Солодкий Цукор

Коли Сорча з'явилася на галявині, сонце вже майже перекочувалося на інший бік лісу, і двір перед «домом» занурився в тінь. Вітер посилився, із заходу сунули хмари — знак наближення дощу. Посилилися й запахи, мов перед бурею.

Заглиблена у думки, вона ледь помітила Едварда, який ішов від стайні. Побачивши її, він одразу попрямував назустріч.

— Нарешті! — вигукнув принц. — Я вже хвилювався. Шукав собі заняття. Якраз ходив коней годувати та напоїти.

— Молодець, — коротко відповіла вона.

— Чому ти так довго? — запитав Едвард.

Сорча кинула на нього стомлений погляд:

— Шукала нам їжу. Я сказала, що повернуся. І ось я тут. І ось наша їжа. — Вона показала невеликий мішок у правій руці.

Королева не виглядала схвильованою — радше невдоволеною. Жінка сиділа біля вогнища, закутана у накидку. Її обличчя було бліде, губи стиснуті. Мовчання лише підсилювало вираз погорди.

— Ми бачили, як із лісу виходила якась страшна кудлата істота, — нарешті заговорила вона. — Що це було?

Сорча зупинилася посеред кімнати.

— Просто… охоронець.

— Отакий охоронець? — королева підняла брову. — Звісно, як же інакше… у відьми.

— Як цікаво ви вимовляєте слово «відьма». Ніби плюєте. А між іншим, самі не соромилися прихистити в замку чорнокнижника, — спокійно, але твердо відповіла Сорча.

Повисла тиша. Едвард завмер, а потім, намагаючись розрядити напруження, промовив:

— Хто хоче шипшинового узвару?

Принц ступив уперед, між ними.

— Годі. Невже мало тривог останніх днів? Ми всі, як то кажуть, в одному човні.

Його голос був м’яким, але рішучим. Він глянув на Сорчу, і в очах знову промайнуло щось невимовне: турбота, співчуття.

«О, Вишній, шипшина росте неподалік джерела!» — раптом спохватилася дівчина. А що як він там і її побачив? Та за мить відкинула цю думку: охоронці його б не пустили самовільно блукати зачаклованим лісом.

— Де ти назбирав шипшину? — все ж запитала вона, не втримавшись.

— Неподалік конюшні росте великий кущ. Немав чим зайнятися, вирішив наварити узвару.

— Ти знову мене здивував. Де цьому навчився?

— А як я здивована! — втрутилася королева й ще сильніше, якщо це можливо, стиснула губи.

— Прочитав в одній з книг, — зізнався він, поглянувши на матір.

Сорча взяла миску, сіла біля вогню навпроти королеви, відкрила мішок, більше схожий на густо сплетені сіті, і почала викладати з нього рибу. 

Королева спостерігала, стискаючи краї накидки майже під носом, радіючи, що дівчина попатрала рибу деінде і їй не доведеться це спостерігати. Коли Едвард підкинув у вогонь кілька полін, вона прошепотіла:

— Вона відьма. Не забувай.

— І ти цій відьмі завдячуєш життям, — тихо нагадав Едвард.

Сорча чула їхню розмову, але мовчки займалася рибою, всім по дві штуки.

Вогонь потріскував, а зовні закрапав дощ. Сорча встала, знайшла сковороду та олію й взялася готувати рибу на три персони. На сковороду влазило рівно по три рибини. Вона навмисно ігнорувала витріщання королеви.

— Майже без кісток, — сказала дівчина рівним голосом. — І дуже смачна.

Коли риба була готова, дівчина подала її до столу. Едвард нарізав хліб і поставив глек узвару. Сорча налила собі напій, зробила ковток. Насичений, м’який, трохи кисло-солодкий смак із легкою трав’яною ноткою розтікався по язику.

— Смачно, — сказала вона, дивлячись принцу в очі. — Можливо, ти був учнем кухаря королівського палацу?

Королева підняла брову й хмикнула.

Згодом, коли тарілки майже спорожніли, Сорча підвелася, налила в миску води з відра й почала мити посуд. Її руки рухалися повільно, розмірено, а обличчя було... зосередженим.

Принц стежив за нею мовчки. Він буквально відчував, що її щось мучить. Едвард не шукав слів: просто підійшов і легко торкнувся її плеча.

Відчувши тепло його долоні крізь тканину, дівчина на мить дозволила собі розслабитись, масолодитись такою близькою його присутністю. Потім легенько кивнула на рушник поруч і сказала:

— Я митиму, а ти витирай.

Дощ продовжував рівно стукати по даху, а вогонь у вогнищі тихо потріскував, наповнюючи простір м’яким світлом.

Королева, сидячи у своєму звичному місці, не знаходила спокою. Вона спостерігала за ними, стискаючи в пальцях вишиту золотими нитками хустинку і гадала, наскільки глибоко ця чорнока відьма вже проникла в серце її простакуватого сина.

— Це все маячня, — прошепотіла вона. — Це не серйозно…