Острів "Сьогодні"

Прокинувся від спеки, роззирнувся.

«Якого хріна! Де це я?!» — жахнувся.

Не став себе щипати й терти очі,

Подумав й прийняв дійсність неохоче.

Піщаний острів посеред ріки,

За кілометр чорніють береги.

«Мабуть, Дніпро». Та острів незнайомий,

Не пам’ятаю я такий в цьому районі.

«А де мости, народ, шалений трафік,

Метро, що втиснене у щільний графік?

Нема... А значить, це не Київ...»

З ріки холодний вітерець повіяв,

Це вчасно, трохи мозок охолоне.

Поміркувати треба як з полону,

В який потрапив, буду вибиратись.

І де це я, хотілось би дізнатись.

— Ти у «сьогодні».

«Хто це, бляха-муха?!»

— Не треба матюкатись, краще слухай, —

Лунає голос ніби зсередини,

Бо поблизу не бачу я людини.

— І як мене занесло в це «сьогодні»?

— Як і усіх, із часом, це ж природньо.

— Але чому на острів? Щоб злякався?

— Щоби подумав, в собі покопався.

В самотності робити це найліпше.

— Ага, подумаю і стану новим Ніцше.

Приємний сміх, а він страшний буває,

Цей заспокоює і зовсім не лякає.

— Окей, припустимо, нехай я у «сьогодні»,

Що посередині річкової безодні,

Тоді мій висновок, логічний і прозорий,

Два береги — то «завтра» і «учора».

— От бачиш, це не важко, навіть просто.

У кожного в житті такий є острів,

Щоб вирішити, куди рухатися далі.

Ти зараз на ребрі життєвої медалі.

— Це все прекрасно, але є питання,

Який з цих берегів майбутні сподівання,

А де колишні спогади чекають?

— Вирішуй сам, душа і серце знають.

Та дам підказку. Зазирни у себе.

Який би не обрав, він той, що треба.

— Виходить, неважливо, куди плисти?

Та знову я був сам у цьому місці.

Задумався надовго, а може, на хвилину,

Поки річковий час повз мене тихо плинув.

Ретельно зважив сенси великі і малі,

Зайшов у воду і поплив до чорної землі.