ФРАНКО/ФРАНКО

Ранкове повітря було прохолодним і чистим, але в ньому вже відчувалася напруга — майже невловима, як запах озону перед бурею. Здавалося, ніч іще не хотіла відступати. Над Дніпром повільно повз туман, густий і вологий, як дим від сирих дров. На Подолі скрипіли перші трамваї, у депо стукали молотками по колесах, а десь далеко, за Ланцюговим мостом, протяжно ревів паровоз — глухим металевим голосом нової доби.

Над містом повільно пропливав дирижабль. Сріблястий. Безжальний у своїй байдужості.

Софійська площа поволі оживала. Дзенькали перші трамваї. Люди говорили тихіше, ніж зазвичай, ніби не бажаючи будити щось зайве. Під мурами стародавнього собору вже відкривалися крамниці. Легкий запах друкарської фарби й свіжого паперу змішувався з кавою, яку варили просто на вулиці в мідних турках. Нові книжки лежали ще нерозпаковані, перев’язані шпагатом, привезені нічним потягом зі Львова.

Президент Української Народної Республіки, Симон Петлюра, любив приходити сюди без почту. Йому казали — не можна. Йому доводили — небезпечно. Йому нагадували — Москва не пробачає. Він лише усміхався.

Сьогодні він ішов повільно, в темному пальті, яке було трохи заважке для травня, але звично сиділо на плечах. Його кроки відлунювали по бруківці — рівні, майже втомлені. У руках він тримав тонку тростину — більше за звичкою, ніж із потреби.

Площа ще не наповнилась людьми. У вікнах книгарні вже було світло. Старий продавець розкладав томи — Франко, Драгоманов, нові видання з Харкова. На обкладинках — тонкі друкарські шрифти, які ще пахли гарячим металом лінотипів.

Петлюра зупинився. Він затримав погляд на книзі — потріпаному виданні “Зів’ялого листя”. Провів пальцями по обкладинці, ніби перевіряючи реальність чогось давно втраченого.

— Гарний ранок, пане президенте, — тихо сказав продавець.

Петлюра кивнув.

— Гарний, — відповів він, але в голосі не було впевненості.

Він досі не звик до таких ранків. Занадто тихих. Занадто правильних.

— Небезпечно вам так ходити, — буркнув продавець, заклопотаний розкладанням книг.

— У наш час усе небезпечно, — відповів Петлюра.

Навпроти, через площу, у тіні дзвіниці, стояв чоловік. Його не можна було помітити одразу — він не виділявся. Сіре пальто, сірий капелюх, обличчя без прикмет.

Кишеньковий годинник з подряпаним латунним корпусом на ланцюжці. Московський завод, 1913 рік. Але стрілки рухались точно.

Він відкрив його, не дивлячись. Потім на мить опустив погляд на циферблат. 9:17. Чоловік акуратно закрив кришку. І тільки тоді рушив.

Десь високо над містом повільно пропливав дирижабль. Він був невеликий — цивільний, німецький, з рекламним написом уздовж сріблястого корпусу. Його двигуни гуділи рівно, майже заспокійливо. Тінь дирижабля на мить торкнулась дзвіниці, потім сповзла на площу, накривши натовп.

Петлюра підняв голову.

— Оце так, — сказав він, більше сам до себе. — Європа вже тут.

Йому подобались ці машини. Вони здавались знаком, що війна залишилась позаду.

Чоловік у сірому пальті підійшов ближче. Нічим не вирізнявся серед інших. Навіть рухався він так, що ніби заповнював проміжки між поглядами людей. Точно таким він і мав бути. У руках — книга. Товста. Звичайна. Палітурка трохи потерта.

Він відкрив її. Спокійно, наче перевіряв зміст. Усередині не було сторінок. Лише вирізана порожнина. І метал.

Рука зайшла всередину. Знайшла холод. Знайшла вагу.

Пістолет ліг у долоню природно. Як щось давно знайоме.

Стрілець не витягнув його одразу. Він не закрив книгу. Ще на секунду залишив її в руках. Наче справді читає. Потім зробив крок. І ще один.

Наблизився настільки, щоб не промахнутись.

Петлюра саме відкривав книгу. Сторінки тихо шелестіли. Він встиг прочитати перший рядок.

І тоді дирижабль затулив сонце. На площу впала тінь. І в цій тіні пролунав звук — майже нечутний, короткий, як злам сухої гілки.

Перший постріл. Майже нечутний.

Петлюра не одразу зрозумів, що сталося. Другий — вже змусив його відступити. Книга впала на бруківку. Третій — кинув його назад, до дверей книгарні.

Світ ще кілька секунд не вірив. Площа завмерла. Потім — зламалась. Крик. Рух. Паніка. Хтось упустив турку з кавою — вона впала на бруківку, і запах гарячої кави змішався з запахами пороху та крові.

Стрілець сховав пістолет назад у вирізаний отвір. Робив це точно, без поспіху. Як роблять речі, які вже відпрацьовані.

Він закрив книгу, тепер легшу на три набої, розвернувся і пішов. Не біжучи. Не пришвидшуючи кроку. Натовп сам розступався перед ним, не помічаючи. Ніхто не запам’ятав його обличчя. Розчинився в русі натовпу, який тільки починав панікувати. Його більше не було.

Дирижабль продовжував свій шлях. Паровоз десь далеко знову подав голос. Бруківка була холодною. І на ній лежала книга. Відкрита на рядку “…і серце, що не вмерло…”