між ними почав дрижати. Туман став білим, сліпучим, як магнієвий спалах. Антон відчув, як його пальці стають прозорими, як думки змішуються з чужими спогадами про дитинство у Львові, про першу двійку з фізики, про запах парфумів дівчини, якої ніколи не було.

Він намагався вхопитися за парапет, але рука пройшла крізь бетон.

— Зачекай! — крикнув він. — Якщо ми — одна людина, то хто зараз дивиться на нас збоку?

Двійник не встиг відповісти. Він просто зробив крок назустріч Антону, і замість зіткнення сталося злиття. Не було болю — лише дивне відчуття цілісності, ніби пазл, що розсипався, нарешті став картинкою.

Світло згасло.

На даху стояв один чоловік. Він поправив окуляри, обтрусив попіл з піджака і глянув на годинник. 19:00. Час здавати зміну.

Він підійшов до непримітних залізних дверей, що вели в глибину будівлі, і приклав долоню до сканера. Двері відчинилися.

За столом у стерильно білій кімнаті сидів старий, який виглядав точно як він, але старший років на двадцять. На табличці значилося: «Координатор проекту "Множина"».

— Ну що, Мальцев? — запитав Координатор, не відриваючись від паперів. — Як пройшла синхронізація з власною тінню?

— Успішно, — відповів Мальцев, відчуваючи, як усередині нього ворушаться сотні інших «я», готових бути розгорнутими наступного разу.

— Добре. Бо завтра нам потрібно заповнити вакансії в усьому науковому містечку. Ти ж розумієш, Антоне… Справжніх людей зараз такий дефіцит, що нам доводиться розтягувати тебе на ціле місто.

Мальцев підійшов до вікна і подивився на тисячі вікон у будинках навпроти. У кожному з них він побачив силует людини в рогових окулярах, яка саме в цю мить підіймала чашку кави.

Він був не один. Його було багато. Але насправді — не було нікого.