Солодкий Цукор

 Портал закрився безслідно, ніби його й не було. Солона прохолодна вогкість обступила звідусіль, огорнула запахом викинутих на берег водоростей. Під ногами — білий пісок і відшліфовані часточки мушель, над головою — м’яке бурштинове світло сонця. Серед спокійних синьо-сірих морських вод позіхав, майже вивертаючись навиворіт, величезний пелікан. Їх тут на каменях сиділо з півдесятка.

     М'який чорний ніс тицьнувся Сорчі в плече — Тінь нагадував їй про свою присутність. Не відриваючись від огляду берега, відьма погладила чорний блискучий бік. Тінь пирхав, вимагаючи уваги, легенько смикав Сорчу за плащ, але її погляд був невідривно спрямований туди, де за дюнами виднілися крони дерев. Щось там її вабило. Щось важливе.

Сорча різко озирнулася, встигнувши подумати, що Тінь намагався її попередити.

Перед нею стояла висока рудоволоса дівчина у простій сукні й фартушку. Поділ сукні вона попідтикала за пояс, схоже, щоб не намочити. У правій руці тримала дерев’яне відро.

— Мене звати Секвоя, — сказала незнайомка. — Я живу тут неподалік.

Сорча мовчала, вдивляючись уважніше. У цій молодій жінці було щось… знайоме. Вона її наче впізнавала. Але точно раніше не бачила.

Дівчина здавалася дуже милою і щирою.

— Часто тут ловлю крабів і мідій, — розповідала Секвоя, поставивши відро на пісок. У ньому вже було кілька крабів.

Сорча все ще приглядалася, хоча і розуміла, що мовчати — це трохи дивно.

— Мене звати Сорча, — нарешті промовила вона.

— От і познайомилися, — усміхнулася Секвоя.

Вони кілька митей мовчки дивилися одна на одну. Морська хвиля накотилася ближче, ледь торкнулася Сорчиних чобіт і одразу відкотилася назад.

— Я не планувала нікого зустрічати, — нарешті сказала вона.

— Іноді в наші плани втручається доля, — знову усміхнулася Секвоя і, розправивши запхнутий за пояс поділ сукні, знову взяла відро. — Мій дім тут неподалік, — кивнула собі за спину. — На вечерю буде печеня й варені краби. А ще я пектиму булочки з горіхами та родзинками. Ходімо в гості. 

Тінь підійшов до Секвої й потерся об неї носом. Така незвична поведінка вірного друга вразила Сорчу. Після хвилі здивування вона відчула, як напруга поволі спадає. Навіть прискіпливий Тінь вподобав цю рудокосу — то чого ж Сорчі хвилюватися?

— Мабуть, я таки піду з тобою, — сказала вона, теж усміхнувшись.

Вони разом видерлися дюною на пагорб і попрямували в бік дерев. Позаду залишався берег, залитий бурштиновим світлом, і море, яке впізнало в Сорчі одну зі своїх мешканок.