Над Україною – безхмарне небо

Ви були колись у нашій бібліотеці? Ви ще жодного разу у нас не були??? То ви, напевно, тільки-но приїхали в наше місто! Інакше я нічим не можу пояснити того факту, що ви ще жодного разу не зайшли до нас.

Знайти бібліотеку дуже просто: високу будівлю, що сяє тисячами вікон, видно здалеку. Вона наче закручується спіраллю, і від того складається враження постійного руху вгору. А всередині – світлі галереї, просторі зали, безкінечні лабіринти книжкових полиць... Затишних куточків для читання чи прослуховування музики теж вистачає.

В нашій бібліотеці можна провести цілий день і не помітити, як спливає час. Дітлахам дуже подобається, коли коридорами і залами бібліотеки їх супроводжує бібліопесик – невеличкий робот, котрий і дорогу вкаже, і потрібну книжку допоможе знайти, і підкаже, коли час повідомити батькам, що їхній нащадок знову затримується.

Величезні інформаційні екрани покажуть, які новинки останнім часом у бібліотеці; повідомлять, коли улюблений письменник проводитиме зустріч з прихильниками свого таланту. Так, вистачає подібних перфомансів і онлайн, та онлайн руку письменнику не потиснеш і автограф не візьмеш.

А міський клуб мандрівних пенсіонерів! От вже кому вистачає енергії! Саме в бібліотеці збираються любителі подорожей – вивчають літературу про різні міста і країни, планують майбутні поїздки, а потім захоплено обговорюють їх. А ще – пишуть власний літопис подій та цікавих зустрічей.

Я переконала вас у тому, що бібліотека – то не просто місце, де живуть книжки? Все найцікавіше відбувається саме тут. Так, я дещо упереджена: легко здогадатися, що саме там, у бібліотеці, я і працюю.

***

Буває, що минуле наздоганяє вас у той момент, коли ви абсолютно цього не чекаєте. До раптових неприємних спогадів, мабуть, неможливо звикнути. У кожного є свої тригери, котрі запускають у вашій голові ланцюжок того, про що ви воліли б забути назавжди. І якщо якась фігня може статися, воно обов’язково станеться. Моє життя – тому підтвердження.

Цей робочий день починався як зазвичай. Я привіталася з колегами, пройшла через велике фойє повз інтерактивну виставку, присвячену 20-літтю нашої головної Перемоги. Сумно посміхнулася, побачивши композицію з голографічних жовто-блакитних кульок, котрі прикрашали виставку. На жаль, повітряні кульки, такі популярні ще пару десятиліть тому, відійшли у минуле – у нашій пам’яті ще лунають вибухи; тому в місцях, де буває багато людей, зараз використовують лише подібні голограми… Виглядають такі кульки наче справжні, тільки погратися ними при всьому бажанні не вийде – рука пройде наскрізь, не зашкодивши кульці. Головна їх перевага – вони не вибухають. А створювати з таких голо-кульок можна все що завгодно! Наші дівчата у цьому справжні профі. Що й казати: їх навчали винахідники цієї новинки – наші земляки.

Звичним рухом провела ключ-карткою по електронному замку на дверях свого відділу. Зараз він носить гучну довжелезну назву, та я про себе іменувала його так, як і 25 років тому, коли тільки прийшла сюди працювати – інтернет-центром. Мелодійно дзеленькнувши, відімкнулася сигналізація, двері розчинилися, увімкнулося освітлення, реагуючи на мою появу.

Поки завантажується мій комп’ютер, переглядаю на планшеті сьогоднішній розклад, продумуючи, яким чином формуватиму у залі острівці робочих зон. Це колись тут, в ІЦ, було шість не дуже нових машин, жорстко прив’язаних до місця. Тепер є можливість розташовувати комп’ютери по одному чи групами в залежності від потреб та уподобань відвідувачів.

Он, сьогодні ближче до вечора у мене зберуться старшокласники на тренування з брейн-рингу. Що з того, що змагання давно вже відбуваються виключно в онлайн-форматі і більшість гравців вчиться і живе в різних містах України та за її межами. На перше тренування в сезоні, наприкінці літа, намагаються з’їхатися всі, це вже традиція. Тим більше, що команда у нас зоряна, кілька разів поспіль ставали чемпіонами Європи серед однолітків. Тож тут ввечері буде весело! Лунатиме музика, переморгуватимуться кольоровими вогниками гаджети. Для цієї зустрічі ми зберемо «острівець» з вісьмома машинами. Завдяки сучасним технологіям навіть стаціонарні компи стали мобільними, не прив’язаними до електромережі за «хвіст» дротів. Ну, а про Старлінк я взагалі мовчу. Боже, бережи пана Маска!

Через пару годин в інтернет-центр на щотижневу зустріч прийдуть місцеві філателісти. Вони у нас розважаються тим, що відслідковують на своїх форумах бажаючих придбати «Марки Перемоги» – ту легендарну серію, започатковану в 2022 маркою з «руським ваєнним карабльом», – дражнять фанатів своїми клясерами з усіма до єдиного випусками марок. А найстарший з колекціонерів, дядько Павло, жартує, що колись влаштує аукціон, продасть свої марочки «за всі гроші світу», купить космічну яхту і гайне на Марс. І знаєте? Я йому вірю! Він той Марс і сам-один впорядкує – з його енергією!

– Доброго ранку, пані Марино! – на два голоси вітаються мої улюблені відвідувачі.

Радісно усміхаюсь у відповідь:

– Рада бачити вас, Дженджики! – і вмикаю освітлення над особливою зоною у кутку зали: три величезних монітори, дві клавіатури, купа дротів… Дженджики народилися в нашому місті у рік Перемоги, в школі навчалися дистанційно, тож багато часу проводили в бібліотеці. Братик і сестричка – близнюки, Євген і Євгенія, Женчик і Женечка, котрі малими замість «ж» вимовляли «дж». Ми їх жартома Дженжиками прозвали, так це лагідне прізвисько до них і пристало.

Зараз Дженджики вже студенти. І дарма що до осені ще майже тиждень. Вони працюють над власним проектом – розробляють пристрій, котрий дозволить керувати комп’ютером за допомогою погляду і міміки. Он, Женечка кумедно корчить мармизки, «стріляючи» синіми очима в різні кутки монітору, а її брат клацає клавіатурою, щось підказує сестрі, жартома гримає, коли вона робить по-своєму.

Хоча Дженджикам всього тільки двадцять, вони в нас вже в аспірантурі, а кілька провідних ІТ-компаній весь останній рік сперечаються про те, хто запропонує юним комп’ютерним геніям кращі умови для роботи. Наші ж улюбленці з вибором не поспішають – їм і в рідному місті добре працюється.

Та головна сьогоднішня подія відбудеться не в інтернет-центрі. Ми зберемося на верхньому поверсі в конференц-холі, перед величезним монітором на пів стіни, щоб поспілкуватися з людиною, котра знаходиться зараз не в місті, не в Україні і навіть не на Землі. Річ у тім, що рік тому Міжнародна космічна агенція оголосила конкурс «Космічна школа», і однією з переможниць стала наша землячка – Надійка Романів. Через кілька днів вона проведе для п’ятикласників усієї країни урок з географії. Слово честі: аж заздрю тим дітлахам: одна справа шукати материки на глобусі на столі вчительки, і зовсім інша – дивлячись на Земну кулю, так, як бачать її астронавти. І хоча вчора ми вже все перевірили, я хвилюватимусь, бо сьогодні буде перше справжнє підключення до космічної станції…

***

Робочий день перетнув свій екватор, коли до інтернет-центру завітала людина з мого минулого. Я не бачила його двадцять років, та впізнала одразу. Високий, сухорлявий, з великими залисинами на сивій голові, з так само сивою охайною борідкою. Вдягнений, як завжди, елегантно. Петро…

Колись він працював у міському театрі, разом з моїм чоловіком. Був до біса талановитим актором. Та після початку війни він відкрито захоплювався отією гнидою і не приховував, що з нетерпінням чекає приходу «асвабадітєлєй». Якось під час однієї особливо запеклої суперечки мій чоловік не стримався і зацідив йому по пиці. А потім заявив, що більше не вийде з ним на сцену в одній виставі і навіть репетирувати разом відмовляється. Багато хто з колег тоді підтримав мого Івася, тож керівництву легше було замінити у кількох виставах одного Петра, ніж десятьох інших акторів. Бо репертуар і без того потребував серйозних коректив. Після Перемоги Петро виїхав з міста. Ходили чутки, що перебрався до родичів «за парєбрік». І от тепер якогось біса повернувся.

– Магу я васпользаваться кампьютером?

Як давно я не чула цієї мови!..

– Так, будь ласка.

Натиснула кілька кнопок на пульті керування, і у кутку кімнати засвітився монітор на ергономічному столі, котрий легко можна було налаштувати під зріст відвідувача. Провела Петра до робочої зони, повернулася за свій стіл і… активувала «шпигунчика». Так ми називали програмку, розроблену Дженджиками, котра показувала, на які сайти заходять з того чи іншого комп’ютера. Як то кажуть – нічого особистого, просто робота. Хоча, кого я обманюю: це саме особисте.

Спочатку Петро відкрив міський новинний портал, щось дивився на ньому, потім деякий час перемикався з сайту на сайт, гмикаючи та щось буркочучи собі під ніс, потім, очевидно, вирішив перевірити пошту. Клацнув раз, клацнув вдруге…

– Па-моєму, с інтернетам проблеми!

– Та ні, все працює як слід, - спокійно відповіла я.

– Но я не магу правєріть почту! І другіє сайти нє аткриваютса!

– Які саме?

Він назвав кілька з доменним іменем, котре вже майже два десятки років не працює в усьому цивілізованому світі.

– Тут ви не зможете на них зайти.

– Маріночка, ну, па старай памяті!.. – ти ба, таки згадав мене! – Разблакіруй нєнадолга…

– Їх блокую не я і навіть не наш провайдер. І проблем з інтернетом у нас не було вже багато років. Ви можете зв’язатися з цієї кімнати хоч зі станцією «Академік Вернадський» в Антарктиді, хоч з археологічною платформою у Тихому океані чи з Марсіанською місією, якщо у вас є час. Та на вказані вами сайти ви можете зайти тільки в тій країні, з якоїсь ви для чогось приїхали.

Петро помовчав.

– Как паживаєт твой муж?

– Дякую, добре. Тільки кулак на негоду ниє.

Петро потер підборіддя:

– Ти раніше не була такою злою.

– Так і тебе я раніше вважала людиною.

Він постояв мовчки кілька секунд, свердлячи мене поглядом. Потім так само мовчки, не прощаючись, вийшов.

Я стояла, прислухаючись до його кроків. Так, минуле наздоганяє нас у той момент, коли ми не готові до цього. Але тільки від нас залежить, чи дозволимо ми минулому впливати на наше майбутнє…

– Пані Марино, ви йдете? – зазирнула у двері молоденька колежанка. – Вже розпочинається!

І я разом з усіма поспішила до конференц-холу, де на величезному екрані нам вже привітно махала з невагомості вчителька Надійка, а в ілюмінаторі за її спиною пливла наша красуня Земля.

Над територією України не було жодної хмаринки.