Податок на сніг

Сніговик засмучено похитав головою та сунув мені до рота того шарфа, що я пов'язала на його шию. Тканина блокувала будь-які звуки і я судомно втягувала повітря та кліпала очима.

Оскільки я все ще сиділа на ліжку, снігова статуя нависла наді мною ніби той ліхтар на стежці. Чим більше дивилася на нього, тим більш виразними видавалися його обриси, от наприклад брови Сніжика, що витягнулися вгору напівколами над блакитними зіницями.

— Я живий, — просто мовив він.

Він приклав ліву гілочку до свого рота й похитав, а праву повільно прибрав від мого і я тихо відплювалася від шерсті.

Ми обоє мовчали й розглядали одне одного.

— То-о, ти живий?

— Я так і сказав, — він склав гілочки на рівні плечей. — В тебе проблеми з пам'яттю? Тоді це може стати перешкодою для нашої місії.

Я підтягнула замерзлі ноги й сіла, склавши їх хрест-навхрест.

— В сенсі нашої? Якої це місії? — тілом прокотилася нервова хвиля. — І взагалі, сніговики не говорять, не рухаються. Що з тобою не так?

— У нас обмаль часу. Я тану, якщо ти не помітила, — Сніжик ткнув на свої ноги, де сніг почав стікати водою. — І я образився.

— Вибач, що? — я нашорошила вуха.

— Вибачаю, так от, наша місія — знайти камінь Зими. Його вкрали нехороші люди і тепер вона... Ну, не може сніжити.

— Ага, ясно.

Іскристі вогники вп'ялися в мої сірі очі і забралися в душу.

— Ти маєш допомогти мені. Я... — він опустив погляд, а побачивши папірець штрафу на вікні аж підскочив. — Повернувши сніг тобі не доведеться платити тим поганцям.

Знаю, знаю, що ви думаєте. Я зійшла з розуму. Мене поглинув відчай через непомірний борг і не співставний злочин. Бабуся взагалі це злочином не вважала, між іншим.

Я ж хотіла справжнього снігу собі, хотіла дива і поплатилась за це. Недарма ж встановлено закон. Сніг це спільне надбання, а, отже, за користування ним треба платити. Я не була достатньо багата аби ним користуватися. І от, тепер, це розмовляюче диво чи ж ба моя спокута повідомляло писклявим голосом, що я можу усе змінити.

Сніжик переминався на своїх заокруглених лапках, які ледь визирали з під нижньої кульки снігу.

— То де цей камінь, кажеш? — пальцями підчепила кучеряве чорне пасмо, що впало на лоба й заправила за вухо. — Як Зима його втратила?

— Ти зацікавилась. Значить чекатиму на вулиці, — і круто розвернувся та почалапав до дверного пройому. Аби не пошкодити свою нижню частину розвернувся боком і це достобіса нагадало інспектора Степана та його боротьбу з нашим парканом.

Я позирнула на небосхил за вікном. Сонце повільно розфарбовувало його в рожеві й золоті відтінки провіщаючи погожий день.

Потарабанивши пальцями по матрацу, я кинулася до шафки й тепло вдягнувшись проскочила на кухню. Доки всі спали, я склала в свою сумку трішки пиріжків і пляшку з водою. Для родини залишила коротку записку, пообіцявши повернутись до вечора і зазначивши, що в мене з'явилася надія все виправити. Сподіваюся, вони не будуть злитися через моє раптове зникнення.

Волосся вже розчісувала пальцями на ходу перетинаючи поріг будинку й зачиняючи за собою двері. Останні ляснули мене по спині й змусили зробити крок вперед, оскільки я побачила одразу кілька шокуючих речей.

По-перше, сніговик був тут і старанно гілочками притискав сніг, який почав обсипатися. По-друге, на його плечі, акурат на моєму старому шарфі, стояв ворон. Ставлю монетку, що це той самий вчорашній чорний демон.

— І чого стала, мов укопана? Нас чекає місія, кар-р. — чорні очі-намистинки і не глянули на мене. Ворон знуджено колупав дзьбом своє крило, розгинаючи і згинаючи його. — І пр-рихопи татове пальто. Ми ж не будемо у відкр-риту р-розгулювати з ходячим сніговиком.

Я зашипіла.

— Ти! — ткнула в чорний силует пальцем. — Це через тебе мене оштрафували.

Я була готова залишити цього пернатого без пір’я.

— От не тр-реба свої гр-ріхи на мене вішати, — птах характерно заїкався на літері р. — Це ти захотіла сніговика зі снігу зліпити.

Аргумент. Я вдихнула, видихнула і звернулась до більш приємного співбесідника.

— Сніжику, я тут, але з місця не зрушу, доки ти не розкажеш детальніше стосовного того свого каменя.

Я нетерпляче притопнула ногою.

Як і минулого ранку — наше селище ще спало о цій порі, але після штрафу останнє чого мені хотілося це отримати поїздку до спеціального закладу.

— Камінь не мій, а Зими. Він привів мене до тебе, а ти створила мене. До тебе, бо, ну, я не можу сказати чому, — пробелькотів сніговик задираючи голову. — Лише коли цей камінь опиниться у законної володарки — подарує цьому світу сніг і поверне моїх братів та сестер.

— Добре, і де ж цей камінь? Як пані Зима втратила таку дорогоцінну річ? — в моєму голосі прослизнули металеві нотки, а очі підозріливо вп’ялися в Сніжика. Я склала руки на грудях, закинувши торбу за спину і широко розставила ноги.

Сніговик різко повернув голову на ворона. Птах повернув свою голову слідом, відвертаючись від нас і розглядаючи горизонт. Потім ворон знову глянув на Сніжика.

— А, то ти не когось там побачив, а на мене зир-ркаєш, — кігтики пройшлися по тканині шарфа. — Ну вкр-рав мій батько камінь, а я пр-ри чому. Я вже р-розплатився за це.

— Якщо твій батько вкрав, отже ти маєш знати де він? Навіщо я вам?

— Бо камінь може взяти і віддати тільки людина з чистим серцем і добрими намірами, — Сніжик почав цокотіти своїми гілочками одна об одну. Він перевіряв їхню міцність чи може нервував?

Людина з добрими намірами. Я закотила очі. Добрими намірами вимощена стежка до пекла, і я переконалася в цьому, адже у моїй кімнаті на підвіконні все ще лежав папірець зі штрафом. Це і є та причина чому обрали мене?

— Добре, а якщо я нікуди не піду з вами? Що тоді?

Ворон втиснув голову й поглядав то на мене, то на сніговика.

Сніжик довго мовчав, перш ніж зважився:

— Сніг зникне. Зима зникне. Лишаться інспектори, яким не буде, що інспектувати. І штучний сніг... Багато штучного снігу.

Порив вітру сколихнув голі дерева й вдарив холодним повітрям в обличчя. Земля була вкрита тонкою кіркою льоду, що легенько поскрипував під ногами. Я озирнулася на свій дім.

У нас не було жодного з видів снігу і ми не відчували порожнечі від того, за винятком бабусі і дідуся. Вони завмирали гортаючи рідкісні фотографії з того періоду чи малюнки, які траплялися в книгах. Раніше я навіть не задумувалася чому саме, точніше вважала, що вони сумують за молодістю.

Я стиснула руки в кулаки і покрокувала до хвіртки.

— Агов, чого встали? Ви йдете-летите? — кинула через плече. — Я думала у нас обмаль часу, бо дехто тане.

— Куди зібр-ралась? А маскування для Сніжика?

Ворон затріпотів крилами над вухом. Я аж сахнулася і збила його в польоті рукою. Хотілося придушити птаха, але, на мій жаль, він, мав рацію.

— У мене буде пальто? — сніговик радісно заплескав. — А капелюх? Я люблю капелюхи. Бачив такий у снах на гарбузі, що стояв посеред поля пшениці і красувався на паличці. Всі могли бачити його. Ткнути пальцем.

Не знаю, про що ці двоє базікали, але коли повернулася з одягом Сніжик стояв спиною до ворона й його гілочки здригалися. Мовчки допомогла вдягнути йому пальто сестри, яке закривало тулуб, і на голову почепила рожеву шапку з помпоном та довгими китичками. Бабуся в'язала для Вікторії, на виріст.

Сніжик очолив нашу процесію. Ворону довелося летіти поруч зі мною, позаяк сніговик кілька разів відправив птаха в політ. Останній спробував проїхати шлях на плечах чи голові Сніжика, але той вперто тримав оборону.

— Куди нам потрібно йти?

— Я відчуваю коливання енергії каменя і бачу блакитний потік, — сніговик почав дивно йти, хилитаючись з боку в бік і вимальовуючи лише йому зрозумілу стежку. — Ось же він, стелиться по землі.

— Гаразд, — простягнула я і втупилась у ворона. — А навіщо нам ти? І як тебе взагалі звати? У тебе ж є ім'я?

— Я Данило, — груди вперед і махає-махає чорними крильцями. — І, ну, це ж мій батько вкр-рав камінь.

І летить собі далі та хвостом не веде. А тим часом, гілка дерева вперіщила мені по голові й відпружинила на своє місце. Я везуча.

— У вас це що, сімейне? — і після обуреного "що значить сімейне" озвучила весь список: — Ти вриваєшся у мій двір і псуєш укриття, тим самим привертаючи увагу до Сніжика й через що викликали інспектора. Потім якимось невідомим чином сніговик бере тебе в подорож на пошуки каменя і тепер я дізнаюсь, що це твій батько створив цю ситуацію?

— Лідіє, він не винен, — Сніжик розвернувся на дорозі й почав гілочкою штурхати одну з китичок, яка звисала з шапки. Головний убір з'їхав на бік. — Без штрафу ти не пішла б з нами. Без ворона я б не ожив. Е-е-е.

Він відволікся на марні спроби почепити помпон по центру. Минуло секунд тридцять і довелося допомогти йому, аби тільки продовжив говорити.

— Дякую. Ти зліпила мене, але саме коли дзьоб Данила ненароком торкнувся камінців на моєму тілі я щось відчув, — гілочки пройшлися гудзиками пальта якраз над тим місцем, де я втиснула у сніг кругляки. — Я закліпав і перше, що побачив це тебе. Твої руки, волосся, яке літало то вправо, то вліво. Ти хотіла захистити мене...

— Сніжику, ближче до справи. — з мого рота вирвалася пара і я знову почала топотіти носком чобота.

— Він хоче сказати, що ми не дар-рма зібралися р-разом. І, вр-раховуючи твої зауваження, зазначу, що свого часу я був людиною, як ти оце, — чорне крило затріпотіло по моїй щоці. Я легенько ляснула Данила у відповідь. — Ай, кр-раще спитала б як так вийшло?

Я знала, що йому це подобається тож лукаво вигнула брову.

— Навіщо ж, ти сам хочеш розказати. Оце, мабуть, ні з ким не говорив про це хто знає скільки.

— Ой все. Були у мене др-рузі. Я ж не винен, що вони так швидко р-ростуть, а мене, так, до слова, сама Зима пр-рокляла.

І полетів вперед до Сніжика.