Місце для життя

Ксені справді стало трохи легше.

Не настільки, щоб повернутися до звичного життя.

Але вже настільки, щоб знову почати щось робити.

Саме це її і підвело.

Одного ранку вона вирішила трохи розібрати речі.

Не багато.

Без фанатизму.

Просто одну коробку.

Потім ще одну.

Потім ще.

І десь між старими папками, пакетами та коробками їй раптом спала на думку проста річ.

Телефон.

Той самий.

Новий.

У заводській коробці.

Куплений майже рік тому.

Ксеня завмерла.

Справді.

Час уже настав.

Старий телефон ще працював.

Але дедалі більше нагадував старий будинок, який тримається лише тому, що звик стояти.

Новий давно чекав.

І якщо чесно, Ксеня боялася не самого телефону.

Вона боялася переходу.

Бо перенести життя з одного телефону в інший для неї було приблизно те саме, що переїхати в іншу країну.

Фотографії.

Нотатки.

Листування.

Паролі.

Закладки.

Тисячі дрібниць.

Цілі шматки життя.

І десь усередині жила вперта думка:

А що, якщо щось не перейде?

Що, якщо якась частина мого життя просто зникне?

Ксеня усміхнулася сама до себе.

Колись вона навіть думала подарувати цей телефон доньці.

Нове й хороше.

Як завжди.

Дітям.

Але цього разу не віддала.

І зараз раптом зрозуміла, що хоче запустити його сама.

Для себе.

Від цієї думки стало трохи тривожно.

І трохи добре.

Вона підійшла до місця, де, як їй здавалося, лежала коробка.

І не знайшла її.

Ксеня насупилася.

Відкрила сусідню коробку.

Ще одну.

Перевірила полицю.

Шафу.

Антресолі.

Телефона не було.

Через пів години його все ще не було.

Через годину теж.

Тоді Ксеня почала перевіряти вдруге.

Не тому, що з'явилися нові місця.

А тому, що старі вже перестали викликати довіру.

Я ж пам'ятаю.

Я точно пам'ятаю.

Вона відкрила чергову коробку.

Нічого.

Ще одну.

Нічого.

Ще.

Нічого.

У якийсь момент вона вже не шукала телефон.

Вона шукала підтвердження, що з нею все гаразд.

Що вона ще пам'ятає.

Що ще може довіряти собі.

Що не перетворюється на людину, яка кладе речі невідомо куди, а потім не може їх знайти.

Від цієї думки стало холодно.

Ксеня опустилася на підлогу серед коробок.

Якийсь час просто дивилася перед собою.

Що зі мною не так?

Думка була настільки неприємною, що хотілося негайно переключитися на щось інше.

На пошуки.

На коробки.

На будь-що.

Але вона вже занадто втомилася.

І саме тоді почали з'являтися голоси.

Першою, як завжди, прийшла Бабка-Виживальщиця.

— Треба було підписувати коробки.

Ксеня заплющила очі.

— Треба було вести облік.

— Відчепись.

— Нормальні люди знають, де лежать важливі речі.

Ксеня відчула, як усередині піднімається злість.

Не на Бабку.

На себе.

Тому що частина її погоджувалася.

Може й справді треба було.

Може й справді вона недогледіла.

Може...

— Треба скласти карту квартири.

О, це вже була не Бабка.

Поліція Корисності.

Ксеня впізнала б її будь-де.

— Пронумерувати коробки.

— Створити каталог.

— Зробити таблицю.

— Додати кольорове маркування.

— Окремий реєстр важливих речей.

— Замовкни.

— Система зберігання потребує оптимізації.

— Замовкни!

У кімнаті було тихо.

Ксеня зрозуміла, що сказала це вголос.

На секунду навіть стало смішно.

Зовсім трохи.

Потім прийшов Внутрішній Бухгалтер Апокаліпсису.

І відразу без розігріву.

— Якщо ти не пам'ятаєш, де телефон, це поганий знак.

— Ні.

— Дуже поганий знак.

— Ні.

— Це може бути початок серйозної проблеми.

— Ні.

— Люди просто так не забувають такі речі.

І ось тут стало страшно.

Бо саме цього Ксеня боялася найбільше.

Не втратити телефон.

Втратити довіру до власної пам'яті.

До власної голови.

До себе.

Вона згадала, як тримала коробку в руках.

Пам'ятала ж.

Точно пам'ятала.

Тоді чому зараз не може її знайти?

Архіваріус Невдалого Досвіду тільки цього й чекав.

Десь у його бездонних шухлядах уже зашурхотіли старі папки.

— А пам'ятаєш...

— Ні.

— А пам'ятаєш, як шукала документи?

— Ні.

— А пам'ятаєш ту квитанцію?

— Ні.

— А той записник?

— Замовкніть усі.

Але вони вже розмовляли одночасно.

Перекрикуючи одне одного.

Бабка.

Поліція.

Бухгалтер.

Архіваріус.

І десь між ними раптом прозвучав ще один голос.

Тихий.

Майже лінивий.

— Ну знайдеться телефон.

І що далі?

Цинічна Тітка.

Звісно.

— Ти все одно вже собі не довіряєш.

І от це влучило.

Не телефон.

Не коробки.

Саме це.

Ксеня опустила голову на руки.

Відчула, що зараз заплаче.

Не через телефон.

Через те, що перестає розуміти, чи може ще покладатися на себе.

Навколо стояли відкриті коробки.

Телефон не знаходився.

А думка

«зі мною щось не так»

ставала дедалі більш схожою на вирок.

Ксені хотіла заплакати, але сльози не приходили, вони просто душили її неначе зашморгом.

А у неї навіть для них уже не залишилося сил.

Вона дивилася в підлогу.

І слухала.

Бабка-Виживальщиця щось говорила про облік.

Поліція Корисності вже проєктувала систему маркування коробок на найближчі двадцять років.

Архіваріус діставав усе нові й нові справи з минулого.

Бухгалтер Апокаліпсису рахував симптоми катастрофи.

Цинічна Тітка взагалі нікого не слухала і просто псувала настрій.

Галас стояв такий, що Ксеня вже не могла розібрати окремих слів.

Лише загальне відчуття.

Вирок.

Зі мною щось не так.

Зі мною щось не так.

Зі мною щось не так.

І раптом серед цього шуму пролунав спокійний голос.

— Заперечую.

Усі замовкли.

Не поступово.

Одразу.

Наче хтось вимкнув звук.

Ксеня підняла голову.

Навпроти стояв чоловік.

Вона могла б поклястися, що секунду тому його там не було.

Сивина на скронях.

Темна польова куртка.

Папка в руках.

Постава людини, яка звикла стояти рівно навіть тоді, коли ніхто не дивиться.

Він не виглядав ані загрозливо, ані дружньо.

Просто зібрано.

Дуже зібрано.

— Що?

— Заперечую, — повторив він.

І відкрив папку.

Наче справді збирався щось перевірити.

— Твердження «зі мною щось не так» не підтверджене фактами.

Ксеня моргнула.

— Що?

Чоловік перегорнув сторінку.

— Об'єкт виснажений.

— Хто?

— Ти.

— Я не об'єкт.

— У даному звіті — об'єкт.

Ксеня втупилася в нього.

Чомусь це її навіть не здивувало.

Мабуть тому, що дивуватися сил уже не було.

— А ви хто?

Чоловік закрив папку.

— Начальник штабу.

— Це ім'я?

— Посада.

Він сказав це так, ніби іншого пояснення не потрібно.

Десь позаду пирхнула Цинічна Тітка.

Бабка хотіла щось заперечити.

Поліція Корисності вже готувала новий звіт.

Але всі мовчали.

Начальник штабу навіть не дивився в їхній бік.

Він дивився тільки на Ксеню.

— Доповідаю.

Повторна перевірка секторів результатів не дала.

Телефон не знайдено.

Ксеня криво всміхнулася.

— Це я вже знаю.

— Так.

— І що тепер?

Начальник штабу трохи помовчав.

Наче це питання йому не сподобалося.

— Продовжити пошук.

І ось тут Ксеня раптом зрозуміла.

Він теж не знає.

Не знає, де телефон.

Не знає, що робити.

Не знає, як виправити ситуацію.

Вперше за весь день це відкриття принесло дивне полегшення.

Якщо вже навіть Начальник штабу не має готового рішення...

То, можливо, справа не в тому, що вона дурна.

Можливо, іноді люди просто не знаходять те, що шукають.

Навіть якщо дуже стараються.