Скарби

Світ навчив мене простій і чистій правді:

Моє багатство зовсім не в речах.

Воно не в золоті, не в дорогім наряді,

А в людях, що живуть в моїх очах.

Я бачила, як руйнуються будинки,

Як гроші тануть, мов весняний сніг.

Але тримали небо ті хвилини,

Коли тулились серцем , зупинивши біг.

Було життя... І втрати, і руїни…

Та все з роками можна віднайти.

Лиш вірність і любов — то ті єдині,

Які за жодні гроші не купить.

Я знаю ціну тим, хто тихо молить

За мене Бога в досвітній тишині,

Хто біль мій забирає і не корить,

Хто радість множить і співа пісні мені.

Тепер я не чекаю на нагоду,

Щоб обійняти, вимовити: «Жаль».

Дарую ніжність, як цілющу воду,

І забуваю про колишню сталь.

Колись життя допишеться до краю,

Тоді, я не згадаю статки чи сервант.

Я просто очі тихесенько закрию

Й відчуваю свій єдиний грант:

У вічність, де земні зникають звуки,

Де час не має влади і грошей,

Я заберу з собо́ю в теплі руки

Лиш ту любов, що гріла між людей.