Місце для життя

Ксеня прокинулася рано.

Не тому, що виспалася.

Просто сон приходив і йшов за власним розкладом.

Ранкові справи забрали більше сил, ніж їй хотілося визнавати.

Коли кава була готова, а канапка лежала на тарілці, Ксеня відчула себе так, ніби вже виконала половину денного плану.

Вона віднесла чашку до крісла біля вікна.

За склом рухалося звичайне життя.

Хтось поспішав на роботу.

Хтось вигулював собаку.

Хтось ніс пакети з магазину.

Світ продовжував займатися своїми справами.

Ксеня зробила ковток кави.

Потім ще один.

Посиділа трохи.

І зрозуміла, що починає крутитися голова.

Довелося повернутися на диван.

Вона взяла книгу.

Відкрила там, де зупинилася вчора.

Прочитала сторінку.

Потім ще раз.

І раптом зрозуміла, що не пам'ятає жодного слова.

Книга якийсь час лежала на грудях.

Потім опинилася поруч на дивані.

Ксеня дивилася в стелю.

Потім заплющувала очі.

Потім знову відкривала.

Так минала година за годиною.

Нічого особливого не відбувалося.

І саме це лякало найбільше.

Колись вона могла прожити день, у якому не залишалося вільної хвилини.

А зараз цілим досягненням було випити каву і не забути поїсти.

Якщо навіть кава і канапка стали подвигом...

То що зі мною відбувається?

Відповіді не було.

Лише втома.

Тиха.

Глибока.

Схожа на густий туман, крізь який доводилося продиратися навіть у найпростіших справах.

Ближче до полудня Ксеня знову підвелася.

Дійшла до кухні.

Дістала з холодильника йогурт.

Знайшла булочку.

Повернулася з ними на диван.

Після цього сил майже не залишилося.

Наче весь запас на сьогодні вже був витрачений.

Ксеня підтягнула до себе білий плед.

Загорнулася в нього.

Заплющила очі.

Вона не шукала відповіді.

Не будувала планів.

Не намагалася змусити себе зібратися.

Просто лежала.

І вже десь на межі сну подумала:

— А якщо мені більше не вистачить сил бути собою?

А потім заснула.

---

Коли Ксеня відкрила очі, над головою тихо шаруділо листя.

Сонячне світло пробивалося крізь виноградну лозу, що обплітала навіс.

На великому дерев'яному столі стояли мисочки, глечик із вершками, гілочки м'яти і ціла гора полуниці.

Міравея саме закінчувала готувати десерт.

На галявині неподалік грілася на сонці Луна.

Нора вже кілька хвилин намагалася втягнути її в якусь гру.

Без особливого успіху.

Луна лише ліниво смикала хвостом.

Наче вважала, що поспішати їй нікуди.

Ксеня сіла за стіл.

Якийсь час мовчки спостерігала за Міравеєю.

Потім зрозуміла, що більше не може тримати це в собі.

— Я не розумію, що мені робити.

Міравея мовчки розкладала полуницю по мисочках.

— Я серйозно.

— Я теж.

— Ні, ти не розумієш.

Міравея підняла на неї погляд.

Ксеня провела рукою по обличчю.

— Я можу тільки їсти, спати, лежати і дихати.

На останньому слові вона сама скривилася.

Навіть для неї це звучало безглуздо.

— Іноді ще можу дійти до кухні.

— Це добре, — сказала Міравея.

— Ні, це не добре.

У голосі Ксені з'явилося роздратування.

— Це ненормально.

Я раніше могла працювати.

Могла щось робити.

Могла допомагати людям.

Могла вирішувати проблеми.

Могла тягнути на собі купу справ одночасно.

А зараз...

Вона безпорадно розвела руками.

— Зараз я навіть книжку прочитати не можу.

Міравея мовчала.

— А якщо це не минеться?

Тиша.

— А якщо я більше не зможу жити як раніше?

Тиша.

— А якщо мені більше не вистачить сил бути собою?

Міравея не відповіла одразу.

Вона відклала ложку.

Подивилася на Ксеню.

І раптом запитала:

— А ти знаєш, яка ти?

Ксеня розгубилася.

— В сенсі?

— Такий дивний вислів. Бути собою.

Міравея усміхнулася.

— Ти так говориш, ніби точно знаєш, хто ти.

Ксеня хотіла відповісти.

І не знайшла відповіді.

Тобто знала.

Або думала, що знала.

Вона могла сказати, чим займається.

Могла сказати, що любить допомагати людям.

Могла сказати, що звикла справлятися.

Що завжди знаходить вихід.

Що може витримати більше, ніж здається.

Але чомусь зараз усе це звучало не зовсім як відповідь.

Наче вона перелічувала не себе.

А свої вміння.

— Бачиш? — тихо сказала Міравея.

І підсунула до Ксені одну з мисочок.

— Мені здається, ти зараз боїшся не того, що втратиш себе.

Ксеня мовчала.

— А чого тоді?

Міравея трохи подумала.

— Не знаю.

Потім узяла свою мисочку.

— Але мені здається, ти боїшся втратити когось, ким була дуже довго.

Ксеня опустила очі.

І раптом зрозуміла, що ця відповідь лякає її значно більше.

Ксеня взяла мисочку.

Десерт виявився смачним.

Не якимось особливим.

Просто смачним.

Полуниця.

Вершки.

Трохи м'яти.

Здавалося б, нічого складного.

Вони сиділи мовчки.

Ксеня їла.

Міравея теж.

Нора нарешті залишила Луну в спокої й тепер лежала в траві, поклавши морду на лапи.

Луна розтягнулася на сонячній плямі посеред галявини.

І виглядала так, ніби відкрила секрет щастя і тепер не збиралася ним ні з ким ділитися.

— Вона завжди така? — запитала Ксеня.

— Майже, — усміхнулася Міравея.

— І їй не нудно?

Луна відкрила одне око.

— А тобі не нудно дихати?

Ксеня кліпнула.

— Що?

— Ти цікаво дихаєш.

— Як це?

— Наче весь час кудись запізнюєшся.

Нора пирхнула.

— А ще вона їсть так само.

— Норо.

— Що? Це правда.

Ксеня вже хотіла щось відповісти, але раптом замовкла.

Бо спіймала себе на тому, що справді затримує подих.

Не спеціально.

Просто так виходило.

Короткий вдих.

Швидкий видих.

І знову.

Наче всередині постійно працював невидимий поспіх.

Вона перевела погляд на Луну.

Чорна пантера лежала нерухомо.

Лише боки повільно піднімалися й опускалися.

Глибокий вдих.

Спокійний видих.

Ксеня сама не помітила, як почала стежити за цим ритмом.

А потім її погляд ковзнув до Міравеї.

Та сиділа навпроти з мисочкою в руках.

Ксеня завмерла.

Міравея дихала так само.

Не навмисно.

Не копіюючи Луну.

Просто...

так само.

Той самий спокійний ритм.

Наче нікуди не треба було поспішати.

Наче весь світ міг зачекати.

Ксеня дивилася то на одну, то на іншу.

І раптом відчула себе дуже дивно.

Наче вперше помітила щось таке, що весь цей час було в неї перед очима.

Вона обережно вдихнула глибше.

Повітря торкнулося грудей.

Потім живота.

І повільно вийшло назад.

Щось усередині ледь помітно розслабилося.

Зовсім трохи.

На одну мить.

Але цього вистачило, щоб Ксеня зрозуміла:

останнім часом вона не жила в ритмі свого життя.

Вона жила в ритмі тривоги.

І її подих нарешті став трохи схожим на подих живої людини.