Коли Смерть сідала на краєчок ліжка

Цокотіли зуби, немов кастаньєти,

коли Смерть сідала на краєчок ліжка.

«Ну, привіт, — сказала. — Вже згортай намети.

Твій інсульт — це крапка, а не передишка.»

А Душа крізь морок, крізь глуху затерплість

виштовхала з себе неслухняне слово:

«Ні, стрибай назад, Смерть, в свою безнадійність!

Я іще не все на цій землі зборола!»

Думки б’ють у мозок і ламають тіло,

та рука не чує — ціпить зуби мова.

Пальцем ворухнула — ще не все згоріло.

Я іще у себе — я іще удома.

Смерть не зупинялась — холодила груди,

різала і рвала жили немов нитку:

«Ти вже напівмертва, не підеш у люди,

здайся і ходімо у мою кибитку!»

І забилось серце, наче звір у пастці,

пробивало пульсом в судинах затори.

«Забирайся, Відьмо! Я не можу впасти!

Виповзу із пекла, ще піднімусь в гору!»

Заревів будильник. Відступили тіні.

Ноги на підлозі і думки уперті.

Це розкуте світло — є моїм спасінням.

Крок у воскресіння і... немає Смерті…

12 червня 2026 р.