Дзеркальна вись

Тримає небо землю у долонях,

і дивиться у глибину морів,

де б’ється час в коралових безоднях

і служить за колиску — для штормів.

Внизу мовчать затоплені комети,

загорнуті в холодний шовк води,

а вись пряде з хмар ватні силуети,

і вітер креслить на піску сліди.

Цей світ — бурштин, де запеклися зорі,

де океан — це лінза для планет.

В нім миготять планктони неозорі,

Затягують у глибину тенет.

Земля вдихає космосу густого,

Корінням проростає у блакить,

а небо п’є із чаші дна морського

солону і прозору, вічну мить.

Там риб сріблястих фосфорні фігури

ведуть розмови крізь німу ропу,

і магми древньої чіткі скульптури

із неба тягнуть крижану сльозу.

Там замість хмар цвітуть підводні рифи,

де глибина — це вивернута вись.

На час нанизують все нові міфи,

ті кораблі, що в мулі запеклись.

Планети пульс під плавниками б’ється,

а небо гріє цей солоний світ,

колише тихо у долонях землю —

застиг молекул нескінченний біг…

30 червня 2026 р.