Податок на сніг

Сніговик рвонув так хутко, що моє розхристане волосся аж відкинуло назад. Я ніколи не бачила, щоб він так бігав: несамовито розмахуючи гілочками і з роззявленим ротом та нахмуреними бровами, які виділялися блідими рисками з під рожевої шапки.

— Максиме, та збий ти того птаха, — високий та широкоплечий інспектор продовжував потішатися зі свого напарника, аж доки не побачив, як прямо на нього летить сніговий насип. — Це що таке?! Максиме, Максиме бігом сюди. — він перейшов на переляканий виск і весь аж зменшився на місці.

— Юлію, досить вигадувати. Який тут тобі… сніг? — хлопець на мить озирнувся і завмер.

Я намагалася поспівати за другом і бігла щодуху. Вітер бив у обличчя, а земляний насип ніби гудів під ногами у відповідь на наше вторгнення.

Максим плюнув на спроби повернути свій убір і кинувся назад до Юлія. Останній аж підбадьорився та поліз до ременя, намацуючи щось рукою.

В моїх очах промайнув жах, а всередині все захололо. Ще мить і мене пристрелять. Данило кинув свою здобич та кинувся на Максима. Він бив крилами, дзьобав волосся та лоб юнака і дряпав кігтями. Сніжик блокував Юлія своїм тільцем і цього вистачило аби я змогла кинутися крізь вхід і проскочити донизу.

Тут було вогко, темно і страшно. В ніс одразу вдарив запах металу та землі. За спиною почулося кілька глухих бам. Я озирнулася і ледь не зомліла, адже це був Сніжик і в нього не було нижньої частини. Лишилося лише дві кульки снігу, зліплені мною, що поступово розчинялися. Кілька камінців з рота та тулуба теж загубились.

— А закривати когось це завжди так боляче? — він спробував усміхнутися і всередині мене щось обірвалося.

Сніговик очевидно не міг далі пересуватися, тому я дбайливо перемістила його у свою сумку, позбувшись пустої пляшки для води.

— Ну молодці. Я тут значить від цих відбиваюсь і двер-рі блокую, а вони обійми влаштували і без мене, — над нашими головами розлилося роздратоване каркання. — Ви хоч уявляєте, як боляче тендітними лапками тягнути на себе р-ручку і закривати замок?

Я сповзла по стіні тамуючи шалене серцебиття. Назад не повернутися. От-от інспектори викличуть підкріплення чи знайдуть спосіб виламати двері.

— Сніжику, куди далі? — втомлено поцікавилась я і посадила друга перед собою.

Його очі забігали з одного кута кімнати в інший, вперто не фокусуючись на мені.

Я запитала наполегливіше:

— Сніжику, кажи вже.

— Не знаю, — жалібно витиснув з себе малий, і знову смикнув рожеві китички шапки. Жахлива звичка. — Але Данило має знати. Як не як, це ж шахта його батька.

Я кинула погляд на пернатого.

— На мене не р-розр-раховуйте, — нахабно заявив Данило. — Я пр-ровів вас сюди, я спокутував свою вину за штр-раф.

Цього ще бракувало.

— Ти що, знущаєшся? — я скочила на ноги і обережно опустила сумку поруч зі стіною. — Ти пішов з нами шукати камінь. Це твій батько вкрав його. Це твій шанс знову стати людиною і ти відмовляєшся, просто отут?

Я окреслила простір довкола нас, але Данило навіть не дивився на те. Він зітхнув і припинив лопотіти крилами та каменем впав до низу.

— А хто сказав, що я знову хочу стати людиною? — це вперше за час подорожі його голос лунав гучніше за мій. То був крик, болюче зізнання, яке набуло словесної форми. Сніжик принишк у своєму кутку і припинив колупати гілочками стіну.

— Коли я тільки став вор-роном — я ненавидів це. І не лише тому, що не можу промовити це слово не збившись. — нервова усмішка торкнулась моїх губ. — Я не р-розумів, чому за гріх батька покар-рали мене. Чому саме я мав допомогти повернути камінь, аби стати людиною? Я бісився, страждав, шукав справжній сніг поєднаний з духом зими. Зневір-рився і почав нищити штучний замінник відводячи дух. Я звик бути птахом, не стар-ріти і споглядати життя інших і от, потягнула ж мене Зима до твого двору, Лідіє, — його чорні очі обпалили обличчя і я ніяково потупила погляд на чобітки. — Я зр-розумів, що це шанс спокутувати пр-ровину батька. Та що більше ми наближалися, то більш лячно мені ставало.

Він пошкрябав кігтями по землі, пропустив крізь пальці. Мені захотілося обійняти його і я присіла навпочіпки

— Я не хочу знову стати людиною, — приречено повторив Данило і наблизився до моєї розкритої долоні, ткнувшись у неї головою. Я ласкаво погладила чорне пір’я.

— Ми попросимо Зиму виконати твоє бажання. Вона неодмінно має подякувати за твою допомогу. Правда ж, Сніжику?

Сніжик закивав головою, аж мені стало страшно, що вона от-от впаде. Гілочки вишні обережно окреслили лінію під шиєю.

— Зима добра. Зима завжди допомагає.

Ворон скептично зиркнув на сніговика і прикривши дзьоба крилом сказав тільки мені.

— Повер-рнення снігу в сніжинках сніговика, кр-рилах вор-рона і одній дорослій, яка вірить в дива. Сміх та й годі.

За дверима почувся стукіт, який не віщував нічого хорошого.

Данило стрепенувся і розпушив крила:

— Давайте вже зр-робимо цю тр-рійцю незабутньою.

Він зірвався під стелю і кімнату осяяло блідо-блакитне світло. Я примружилась, не розуміючи куди подівся птах, і силуючись розгледіти щось крізь спалахи.

Поруч зі мною Сніжик зачаровано зойкнув. Почувся скрегіт металу і аж ось — сяйво почало наближатися і поступово спадати, всотуючись в камінь, закритий у прозорому кубі, від якого простягався ланцюг.

— Він весь час був тут?

— Тьак, а ви сьо думали? — опустивши куб на землю переді мною, Данило відплювався. — Батько завжди казав: «Найкращий спосіб щось сховати — лишити на початку» У його випадку все почалося з провалу бізнесу.

— Так ти міг давно повернути його, — в мені скипіла злість, та я сама ж обірвала себе: — Доторк людини і все таке…

— Таки так, — підхопив сніговик. — Доторкнутися до каменя можеш лише ти. Якщо пройдеш випробування, маєш помістити камінь в, ну власне, в мене. Ми не могли розказати раніше, адже ти повинна була подолати шлях покладаючись на віру.

Його слова звучали так логічно, і так по-воронячому. Я розпружила плечі і поруч з кубом знову присіла навпочіпки. Штани одразу просотала волога. Камінь був розміром з мою долоню і приховував в собі розгалудження синіх прожилків. Вони текли і звивалися.

— Гаразд, то що я маю зробити?

— Занур-р руку і тор-ркнися його.

Я зажмурила очі і обережно простягнула руку. Тепло пульсувало й ширилося хвилями. Воно пробралося по руці, потекло шиєю та зрештою сягнуло голови.

Складно було описати, що я бачила перед собою. Це було все і ніщо водночас. Тут не було холодно, але все довкола було сповнене льоду та білизни. Вона застилала очі.

— Лідія Диводень, чому ти хочеш взяти камінь? — запитання застало мене зненацька. Співрозмовника ніде не було видно.

— Я хочу позбутися штрафу, — тихо вимовила, боячись реакції. — Але також я хочу повернути справжній сніг, — шарф видався мені зашморгом і я злегка послабила його. — Щоби моя бабуся могла знову його відчути, а Вікторія не пам’ятати часів без нього. О, іще, хочу, щоб Данило лишився вороном. Це його бажання.

Ніби дражнячись з неба посипало білою холодною крупою. За спиною почувся грайливий сміх, але коли я обернулася там нікого не було.

— У тебе багато бажань і це похвально, та я зможу виконати лише два з них. Обирай з розумом.

Це і було те випробування про яке говорили Данило зі Сніжиком? Чи можу я обрати два бажання таким чином, щоб і третє справдилося? Ніби чуючи мої думки невідомий голос посуворішав.

— Я виконаю лише два бажання з перелічених тобою. Третє тобі доведеться творити самостійно.

Що робити? Що обрати?

Я йшла сюди, аби позбутися боргів. Щоб моя родина змогла видихнути з полегшенням.

Після побаченого в місті, не можу уявити, що це стане постійним. Що ми будемо відраховувати кожну сніжинку на вагу золота. Без снігу повертатися не можна.

І… Я обіцяла Данилу, що Зима вміє дякувати. Що він зможе лишитися собою. Але як же я? Адже ця подорож мала допомогти мені. В цьому був сенс! Чи ні?

Я заплющила очі і, втамувавши бурю на душі, озвучила каменю свої бажання.