❧ Двері для самогубців ☙

❦ Гнів — це полум'я, яке спалює інших, залишаючи після себе лише попіл з власних спогадів. ❦

День був у самому розпалі, але для нього вулиця розпливалася перед очима, перетворюючись на суцільну розмиту пляму. Навколо вирувало життя, звідусіль лунав гомін натовпу, але хлопець нічого не чув. Легені пекло так, наче замість повітря всередину затікало розпечене залізо.

Він біг. Біг з останніх сил крізь щільний потік перехожих, які здивовано й обурено озиралися йому вслід. Спотикаючись об власні ноги та зачіпаючи плечима людей, він важко падав на гарячий асфальт, роздираючи до крові долоні й коліна, але одразу ж підхоплювався й ринув далі. М'язи зводило від судоми, а в голові молотом билася лише одна-єдина, панічна думка:

«Тільки б встигнути... Благаю, тільки б встигнути!..»

Він линув уперед, розтинаючи людський натовп. Серце скажено калатало десь у самому горлі. Ще один поворот вулиці, ще кілька відчайдушних кроків — і він нарешті добіг.

Хлопець різко зупинився, важко спираючись долонями об коліна й відхекуючись. Власне прискорене дихання глушило шум міста довкола. Він повільно підвів голову... і в ту ж мить його зіниці жахливо розширилися, а залишками повітря з грудей вирвався розпачливий, важкий шепіт:

— Я... я запізнився...

Хлопець різко розплющив очі й сіпнувся, важко й жадібно ковтаючи повітря.

Навколо не було стін — увесь простір цієї дивної кімнати був викладений сотнями дзеркал різної форми та розмірів, у кожному з яких відбивався його блідий, переляканий силует. Його шия була міцно, у кілька обертів, обв'язана товстою, шорсткою мотузкою, вузол якої тягнувся кудись убік. Тремтячі пальці безпорадно торкалися грубого каната на горлі, поки хлопець намагався оговтатися.

Прямо над ним, опустивши порожні очниці донизу, мовчки стояла висока постать у бездоганному костюмі, замість обличчя в якої був білий, вишкірений череп.

— Ну що, прокинувся? — спокійно запитав Діабло.

Хлопець лише гірко посміхнувся, торкаючись мотузки на шиї, і злегка хрипким голосом мовив:

— Все-таки... я й цього разу не помер.

— А ти справді дивний тип, — раптом пролунав поруч дівочий голос.

Хлопець повільно повернув голову вбік.

Трохи осторонь невимушено вмостилася Роксолана. Вона сиділа наприсідки, підібгавши під себе пишну сукню.

— Стільки разів намагатися покінчити з життям... Що з тобою не так? — мовила вона, розглядаючи його з цікавістю.

Хлопець кліпнув очима й замість відповіді на філософське запитання спокійно зауважив:

— Взагалі-то... ти б прикрила низ сукні, а то мені звідси чудово видно твої трусики.

— ЩО?! — її очі аж округлилися від обурення.

Роксолана миттєво підхопилася на ноги, зачервонівшись від люті. Не роздумуючи ні секунди, вона схопилася за вільний кінець мотузки, що тягнулася від його шиї, і з усієї сили ринула її на себе, затягуючи вузол та буквально перекриваючи йому кисень.

— Ти... ти куди взагалі дивишся, божевільний?! — закричала вона, сильніше стискаючи канат.

Хлопець безпорадно заборсався, хриплячи та намагаючись пальцями вивільнити горло з пастки. Через кілька секунд дівчина нарешті випустила мотузку з рук.

Хлопець упав на коліна й спирався тремтячими руками про дзеркальну підлогу, дико відхекуючись і жадібно ковтаючи ротом повітря.

​— Боже... ти мене ледь не вбила! — важко видавив він із себе, тримаючись за шию.

Роксолана лише гордо склала руки на грудях і зверхньо пирхнула:

— Та може, так було б краще? Ти все одно тільки про це й мрієш!

Юнак нічого не відповів. Він повільно підвівся й розвернувся до дзеркала, де на нього дивилося власне відображення. Він уперся поглядом у власні очі й ледь кутиками губ всміхнувся:

— Можливо... — тихо мовив він.

​У ту ж секунду реальність тріснула. Дзеркала зі скляним дзвоном розпалися на мільйони гострих відблисків, і довкола все миттєво змінилося.

​Вони опинилися у просторій, сучасній кімнаті на п'ятнадцятому поверсі хмарочоса. За панорамними вікнами простягалося вечірнє місто, залите вогнями. Але вся увага була прикута до центру приміщення.

​Посередині зали до стільця був міцно прив'язаний абсолютно голий чоловік. Його кінцівки були розтягнені та зафіксовані тугими ременями. Всі його спроби вирватися супроводжувалися відчайдушним, диким криком.

​— Ви що, зовсім здуріли?! — захлинався він від люті й страху, пручаючись на стільці. — Хто ви взагалі такі?! Що вам від мене потрібно?!

​Прямо навпроти нього стояли три дівчини. Зліва — статна брюнетка з крижаним поглядом, справа — яскраво-рижа дівчина з хижим виразом обличчя, а посередині на присідках вмостилася низенька блондинка. Вона тримала в руках витончену запальничку, спокійно прикурюючи сигарету, і крізь їдкі клуби диму зацікавлено спостерігала за цим видовищем.

​— Скільки вам треба? — важко дихаючи, перейшов на благальний тон чоловік, вирячившись на неї. — Я заплачу! Назвіть суму, і ми розійдемося! Благаю, просто відпустіть мене!

​Блондинка повільно хитнула головою, її голос просочувався отруйною лагідністю:

— Заплатиш? Серйозно? А ти що, вже забув, як знущався зі своїх дівчат? Як зламав їхні життя, думаючи, що тобі все зійде з рук?

​Чоловік занімів, а його обличчя зблідло. У голові гарячково випливли чутки, які ходили містом. Спочатку це здавалося безглуздою казкою з інтернету — мовляв, існує секретний номер, куди може подзвонити будь-яка дівчина, яку скривдили, і цей загін прийде на розплату. До сьогодні він лише сміявся з цих вигадок. Але тепер, зрозумівши, де опинився і що потрапив прямо в їхні лапи, він налякано почав виправдовуватися:

— Та це вони самі винні! — тремтячим голосом вигукнув він. — Я нічого такого не робив! Вони самі мене провокували!

​Дівчата лише перезирнулися. Зрозумівши, що благання й виправдання не діють, чоловік остаточно втратив контроль і зірвався на оскаженілий хриплий виск:

— Та пішли ви нахуй, суки! Ви всі однакові повії! Через таких блядей, як ви, до вас так і ставляться! Самі винуваті, що вас гноблять, бо ви більшого й не варті, кончені тварюки!

​Блондинці надокучило це слухати. Вона повільно піднялася, розчавила недопалок підбором, підійшла до одного з товстих, натягнутих як струна тросів і піднесла полум’я. Волокна спалахнули й почали з загрозливим тріском рватися.

​— Ей, ти що робиш?! — здушено загорлав чоловік, безнадійно смикаючись у ременях. — Зупинись!

​— Що таке? — вона зверхньо примружилася, вигнувши брову. — Страшно? Нарешті відчув, як це — бути в ролі жертви?

​— Та я тебе, суко... Обіцяю, я знайду тебе й роздавлю! Я тебе...

​— Побачимось у пеклі, любчику, — муркнула блондинка й грайливо помахала пальчиками.

​І ось остання нитка не витримала. Мотузки, протягнуті через складну систему блоків, вивільнили колосальний натяг. З металевим свистом сусідні троси почали миттєво рватися один за одним.

​Ця противага з нищівною силою смикнула стілець із прив'язаним чоловіком назад — прямо в бік панорамного вікна.

​— НІ-І-І! — розітнув кімнату його дикий, передсмертний крик.

​Він на шаленій швидкості врізався спиною у величезне скло, яке вибухнуло салютом із тисяч гострих уламків, і чоловік вилетів у порожнечу, падаючи з висоти.

​Перевертаючись у повітрі разом із залишками стільця, він у відчайдушній надії підвів очі вгору. Там, у розбитому прорізі, мовчки стояли три дівочі силуети. Вони непорушно спостерігали за його падінням — без жодної краплі жалю чи сумніву.

​Через кілька секунд унизу пролунав глухий удар об асфальт, і все остаточно затихло.

З нічного мороку до цього розмазаного по асфальту тіла вийшли троє. Посередині йшов Ден, глибоко зануривши руки в кишені, а по боках поруч із ним крокували Роксолана та Діабло.

— Ну й сцена... — тишу розітнув голос Роксолани. Вона злегка скривилася, переводячи погляд із височини на місиво під ногами. — Я була до такого не готова.

Діабло повільно повернув до неї свій білий вишкірений череп і лунко мовив:

— Та невже? Можна подумати, ти хоч коли-небудь готуєшся до того, що тут відбувається.

Ден не брав участі в їхній суперечці. Він мовчки споглядав те, що залишилося від чоловіка, а потім повільно присів біля самої межі темно-червоної калюжі, в якій тріпотіли відблиски вечірнього міста.

— Як і першого разу... — тихо мовив хлопець. — Видовище й справді захоплююче.

Він випростав руку й повільно провів кінчиками пальців по дзеркальній поверхні крові. Вона була ще теплою. Від його дотику розійшлися м'які хвилі, викривляючи його власне зображення. Коли коливання влеглися, Ден знову вдивився в це криваве дзеркало — але замість себе побачив чітке віддзеркалення дівчини.

На його обличчі з'явилася тонка, ледь помітна посмішка. Він пильно дивився на її силует у крові, а потім ледь чутно мовив:

— Усе ж таки... покохати ту, ким я був... виявилося найважчим.

Діабло повільно підійшов ближче, оглядаючи все навкруги. Він замислено подивився вгору й, ніби розмірковуючи вголос, мовив:

— Загін винищувачів колишніх... Хм, гарна назва для такої справи.

Він скоса поглянув на Дена, коли поруч підійшла Роксолана. Вона склала руки на грудях і, переводячи погляд із хлопця на тіло, скептично зауважила:

— Ага, з одного боку, тобі за це навіть пам'ятник варто було б поставити. Але якби люди дізналися твою історію... особливо те, що очільником цього загону винищувачів був той самий чоловік, який і вбив власну кохану... боюся, оцінили б не всі.

Ден стиха коротко розсміявся — легко й без жодної образи. Він повільно повернув голову до дівчини й сказав:

— Та-ак... втішати ти все-таки зовсім не вмієш.

— О, ти теж це помітив? — миттєво підхопив Діабло.

— Що?! — обурено пирхнула Роксолана. — Взагалі-то ми тут зібралися не для того, щоб когось втішати!

Ден повільно підвівся з карачок і обтрусив долоні. Він звів погляд вгору, окинувши останнім поглядом розбите панорамне вікно на п'ятнадцятому поверсі, і тихо мовив:

— Це вже точно.

— Думаю, нам уже пора переходити на іншу локацію, — підсумував Діабло й підняв руку.

Він дзвінко клацнув пальцями.

У ту ж секунду простір довкола здригнувся й вкрився павутиною дзеркальних тріщин. Нічне місто зі скляним дзвоном розпалося на мільйони осколків, і за мить усе поглинула порожнеча.

Вони опинилися в тому самому дзеркальному лабіринті, з якого все й починалося. Навколо знову простягалися нескінченні відображення, а в повітрі зависла важка тиша.

Ден повільно підвівся й обтрусив одяг. Його погляд став чудернацьки м'яким, а на вустах з'явилася тонка, ледь помітна посмішка.

— Знаєш що, Роксолано?.. — тихо мовив хлопець, не зводячи з неї очей. — А ти все-таки схожа на неї. Дивлюся зараз на тебе... і розумію, що починаю закохуватися.

Дівчина аж заніміла. Щоки миттєво спалахнули густим рум'янцем, а долоня сама собою смикнулася до обличчя, ховаючи зніяковіння.

— Що?! — витиснула вона, різко відступаючи. — Ти... здурів?! У мене закохуватися точно не треба!

У ту ж мить із темряви за її спиною безшумно випірнули кістляві руки. Вони міцно обхопили дівчину й владно притиснули до себе.

— Еге ж, абсолютно згоден, — проговорив Діабло. — Не закохуйся в неї, хлопече. Повір моєму досвіду — це погана ідея.

— ЩО?! — Роксолана аж підскочила й відчайдушно заборсалася в його мертвій хватці. — Та ви що, змовилися?! Взагалі-то я зовсім не це мала на увазі!

Дівчина обурено буркотіла щось собі під ніс, марно намагаючись вирватися, від чого Ден не витримав і щиро розсміявся.

Діабло лише тихо всміхнувся зі своїх хитрих кпинів. Не даючи їй визволитися, він невимушено поклав кістляву голову Роксолані на плече й, пильно дивлячись на хлопця, додав:

— Напевно, пора повернутися туди, де твоє серце було спокійне.

Юнак на мить занімів. Ці слова вдарили під дих. Де моє серце було спокійне?.. — гарячково промайнуло в голові. Усе його минуле здавалося суцільним хаосом із болю, провини та нескінченної втечі. Чи існувала взагалі бодай одна мить, коли воно не калатало у відчайдушній паніці?

Він заворожено дивився на цю дивну парочку: Роксолана все ще марно пручалася в міцних обіймах, а Діабло з дражниливою легкістю блокував усі її випади. Але погляд Дена ковзнув далі — у глибину скляної стіни за їхніми спинами.

І відповідь прийшла сама.

У відображенні стояла Вона. Дівчина мовчки дивилася на нього прямо крізь скло — зі знайомою, сумною напівпосмішкою.

У ту ж секунду підлога під ногами зникла.

Усі троє з глухим гуркотом зірвалися в бездонну порожнечу.

— А-А-А-А-А! — розітнув темряву оскаженілий крик Роксолани, яка гарячково намагалася вхопитися бодай за повітря.

Ден важко ковтнув залишками кисню, серце впало кудись у п'яти, і він засіпався, намагаючись згрупуватися під час цього стрімкого падіння.

І лише Діабло летів униз із монументальною байдужістю — заклавши руки за спину й навіть не змінивши пози, ніби просто скористався швидкісним ліфтом.

Темрява розпалася за мить, виштовхнувши їх у прохолодне осіннє сяйво.

Діабло із завидним спокоєм ступив на пожовклу траву, ніби просто зробив крок із сходинки. А от Дена після стрімкого витоку з порожнечі добряче хитнуло, і він лише в останній момент насилу втримав рівновагу.

Навколо простягався затишний, поглинутий осіннім спокоєм парк. Повітря тут було прохолодним і свіжим, з легким присмаком річкового мулу та прив'ялого листя, що м'яким килимом укривало стежки. Трохи далі, крізь поріділі крони дерев, вимальовувалися знайомі обриси старого залізного мосту.

Цю тишу раптово порушив глухий удар — Роксолана з усього розмаху гепнулася спиною прямо в землю, піднявши навколо себе хмару пилу й сухого листя.

— Ох-х-х... — важко видавила вона з себе, розпластавшись на траві й невдоволено зсунувши брови під цим байдужим осіннім небом.

Дівчина повільно підвелася, відхекуючись і з люттю в очах обтрушуючи сукню та волосся від бруду й дрібного гілля.

— Взагалі-то нічого, що я тільки-но ледь не розбилася?! — обурено вигукнула вона, потираючи забиту попереку. — Чи у вас тут принципово жінок ніхто не ловить?!

Проте ані Ден, ані Діабло навіть не повернули голови в її бік. Вони обоє непорушно заніміли, впившись поглядом у бік мосту.

— Як давно я тут не був... — тихо, майже шепотом мовив Ден.

Діабло повільно поклав кістляву руку йому на плече й спокійно запитав:

— Ти ж добре пам'ятаєш це місце, правда?

— Я так розумію, мене тут ігнорують? — роздратовано буркнула Роксолана ззаду, згортаючи руки на грудях.

Але її бурчання розчинилося в самому повітрі спогаду. Трійця спостерігачів завмерла, бо прямо перед ними на мосту вже вирувала сцена з минулого.

Там, за металевою огорожею, над прірвою стояв молодий хлопець. Він міцно вчепився пальцями за залізо, готовий у будь-яку секунду зробити останній крок. Але стрибнути йому заважала дівчина. Вона невимушено спиралася на перила по цей бік — буквально за пів кроку від нього. На її обличчі не було ані паніки, ані співчуття — лише спокійна, трохи роздратована цікавість.

— Що ти робиш? — окинувши його поглядом, буденно запитала вона.

Хлопець дико вирячився на неї, задихаючись від власних емоцій:

— Ти що, сліпа?! Не бачиш, що я хочу покінчити життя самогубством?!

Дівчина ледь помітно зітхнула й криво посміхнулася:

— А ти міг би робити це... ну, в якомусь іншому місці?

— ЧОГО?! — хлопець аж поперхнувся повітрям від такої нахабності. — Я що, повинен ще й питати дозволу, де мені це робити?!

— Ну, взагалі-то тут дуже красиво, — знизала вона плечима, трохи нахиливши голову. — І мені б дуже не хотілося, щоб тут десь валявся твій труп і псував увесь краєвид.

— Ти взагалі нормальна?! — оскаженів хлопець, від обурення аж міцніше вхопившись за перила. — До тебе взагалі діходить, що перед тобою людина в глибокій депресії, яка стоїть за крок від смерті?! Тебе це взагалі ні краплі не хвилює?!

Дівчина повільно примружилася, важко зітхнула й мовила:

— Мені здається, що ти насправді цього не хочеш.

Хлопець трохи заспокоївся, його шалений порив на мить згас, і він спантеличено запитав:

— Чому?..

— Тому що якби ти справді цього хотів, ти б зробив ось так.

Вона невимушено перемахнула через перила, опинившись поруч із ним над самісінькою прірвою. Подивилася на нього з зухвалою посмішкою... і просто стрибнула в порожнечу.

— Ти що, дура?! — оскаженіло закричав хлопець.

Його очі розширилися від подиву. Не роздумуючи ні секунди, він зірвався з місця й метнувся за нею слідом.

Вода прийняла їх із гучним плюскотом. Щойно обидва винули на поверхню, дівчина, жадібно схопивши повітря та прибираючи мокре волосся з обличчя, дзвінко розреготалася. Хлопець, витираючи очі від крапель і задихаючись від адреналіну, дивився на неї з сумішшю шоку та подиву, а потім і сам мимовільно почав сміятися:

— Ти дійсно божевільна!

Дівчина бешкетно плеснула долонею по воді, запустивши прямо в нього цілу хмару бризок.

— Що ти робиш?! — вигукнув він, затуляючись ліктями.

— Вважатимемо, що сьогодні ти помер, — вона раптом стала серйознішою, хоча в очах усе ще грали іскорки. — А тут — переродився. Тому більше ніколи не думай про такі дурниці!

З цими словами дівчина легенько, але відчутно дала йому клацана по лобі, розвернулася й упевнено попливла до берега. Хлопець провів її поглядом, затиснувши лоб рукою, і на його губах з'явилася мимовільна, тепла посмішка.

Поруч із цим спогадом дорослий Ден, який спостерігав за всім із-за перил, теж тихо посміхнувся. Його рука мимоволі торкнулася лоба — пальці відчули той самий легкий щем, який він запам'ятав на все життя.

Діабло мовчки стежив за цим із властивим йому спокоєм. А от Роксолана, яка весь цей час зацікавлено визирала через огорожу, надто сильно перехилилася через залізо... втратила рівновагу й з гучним плюскотом гепнулася прямо у воду.

Діабло лише повільно взявся рукою за обличчя й скрушно похитав головою:

— Роксолано... скільки можна?

Він злегка клацнув пальцями — і річка разом із мостом миттєво розчинилися, повертаючи їх у нескінченний дзеркальний простір.