Податок на сніг

— Кожному у цьому дворі, а за потреби і всій вулиці доведеться пройти процедуру, — підсумував металевим голосом вусань, впираючись ногами в землю. Він не планував відступати, аж доки не знайде мене. Більше мовчати не було сенсу.

Я ніжно провела по руці молодшої сестри й відпустила її. Час завмер, а я чітко усвідомила, що от-от зіштовхнуся з наслідками свого імпульсивного рішення. Рішення зробити щось для себе. І, буду відвертою, якби в мене був вибір, я б залишилася тут, на паузі. Та справа в тім, що якби тобі не було страшно чи боляче, а світ продовжує жити і придивляється, бажаючи дізнатися чи впораєшся ти, а чи більше не варта уваги.

Я глибоко вдихнула та смикнула розтягнуті кишені.

— Не потрібно перевіряти всіх. Це була я.

З дерева долинуло коротке “кар” і я знову чула звуки. Кутовим поглядом простежила за Сніжиком, його очі теж втупилися в мене.

Степан потягнувся і позіхнув, щось промурмотівши під носа. Станіслав задав кілька питань виключно тому, що цього вимагав протокол. Мої відповіді, якщо і були внесені до бази, не змінили покарання.

З планшета інспектора повільно але невблаганно висунувся папірець вгорі якого красувався червоний напис: «Ні крадіжкам снігу», а нижче емблема президента та короткі виноски з прийнятого закону.

Ось так я отримала штраф розміром в 138 монет. 100 монет, якби я купила ліцензію на ліплення снігу і доставку. 25 монет, як штраф 1/4 від вартості легального ліплення снігової скульптури. 10 монет за крадіжку снігу та несанкціоновану доставку. 2 монети за приховування інформації щодо джерела снігу. 1 монета за оформлення і друк даного штрафу.

Я глянула на сніговика. Над ним на дереві все ще продовжував сидіти ворон крутячи головою, ніби шукаючи кращий огляд. Я спробувала намацати щось аби зігнати клятого птаха. Останній відчувши зміни мого настрою перемнувся на лапах і дременув геть, впустивши кілька пір’їн.

— Лідіє, хутко в дім, — гукнула мати прочинивши на мить двері. Її тон годі було прочитати. Це лякало.

Я увійшла останньою до будинку. Всі вже сиділи за столом у вітальні.

Мені дісталося чільне місце навпроти вікна. На плиті згоріли млинці, сковорідку доведеться відчищати не один десяток хвилин та це дрібниці у порівнянні з тим, що чекало на мене.

Я сіла на стілець і тримала спину прямо, ніби туди встромили палицю.

Настя потупила очі на свої ноги. Навпроти мене сидів тато, а праворуч від нього мама, яка тримала Вікторію на руках. Дідусь та бабуся зліва. Моїй середній сестрі не вистачило місця, оскільки зазвичай ми їли нарізно через наші графіки, а тому зараз вона маячила біля шибки. Сонячні промені м'яко купалися у її світлому волоссі.

— Як ти можеш це пояснити? Що ти собі думала?

— Ірино.

Моя мати однозначно була роздратована, а тато був за конструктивну розмову. Він поклав руку на плече матері й додав:

— Розкажи нам будь ласка, що сталося?

— Що б там не було, треба було напіддати тим інспекторам, — бабуся лукаво усміхнулась і розправила складки сукні. Я крутила папірець зі штрафом у руках і розгойдувалася на місці.

Врешті-решт я не витримала напруги і розповіла все — від сніжинки до кучугури снігу, яка з'явилася зненацька.

Дідусь, який не втручався весь цей час, аж скочив з місця:

— Це точно президент і інспектори. Не вистачає коштів от і створюють штучні штрафи.

— Вгомонися, Захаре, твоє стегно, — помішуючи чайною ложкою цукор між іншим мовила бабуся Марія. — Люба, ти не зробила нічого поганого.

— Нічого поганого? — мати передала Вікторію в руки Насті та витурила їх з кімнати. На шиї та обличчі матусі пульсували вени, а очі побагровіли. — Ця дурна витівка коштуватиме твоїй внучці навчання. Цей штраф це півтора року.

— Ай, ніби ти забула як сама була дитиною, — старенька махнула рукою й замріяно закрила очі. — Коли тобі було шість я тягнула тебе на санчатах до єдиної гірки в селі з якої можна було спуститися. Вже тоді снігу майже не було і батьки тацями збирали по всій місцевості, щоб закарбувати спогади від зими у ваших серцях.

Мати хотіла щось сказати та глянула на мене й охопила себе руками. За столом запанувала тиша, а бабуся продовжила як ні в чому не бувало, після того як відпила чаю.

— Я й досі пам'ятаю дитинство. Все було таке яскраве, іскристе. Ми бігали висолопивши язики, що ті пси, й ловили сніг.

Вона торснула рукою дідуся і той згідно похитав головою. Його щелепа заходила ходором — він знову пережовував ті спогади й відчував сніг на своїх штанях та за коміром.

— Снігу було так багато, що ми малювали янголів, грали в сніжки, топтали той настил досхочу. До червоних щік, холодних рук та змоклих ніг, — я зачудувалась слухаючи її історію. — Тож скажи мені, Ірино, як? Як радіти снігу, природі стало злочином?

— Мамо! — обурено пискнула моя мати. — Закон прийнято не просто так. Як ми будемо платити штраф, забезпечувати родину і навчання Насті?

— Якось воно буде, — відрізала бабуся.

— Ми впораємося. Я братиму додаткові зміни на заводі, — встряв тато.

Після штурхана під ребра від своєї дружини дідусь хутко додав:

— Будемо в'язати кошики для штучного снігу, а влітку плести їх на свята з сіна та різнокольорових стрічок.

— Я буду більше працювати в пекарні й допомагатиму бабусі з дідусем, — видушила з себе я крізь клубок у горлі.

Мати вдарила себе руками по стегнах і кинулась до мене та притулила мою голову до своїх грудей, заспокійливо погладжуючи волосся. Потік сліз став інтенсивнішим, а з грудей рвалися ридання.

— От і вирішили, — тато встав з-за столу та перш ніж піти вкладати сестер поцілував мене в маківку.

Дідусь стиснув мою руку, а бабуся змовницьки підморгнула, так, ніби ліпити сніговика то була її ідея та вона моя співучасниця. Я проти волі розсміялася, а в грудях розлилося тепло.

Ніч впала на селище й огорнула все темною ковдрою. Зорі де-не-де вигулькували з-за хмар та освітлювали простір, виокремлювали Сніжика, його помаранчевий ніс.

Після прибуття інспекторів безглуздо було накривати снігову статую чи тим більше руйнувати. Я поклала штраф на підвіконня й обвела цифру 138. Коли я здійняла погляд то остовпіла — сніговик повернув і нахилив голову до плеча, дивлячись прямо на мене. Я протерла очі та позадкувала кімнатою. Це все стрес сьогоднішнього дня дався в знаки.

Я гайнула під хутряну ковдру й, вкрившись нею з головою, спробувала заснути. Коли перейшло вже за північ кімнатою линув скрипучий звук. Настя таємно кралася до моєї кімнати.

— Тс-с, Лідіє, спиш?

— Ні, — тихо відповіла я.

Сестра лягла поруч і ми повернулися одна до одної обличчями. Деякий час вона мовчала й дивилася.

— Мені шкода... Я обіцяю, що це не вплине на твоє навчання, — палко промовила я, не бажаючи, аби сестра ненавиділа мене. — Я щось придумаю.

Гаряча долоня накрила мої вуста.

— Не думай, що я не злюся, — прошепотіла Настя й відвернулася. Вона втупила погляд карих очей у стелю. Важко зглитнула. — Я можу поїхати навчатися і наступного року. Проте там, за столом, ти так і не сказала чому так вчинила? І звідки взявся сніг?

Я підперла голову рукою і поглянула у вікно.

— Я справді не крала сніг. Не знаю, чи ти повіриш мені, але він просто з'явився, — іншою рукою я почала намотувати чорні пасма. — Зараз думаю, може дідусь мав рацію і це хитрий план інспекторів по виконанню плану штрафів. Та знаєш, Настусю, я повірила в диво і просто зробила його. Сніжик зробив мене щасливою.

— І тепер про нього знає весь Цвіркун. Коли мама казала ділитись, вона ж не це мала на увазі.

Настя залилась сміхом і я пхнула її рукою в живіт.

— Тихо, зараз всіх перебудиш. Але... Дякую, що ти є в мене.

Наостанок я міцно обійняла її і сестра так само навшпиньки повернулася в свою кімнату.

Стеля вже не видавалась достатньо тяжкою і низькою аби розчавити мене. Я заплющила очі і провалилася в сон.

Половиці заскрипіли знову. Ми ж начебто все обговорили з Настею, чого оце будити мене? Чи це план-помста за загрозу її навчанню?

Щось колюче зашкребло моє обличчя і я спочатку байдуже відмахнулася, намагаючись подарувати собі ще кілька блаженних секунд. Поколювання стало настирливіше.

— Та встаю-встаю, досить вже.

Я ледь продерла очі й розвернулася, щоб вдягнути домашні капці і зелений халат та так і застигла.

У будинку стояв сніговик. З гілочками вишні й морквиною замість носа. Його рот рухався і він говорив.

— Тільки не кричи, — промовив мелодійний дитячий голос.

Я не могла повірити, що це говорить дійсно Сніжик і, ну знаєте, я закричала.