❧ Двері для самогубців ☙

❦ Життя — це повість, яку ми пишемо, а смерть — лише її остання, найвеличніша крапка, що дарує всьому сенс. ❦

Величезна зала потопала у напівмороці, прорізаному лише язиками полум'я у високому каміні. Тишу порушив скрип важких дверей, і до кімнати, ледь не спотикаючись на кожному кроці, влетіла дівчина в розкішній, але дещо пошарпаній, чорній сукні вікторіанського стилю.

Вона рвучко підбігла до великого крісла біля каміна, в якому сидів чоловік у бездоганному костюмі, але замість обличчя у нього виднівся білий кістяк.

– Діабло! Мене вкусив кіт! – драматично вигукнула вона, катастрофічно тицяючи постраждалим пальцем просто йому в обличчя.

Чоловік-скелет лише злегка відхилив голову, щоб палець не влучив в очницю, повільно перегорнув сторінку книги і, зробивши ковток із горнятка, без жодної емоції прорік:

– Ти знову за своє... Може, досить гратися із приблудними котами?

Роксалана, наче не чуючи його, схопилася за голову і злякано прошепотіла:

– А раптом я перетворюся на кота?! Це що, мені доведеться купляти котячий корм?!

Чоловік-скелет скептично посміхнувся, демонструючи зуби, і відповів:

– Можеш не хвилюватися, ти й так їси все підряд.

Роксалана від обурення аж округлила очі. Вона почала хаотично міряти залу швидкими кроками, і кімната наповнилася панічним, гучним цокотом її підборів.

– О боже, о боже, о боже! – запричитала вона, хапаючись то за голову, то за свою пишну сукню. – Тобі легко казати! А якщо в мене почнеться линька? А якщо все набагато гірше?!

Вона різко зупинилася, знову стукнувши підборами, драматично закинула голову, а потім перевела погляд на Діабло.

Чоловік тяжко зітхнув, відклав книгу вбік і спокійно промовив:

– Гаразд, Роксалано. Пожартували — і тепер давай до серйозного.

У той же момент дівчина припинила свої капризи. Вона миттєво заспокоїлася, вирівняла поставу і невимушено обсмикнула сукню. Діабло підвівся з крісла, і вони разом рушили до виходу.

Опинившись біля масивних дверей, Діабло зупинився і запитав:

– Сподіваюся, ти готова?

– Звичайно, готова, – відповіла вона і одним упевненим рухом махнула рукою, прибираючи за спину своє білосніжне волосся. – Напевно, час уже зустрічати нашого першого гостя.

Дері відчинилися, і в ту ж мить із коридору вирвалося сліпуче, яскраве світло, яке миттєво заповнило все навколо, ковтаючи їхні силуети.