Місце для життя

Ксеня знову прийшла до саду.

Цього разу без особливої мети.

Тобто мета була.

Навіть кілька.

Але жодну з них вона не могла нормально сформулювати.

Після історії з телефоном Начальник штабу ніяк не виходив у неї з голови.

І це дратувало.

Вона хотіла зрозуміти, хто він такий.

Хотіла зрозуміти, чого від нього чекати.

Хотіла зрозуміти, чи варто його боятися.

І найбільше її дратувало те, що жодної відповіді не було.

Коли вона вийшла до галявини, Міравеї ніде не було видно.

Зате Луна і Нора були на місці.

Луна лежала на своїй улюбленій гілці.

Нора ходила колами під деревом.

І вже за самим виглядом вовчиці було зрозуміло, що вона чимось незадоволена.

— Кажу тобі, мені це не подобається.

Луна ліниво відкрила одне око.

— Що саме?

— Повелитель Анаконд.

— Начальник штабу.

— Та яка різниця?

— Для нього велика.

— Для мене — жодної.

Нора різко розвернулася і знову пішла колом.

— П'ятдесят років.

Луна мовчала.

— П'ятдесят років він командував усім цим цирком.

— Не всім.

— Майже всім.

— Не перебільшуй.

— Я не перебільшую.

Ксеня завмерла.

Здається, вони її ще не помітили.

— Як тільки щось ставало страшно, штаб запускав чергову анаконду.

— Не штаб.

— Добре. Він.

— Не завжди.

— Майже завжди.

Нора фиркнула.

— Бабка-Виживальщиця.

— Поліція Корисності.

— Бухгалтер Апокаліпсису.

— Старий Начальник Внутрішньої Каторги.

— Оцей взагалі окрема біда.

Луна навіть усміхнулася.

— Тут згодна.

— "Ще трохи потерпи."

— "Ще трохи попрацюй."

— "Ще трохи дотягни."

— Та щоб його...

— Норо.

— Що Норо? Я його знаю.

Луна повільно звісила лапу з гілки.

— Ти знаєш не тільки його.

Вовчиця замовкла.

— А що це має означати?

— Те, що він не один усе це створював.

— Ага.

— І не один підтримував.

Нора сіла.

І якийсь час мовчала.

— Мені все одно це не подобається.

— Що саме?

— Те, як він поводився в історії з телефоном.

Ксеня відчула, як усередині все напружилося.

— Він не погодився з анакондами.

— Саме тому.

Луна відкрила друге око.

— Не розумію.

— А я не розумію, чого чекати від того, хто раптом починає поводитися не так, як поводився пів століття.

Навіть Луна перестала жартувати.

— Ти думаєш, він змінився?

— Я думаю, він наляканий.

— Це ще не означає, що він змінився.

— Не означає.

— От і я про це.

Ксеня більше не могла мовчати.

— Хто наляканий?

Нора підскочила на місці.

— Ой.

Луна лише ліниво повернула голову.

— Добрий день, Ксеню.

— Про кого ви говорите?

Нора і Луна переглянулися.

І чомусь від цього Ксені стало ще тривожніше.

---

Міравея знайшлася біля озера.

Вона сиділа на дерев'яному містку й повільно водила рукою по воді.

Ксеня підійшла швидко.

Занадто швидко.

Навіть для себе.

— Ти знала?

— Про що?

— Про Начальника штабу.

— Так.

— І нічого мені не сказала?

Міравея нарешті подивилася на неї.

— А що я мала сказати?

— Наприклад, що пів століття моїм життям керував якийсь Повелитель Анаконд.

— Це Нора його так називає.

— І правильно називає.

Міравея нічого не відповіла.

І це почало дратувати ще більше.

Ксеня сіла поруч.

Майже сердито.

— Через нього я весь час жила так, ніби зупинитися небезпечно.

Міравея мовчала.

— Через нього я працювала через не можу.

Через нього тягнула до останнього.

Через нього почувалася винною, коли відпочивала.

Через нього відкладала життя на потім.

Через нього мені весь час здавалося, що спочатку треба вижити, а вже потім жити.

Вона замовкла.

Озеро тихо плескалося об палі містка.

Сонце ковзало по воді золотими доріжками, які постійно ламалися й збиралися знову.

— І тепер ти сидиш тут так спокійно?

Міравея повернула голову.

— Ні.

— То скажи хоч щось.

— Добре.

Ксеня чекала.

— Як ти думаєш, навіщо він це робив?

— Що?

— Навіщо?

— Бо він тиран.

— Це відповідь Нори.

— І вона має рацію.

— Можливо.

— Що значить можливо?

— Можливо, у чомусь має.

Ксеня відчула, як усередині знову починає підніматися злість.

— Ти зараз серйозно його захищаєш?

— Ні.

— Саме це ти й робиш.

— Ні, Ксеню.

Міравея спокійно дивилася на воду.

— Я просто думаю, що ти бачиш наслідки його роботи.

Але не знаєш, чому він її робив.

Запала тиша.

Ксені це зовсім не сподобалося.

— І чому ж?

— А якщо він воював не проти тебе?

Ксеня фиркнула.

— Дуже смішно.

— Я серйозно.

— Міравеє...

— А якщо він воював за тебе?

Ксеня відчула, як усередині все напружилося.

— Не треба.

— Що саме?

— Робити з нього хорошого.

— Я цього не роблю.

— Робиш.

— Ні.

Міравея спокійно витримала її погляд.

— Я просто думаю, що ти бачиш тільки свою сторону історії.

Ксеня різко відкинулася на спинку лавки.

— Мою сторону?

— Так.

— А вона недостатньо велика?

— Вона дуже велика.

І дуже болюча.

Міравея помовчала.

— Але вона не єдина.

Ксеня дивилася вбік.

Міравея якийсь час мовчала.

Наче придивлялася до чогось, що Ксеня поки не могла побачити.

— Бо я жодного разу не бачила, щоб хтось витрачав пів століття життя на те, що для нього не має значення.

Ксеня відвела погляд.

Подивилася на озеро.

На синю воду.

На сонячні відблиски.

На кола, які розходилися від риби десь біля очерету.

Куди завгодно.

Тільки не на Міравею.

— Добре.

Припустимо.

Добре.

І що мені тепер із цим робити?

Міравея усміхнулася.

І від цієї усмішки Ксеня вже почала підозрювати недобре.

— А ти поговори з ним.

— З ким?

— Із Начальником штабу.

Ксеня застогнала.

— Ні.

— Чому?

— Тому що це погана ідея.

— Чому?

— Тому що він мене не почує.

— Ти звідки знаєш?

— Бо я його знаю.

Міравея ледь нахилила голову.

— Ні, Ксеню.

Вона сказала це дуже м'яко.

— Ти знаєш, що він зробив із твоїм життям.

Але ще не знаєш, що зробило його таким.

Ксеня відкрила рота.

І не знайшла, що відповісти.

Міравея дивилася, як по озеру розходяться кола.

— Просто поговори з ним по-людськи.

— По-людськи?

— Так.

— І що мені сказати?

— Правду.

— Яку саме?

— Ту, через яку ти зараз така сердита.

Ксеня тяжко зітхнула.

І чомусь саме в цей момент зрозуміла, що Міравея не збирається її рятувати.

Знову.

І це було страшенно несправедливо.

---

Ксеня знайшла Нору на краю лісу.

Вовчиця лежала в траві й жувала якусь травинку.

— Ти мені потрібна.

— Ой.

— Що "ой"?

— Зазвичай після таких слів починаються неприємності.

Ксеня сіла поруч.

— Мені треба знайти Начальника штабу.

Травинка випала з пащі.

Нора кілька секунд мовчала.

Потім піднялася.

— А навіщо він тобі?

— Поговорити.

— Добровільно?

— Так.

— Ксеню, ти мене лякаєш.

Ксеня фиркнула.

— Міравея сказала поговорити з ним.

— Ааа.

Нора закотила очі.

— Тепер зрозуміло.

— Що зрозуміло?

— Що це не твоя ідея.

Вони якийсь час мовчали.

Вітер ворушив верхівки сосен.

Ліс попереду виглядав темнішим, ніж зазвичай.

— То покажеш дорогу?

Нора явно не зраділа.

— Не хочу.

— Чому?

— Бо це його територія.

— І що?

— І нічого хорошого там немає.

— Норо.

— Що Норо?

Вовчиця піднялася й невдоволено струснула шерсть.

— Там усе просякнуте виживанням.

Ксеня мовчала.

— Там навіть повітря ніби каже:

"Не розслабляйся."

— Перебільшуєш.

— Зовсім ні.

Нора рушила вперед.

— Ходімо вже.

Поки я не передумала.

Стежка швидко завела їх між дерев.

Ліс ставав густішим.

Трава — вищою.

Світла — менше.

І чомусь Ксеня весь час відчувала дивне напруження.

Наче сама земля чекала команди.

— Він тут живе?

— Не знаю.

— У сенсі?

— Я ж не ходжу до нього в гості.

— А де тоді ми його шукаємо?

— Де завжди.

— Це дуже допомогло.

— Будь ласка.

Ксеня закотила очі.

Нора явно насолоджувалася ситуацією.

Через деякий час дерева почали рідшати.

Попереду з'явилося болото.

Темне.

Тихе.

Майже нерухоме.

Між купинами тягнувся старий дерев'яний настил.

Подекуди перекошений.

Подекуди взагалі схожий на диво, яке ще не провалилося.

Десь у темній воді щось булькнуло.

Потім ще раз.

Ксеня придивилася.

І тільки тоді помітила пару жовтих очей над самою поверхнею.

Очі повільно кліпнули.

І знову зникли під водою.

— Норо...

— Що?

— Там хтось є.

— Звісно є.

— Ти могла б попередити.

— А ти б тоді сюди не пішла.

Ксеня хотіла щось відповісти.

Але раптом помітила щось попереду.

За болотом.

Майже непомітну серед дерев.

Невелику землянку.

Настільки непоказну, що її легко можна було не помітити.

З димарем.

З маленьким вікном.

Із дверима, які виглядали старшими за половину лісу.

Нора зупинилася.

— Все.

— Що все?

— Я далі не піду.

— Чому?

— Бо це його територія.

Ксеня перевела погляд із вовчиці на землянку.

Потім назад.

— Ти його боїшся?

Нора фиркнула.

— Ні.

— Тоді що?

Вовчиця довго дивилася на болото.

— Просто не люблю його територію.

Запала тиша.

Десь у глибині лісу прокричав птах.

Вітер торкнувся верхівок сосен.

А потім усе знову стихло.

— Іди.

— Сама?

— Сама.

Ксеня подивилася на настил.

На болото.

На землянку.

На двері.

І раптом зрозуміла, що зараз їй страшніше, ніж хотілося б визнавати.

Але повертатися було вже пізно.

Ксеня зробила кілька кроків настилом.

Болото тихо булькало обабіч.

Десь зліва з води висунулася знайома голова.

Потім ще одна.

І ще.

— О.

Сказала одна анаконда.

— Делегація.

— На прийом до начальства.

— Нарешті.

— Давно пора.

— Ой, зараз буде доповідь.

— І протокол.

— І три примірники.

Ксеня заплющила очі.

— Тільки не ви.

— А хто ж іще?

— Передай йому все.

— Абсолютно все.

— Почни з дев'яносто восьмого року.

— Ні, краще з дитинства.

— Нехай пояснить.

— Нехай звітує.

— Нехай відповість.

— Взагалі-то давно пора провести аудит.

— І люстрацію.

— І перевибори.

— Молодих керівників поставити.

— А цього на пенсію.

— Заслужив.

— Перепрацював.

— Перекомандував.

— Перевиживав.

— Це навіть звучить нездорово.

— Перевиживав.

— Точно перевиживав.

Ксеня несподівано фиркнула.

І від цього анаконди образилися ще більше.

Ксеня піднялася на ґанок.

Старі дошки тихо рипнули під ногами.

Анаконди десь позаду продовжували щось обурено булькати.

Але вже тихіше.

Наче не хотіли підходити занадто близько.

Ксеня зупинилася перед дверима.

Постукала.

Один раз.

Другий.

Зсередини почувся голос.

— Заходьте.

І чомусь від цього стало ще страшніше.

Всередині було зовсім не так, як вона уявляла.

Не штаб.

Не командний центр.

Не мапи світу.

Не екрани.

Не сирени.

Стіл.

Шафа.

Кілька полиць.

Папки.

Багато папок.

Дуже багато папок.

Настільки багато, що Ксеня навіть подумала:

— О господи.

Він архівував усе.

Начальник штабу сидів за столом.

І щось писав.

Навіть не підняв голову одразу.

Лише закінчив рядок.

Закрив папку.

І тоді подивився на неї.

— Добрий день.

Ксеня кліпнула.

Вона не очікувала доброго дня.

— Добрий...

І тут Ксеня зрозуміла, що зовсім не підготувалася до того, що Начальник штабу може виявитися ввічливим.

Запала тиша.

— Мета візиту?

— Що?

— Мета візиту.

— Я прийшла поговорити.

Начальник штабу кивнув.

Взяв олівець.

І щось записав.

— Розмова.

Зафіксовано.

Ксеня відчула, як починає боліти голова.

— Не треба нічого фіксувати.

— Чому?

— Бо це просто розмова.

— Усі розмови містять інформацію.

— Я не про інформацію.

— Про що?

— Просто...

Вона замовкла.

Начальник штабу чекав.

Абсолютно спокійно.

Наче мав запас часу на кілька століть уперед.

— Добре.

Тоді я хочу зрозуміти.

— Що саме?

— Вас.

Він трохи задумався.

Потім відкрив шухляду.

Дістав товсту папку.

Поклав на стіл.

На обкладинці було написано:

«Начальник штабу. Коротка довідка.»

Ксеня застогнала.

— Ні.

Не так.

— Уточніть формат запиту.

— Бачите?

Оце саме я й маю на увазі.

— Бачу.

— Ні, не бачите.

— Тоді уточніть.

Ксеня заплющила очі.

Повільно порахувала до трьох.

Не допомогло.

— Добре.

Почнемо інакше.

Чому ви це робили?

Начальник штабу підняв голову.

— Що саме?

— Все.

— Уточніть.

— Все!

Він кілька секунд мовчав.

Потім абсолютно серйозно відповів:

— Для відповіді необхідний список.

Ксеня дивилася на нього.

Він дивився на неї.

І виглядав цілком щирим.

Наче справді не розумів, у чому проблема.

— Ви зараз знущаєтесь?

— Ні.

— А виглядає саме так.

Начальник штабу взяв олівець.

І зробив ще одну позначку в паперах.

— Зафіксовано.

Ознаки роздратування.

— Не смійте це записувати!

Він завмер.

Подивився на неї.

На папір.

Знову на неї.

І вперше за весь час виглядав трохи розгубленим.

— Чому?

— Тому що я не звіт.

Начальник штабу мовчав.

Ксеня теж.

Десь надворі булькнуло болото.

Наче одна з анаконд не втрималася від коментаря.

— Тому що я людина.

Тихіше сказала Ксеня.

Начальник штабу довго дивився на неї.

Наче почув щось дуже дивне.

А потім повільно відклав олівець.

І це була перша річ за всю розмову, яку він зробив без інструкції, протоколу чи уточнення.

Запала тиша.

Незручна.

Довга.

І саме тоді Ксеня раптом зрозуміла, що Міравея мала рацію.

Вона прийшла сюди сваритися.

А він навіть не розуміє, що вони сваряться.

Бо вони говорять зовсім різними мовами.

Начальник штабу сидів нерухомо.

Наче обдумував щось дуже складне.

Нарешті він сказав:

— Уточніть.

Ксеня застогнала.

— Знову.

— Що саме я маю уточнити?

— Все.

— Це занадто широкий запит.

— Бачите?

— Що саме?

— Оце.

Вона безнадійно махнула рукою.

— Саме оце.

Він кілька секунд мовчав.

— Не розумію.

— Я знаю.

І чомусь після цих слів злості стало трохи менше.

Зате з'явилася втома.

Велика.

Стара.

Знайома.

Ксеня повільно опустилася на стілець.

Навіть не питаючи дозволу.

Начальник штабу не заперечував.

— Добре.

Спробую інакше.

Вона якийсь час дивилася на старий дерев'яний стіл.

Потім підняла очі.

— Ви хоч знаєте, як я жила?

— Так.

Відповідь прилетіла настільки швидко, що Ксеня навіть розгубилася.

— Що?

— Так.

— Ні.

— Так.

— Ні, не знаєте.

— Знаю.

Він підвівся.

Підійшов до шафи.

Відкрив одну з полиць.

Потім іншу.

Потім третю.

Ксеня з подивом побачила десятки папок.

Сотні.

Можливо, навіть більше.

Начальник штабу провів рукою по корінцях.

Наче щось шукав.

— Тисяча дев'ятсот дев'яносто восьмий.

— Що?

— Перша велика криза.

Він витягнув одну папку.

— Дві тисячі другий.

Друга папка.

— Дві тисячі восьмий.

Третя.

— Дві тисячі чотирнадцятий.

Четверта.

— Дві тисячі двадцять другий.

На столі вже лежала невелика гора папок.

— Досить.

Начальник штабу завмер.

— Це неповний перелік.

— Я сказала досить.

Він повільно кивнув.

І раптом дуже дивним тоном сказав:

— Вибачте.

Ксеня кліпнула.

Здається, це слово він вимовляв нечасто.

Можливо, взагалі вперше.

— Я намагався відповісти на поставлене питання.

— Я знаю.

— Тоді чому відповідь неправильна?

Ксеня сперлася ліктями на стіл.

І несподівано засміялася.

Тихо.

Майже безсилою людиною.

— Бо я питала не про факти.

Начальник штабу насупився.

— А про що?

Ксеня замовкла.

І не знайшла відповіді.

— Не знаю.

Вони подивилися один на одного.

І вперше за всю розмову виглядали однаково розгубленими.

---

Ксеня піднялася.

— Ну і навіщо я сюди приходила?

Начальник штабу мовчав.

Схоже, він теж не знав відповіді.

Ксеня важко зітхнула.

І додала вже подумки:

— Міравеє, я тебе колись приб'ю.

Вона розвернулася до дверей.

Зробила крок.

Потім ще один.

І саме тоді зачепила рукою край високого стосу паперів на столі.

Все сталося миттєво.

Папка зісковзнула.

Вдарилася об підлогу.

Розкрилася.

Аркуші розлетілися по всій кімнаті.

Ксеня застигла.

— Ой.

Запала тиша.

— Вибачте.

Начальник штабу подивився на підлогу.

На Ксеню.

Знову на підлогу.

— Зафіксовано.

Випадкове порушення порядку документації.

— Не треба.

Простогнала Ксеня.

— Будь ласка, не треба це фіксувати.

Він задумався.

Потім кивнув.

— Добре.

Це була маленька перемога.

Настільки маленька, що її майже неможливо було помітити.

Ксеня присіла навпочіпки й почала збирати аркуші.

Один.

Другий.

Третій.

На першому було написано:

«Усі доступні ресурси тимчасово перенаправляються...»

Ксеня автоматично пробігла текст очима.

Потім потягнулася до наступного аркуша.

«...на підтримку життя системи...»

Вона насупилася.

Це було дивно.

Зовсім не схоже на звичні документи Начальника штабу.

Ще один аркуш.

«Подальша експлуатація без відновлення заборонена.»

Ксеня завмерла.

Перечитала ще раз.

Повільніше.

Потім підняла наступний листок.

«Мета проєкту: не ідеальність, не героїзм, не продуктивність...»

Вона підняла голову.

Начальник штабу сидів за столом.

І виглядав так, ніби хотів опинитися будь-де, тільки не тут.

Це була перша людська емоція, яку Ксеня побачила на його обличчі.

І схоже, це було збентеження.

— Що це?

Запитала вона.

Начальник штабу мовчав.

— Що це таке?

Він кашлянув.

Дуже обережно.

— Незавершений документ.

— Який документ?

Тиша стала ще незручнішою.

Ксеня перевернула титульний аркуш.

І побачила назву.

Великими літерами.

«КОНТРАКТ»

Запала тиша.

— Контракт?

Начальник штабу дивився кудись убік.

— Попередня робоча версія.

— Робоча версія чого?

Він мовчав.

Ксеня опустила погляд на аркуші.

Потім знову на нього.

І раптом зрозуміла.

Начальник штабу, який міг зафіксувати будь-яку дрібницю.

Який усе життя говорив наказами, звітами й інструкціями.

Який завжди знав, що робити.

Зараз явно не хотів про це говорити.

Ксеня ще раз подивилася на титульний аркуш.

«КОНТРАКТ»

Потім на Начальника штабу.

Потім знову на папери.

— Контракт із ким?

Начальник штабу трохи помовчав.

— Поки що ні з ким.

— Це як?

— Документ не завершено.

Ксеня опустила погляд на аркуші.

І почала читати далі.

Спочатку просто тому, що було цікаво.

Потім тому, що стало дивно.

А потім тому, що вона вже не могла зупинитися.

«Усі доступні ресурси тимчасово перенаправляються на підтримку життя системи...»

«Подальша експлуатація без відновлення заборонена...»

«Мета проєкту: не ідеальність, не героїзм, не продуктивність...»

Ксеня повільно опустила аркуш.

— Це писали ви?

— Так.

— Ви?

— Так.

— Точно ви?

Начальник штабу насупився.

— Так.

Ксеня знову подивилася на документ.

Потім на нього.

Потім знову на документ.

Наче намагалася знайти місце, де її обманюють.

— Не сходиться.

— Що саме?

— Все.

Він нічого не відповів.

— Тут написано про життя.

— Так.

— Про відновлення.

— Так.

— Про ресурс.

— Так.

— Про те, що не можна доводити систему до аварії.

— Так.

— Це ж повністю суперечить усьому, що ви робили.

Начальник штабу довго мовчав.

Потім сказав:

— Ні.

Ксеня навіть розсміялася.

— Ні?

— Ні.

— Ви серйозно?

— Абсолютно.

— Ви пів століття змушували мене працювати через не можу.

— Так.

— Змушували терпіти.

— Так.

— Ігнорувати втому.

— Так.

— Відкладати життя.

— Так.

— А тепер пишете ось це?

Вона потрясла аркушами.

Начальник штабу подивився на них.

Потім на Ксеню.

— Тому що ситуація змінилася.

Запала тиша.

— Що?

— Ситуація змінилася.

— Яка ситуація?

— Система більше не витримує попереднього навантаження.

Ксеня дивилася на нього.

І раптом упізнала цей тон.

Саме так він говорив про все.

Про втому.

Про роботу.

Про проблеми.

Про кризи.

Наче доповідав про стан мосту після повені.

— Ви зараз про мене говорите?

— Так.

— Як про зламаний механізм.

— Ні.

— Саме так це і звучить.

Начальник штабу насупився.

І вперше за весь час виглядав майже роздратованим.

— Ксеню.

— Що?

— Якби ви були механізмом, цей документ був би значно коротшим.

Запала тиша.

Ксеня кліпнула.

Начальник штабу теж ніби здивувався власним словам.

І поспішив додати:

— Крім того, механізми не потребують тепла.

Ксеня завмерла.

Повільно опустила аркуш.

— Що?

Начальник штабу перевів погляд на стіл.

Наче вже шкодував, що взагалі це сказав.

— У другому розділі є відповідний пункт.

— Який пункт?

Він мовчки показав на один із листків.

Ксеня опустила очі.

І прочитала:

«Шукати не лише функціональність, а й тепло, інтерес і живість.»

Запала тиша.

Довга.

Дуже довга.

І саме в цю мить щось усередині неї почало повільно зсуватися зі свого звичного місця.

Бо весь цей час вона думала, що сидить навпроти людини, яка планує нову мобілізацію.

А виявилося, що він уже давно пише план демобілізації.