Лишаю дихання своє

Лишаю дихання своє

На склі, що від зажури схлипне.

Там осінь глухо увіллє

Свій подих й непомітно зникне.

Ковтає пам’ять, мов асфальт —

Тінь від невидимих конвоїв.

І сонце, мов холодний смальт,

Вростає в ребра сухостоїв.

Лишаю дихання своє

В пустих судинах кавомолок.

Там час повільно розжує

Буття на крижаний осколок.

За шибками — зима і сніг

Стирають ліній гострі межі.

І день, що вберегтись не зміг,

Зникає в глибині безмежжя.

Лишаю дихання своє

На циферблатах із бетону.

Секунда шкіру дістає,

Як лезо гострого закону.

Час не тече — він глухо б’є,

Мов струм. Б’є точно і свідомо.

Минуле в пам’яті гниє,

Лишає ломоту і втому.

Час тихо кровить у пісок —

І вже не видавити соку.

Життя — це вистрілений крок

В глуху стіну німого року.

Ми — гуща кави, що гірчить

На дні розколотого глека.

А за вікном летить, кричить

Життя… і близьке, і далеке.

Тремтить розірвана струна,

Дроти гудуть — перенапруга.

І ніч, глуха і кам’яна,

Густіє полинова туга.

Лишаю дихання своє…

На ребрах вистиглого світу.

Воно крізь попіл проросте

В холодні пластикові квіти…

04 липня 2026 р.