Перші Двері

«Кожні двері ведуть кудись. Але не кожен, хто їх відчиняє, здатен повернутися»

— з родового гримуару Дел’Міранів

І ось зараз я перед вами.

Давайте знайомитись знову — Арен Дель’Міран, що, за бажанням, можна тлумачити як «Той, хто народжений серед магії дому Міранів» або «Шляхетний спадкоємець порталів Дел’Міранів». Кому що ближче до серця.

Та пригода з дитинства не лише не зашкодила мені, а, можливо, навіть визначила моє майбутнє. Після того, як мій зір відновився, я почав відчувати дихання будинку по-новому.

Кожен куточок ніби промовляв до мене — розповідав свою історію, навчав і відкривав таємниці.

А ще... джерело моєї магії палало в грудях. Я відчував його фізично — наче окреме серце, що б’ється в унісон зі мною.

Звісно, я розповів про все дідові. Як справжній вчений, він не міг лишити таку аномалію без уваги.

Найкращі цілителі та маги високих ступенів Башти дослідили моє фізичне та астральне тіло. Результат: жодних відхилень, але неймовірно сильний зв’язок із Простором — на рівні аколіта другого року навчання.

А ще — мереживо з найрізноманітніших стихій, настільки щільне, що не вдалося навіть ідентифікувати всі аспекти.

Непогано, правда? Якби не одне “але”.

Моє тіло не було готове до такого потоку енергії.

Постійні тренування, прийоми еліксирів і контроль за станом стали звичною рутиною. Лише з роками вся ця магічна стихія змогла ужитися в мені. Джерело перестало намагатися вирватися назовні чи випалити мою мережу.

Магія Простору вкоренилась у мені глибоко, стала природною частиною. Інші ж напрями — хаотичні, некеровані — залишилися на межі розуміння.

Хоча, мушу зізнатися, Ілюзії, Астрал і навіть трохи Часу давалися мені значно легше, ніж більшості учнів.

А що ж до тієї загадкової кімнати, в яку я так необачно потрапив у дитинстві…

Ми билися над цією таємницею не один рік, але так і не змогли зрозуміти її природу. Лише я міг бачити двері туди — інші навіть не помічали, що в стіні щось є.

Жодних записів чи згадок про подібне ми не знайшли.

Згодом дід припустив, що сам будинок обрав мене — визнав своїм хазяїном і провів своєрідну ініціацію.

Можливо, за всі ці роки маєток нарешті сформував власну магічну структуру й отримав умовний псевдорозум.

Так я став власником кімнати, яка не підкорялась жодним законам.

Я використовував її як укриття, кабінет, спальню, а іноді — полігон для випробувань.

Її стіни були дивом: гнучкі, але стійкі до будь-яких впливів.

Чи то точковий вибух темряви, чи залп льодяних голок — усе спотворювалося на мить і за кілька секунд поверталося до первісного стану.

І щоразу, коли я дивився на ті стіни, мені здавалося — вони дихають у такт зі мною.

Тож життя в такому будинку мало свої плюси й мінуси. Але сумно — ніколи.

Я оббігав і вивчив кожен закуток, наскільки це взагалі можливо в місці, де стіни постійно змінюють форму, а коридори — настрій. З часом я навчився відчувати найдрібніші коливання енергій, за якими розпізнавав майбутні зміни. Це рятувало від багатьох неприємностей — я більше не потрапляв у непередбачувані обставини без підготовки.

Деякі двері навіть почали з’являтися з певною регулярністю. Мабуть, будинок відчував мій інтерес і відповідав взаємністю. Так я відкрив для себе декілька улюблених місць.

Найчастіше я навідувався на один із безлічі островів Загубленого архіпелагу — маленький, незаселений, порослий дикими травами. Там, серед руїн стародавнього храму, залишилася лише арка входу — саме через неї мій дім і пускав мене сюди. Море навколо було безкрає, тихе, а повітря пахло сіллю й старими чарами.

Інше улюблене місце — невелика печера серед засніжених вершин Ланцюга Естельмар. Колись там, здається, мешкали якісь істоти, але тепер печера стала моєю лабораторією й астрономічною вежею.

Гори — ідеальне місце для споглядання зірок і розрахунку координат за їхнім рухом. Це була важлива частина портальної магії, адже положення небесних тіл впливало на стабільність переходів.

Було, щоправда, холодно. Дуже. Але простенькі зігрівальні чари я встиг опанувати до того, як остаточно відморозив собі пальці, годинами вдивляючись у лінзу похідного телескопа.

Звісно, не всі двері вели до безпечних місць.

Одного разу моя невгамовна дослідницька натура відчинила двері в темну, вогку й не надто ароматну печеру, де жив гордий, але, скажімо так, не надто інтелектуальний народець — кобольди.

Вони, мабуть, неабияк здивувалися, коли прохід до одного з їхніх лігв раптом перекрила масивна дерев’яна дошка, а з іншого боку цієї дошки долинали незрозумілі звуки й відблиски світла. А уявіть їхні емоції, коли дошка раптом розчинилась — і за нею виявилось не продовження печери, а кімната, залита теплим світлом… і допитлива людська голова, можливо, доволі їстівна.

Перевіряти це припущення вони вирішили негайно.

Добре, що дідусь колись навчив мене реагувати на небезпеку швидше, ніж думати. Плетіння вогняної кулі саме вирвалось із пальців, щойно я побачив у відблисках світла блиск десятка маленьких очей і їхній колективний гастрономічний ентузіазм.

Перші кобольди вбігли до кімнати вже трохи підкопченими — все ж таки закляття дев’ятирічної дитини, яка ще не повністю контролює своє джерело, не мало особливого вибухового ефекту. Але цього вистачило, щоб я зміг відскочити назад, добігти до сусідніх дверей і з гуркотом зачинив їх за собою.

Далі будинок сам розібрався з гостями. Його захисна система спрацювала блискавично — як саме, я й досі не знаю, але скажу чесно: тієї кімнати я більше ніколи не бачив.

Були й двері, які силами нашої родини вдалося стабілізувати, зробивши життя всіх мешканців маєтку значно простішим.

Наприклад, Двері на ринкову площу — справжній подарунок для нашої прислуги. Вони відкривались просто в тихий провулок біля базару, де завжди можна було швидко купити свіжого хліба, овочі чи кілечко ковбаси, поки інші ще тільки виходили з воріт.

А ще були Двері в кабінеті патріарха роду, які вели безпосередньо до його покоїв у Глибинній вежі Нуманаса

Дуже зручно — після засідання Ради Магів чи напруженого навчального дня можна було просто відчинити двері й опинитися вдома.

Бо плентатися через півміста після лекцій чи рад — не справа для поважного мага. Та й екіпажі Нумінасі останнім часом, скажімо м’яко, втратили почуття пунктуальності.

Звісно, можна було б відкривати тимчасовий портал щоразу, але навіть у найстійкішого мага мани не вистачить, якщо робити це щодня. До того ж розбурхані мана-потоки — річ підступна.

Ще не дай «додати когось із богів», відкриєш не прохід до башти, а дірку в астрал, і звідти вилізе щось слизьке, голодне й надто зацікавлене твоїм обідом.

Тож досить історій — будинок нікуди не дінеться. Я сподіваюся.

Повернімось у сьогодення.

Звичайний переддень мого вісімнадцятиріччя. Як і попередні сімнадцять, я зустрічаю його вдома. Але цього разу в повітрі вібрує щось нове — зміни. Бо завтра я нарешті зможу вийти у великий світ без постійного нагляду, пересторог і нескінченних дідових “тільки не експериментуй із порталами, поки я не поруч”.

— Вчителю, я входжу, — попередив я, перш ніж відчинити двері до кабінету діда.

— О, мій хлопчику! — він підвів очі від пергаментів. — Як почуваєшся? Жодних побічних ефектів після останнього стабілізуючого еліксиру?

— Ні, усе чудово, — відповів я, відчуваючи, як груди наповнюються легкістю. — Таке враження, що тепер дихаю на повну.

— З цим обережніше, — буркнув він, нахмурившись. — Тести показали, що твоє ядро сформувалося й поглинуло майже всю енергію, але раджу ще кілька тижнів не напружувати маномережу надміру. Знаю, тобі кортить спробувати все, що було під забороною, та краще перестрахуймося.

— Та звісно, — пробурмотів я, відводячи погляд.

Краще не згадувати, що я вже встиг випробувати у своїй кімнаті і вогняний спалах, і миготливий портал, і навіть трохи потренувався в астральному зорі. До речі, жере мани — як троль після зими.

— Отже, — дід зітхнув і поправив окуляри, — Ми змогли стабілізувати твоє ядро саме вчасно — починається набір до Академії. Сподіваюся, я підготував тебе як слід, принаймні в основах магії. А от із етикетом, поезією і танцями, зізнаюсь, у мене не склалося. Тут я покладаюся на тебе.

— Не хвилюйся, — посміхнувся я. — Альфред дав мені кілька уроків, тож я, можливо, навіть запрошу когось потанцювати. І, може, цього разу не відтопчу нікому ноги.

Дід розсміявся, втомлено, але щиро.

— Радий це чути. А тепер іди перевір на кухні, чи все готово до завтрашнього святкування. Я ще мушу відвідати Башту — переговорити з заступником ректора. Навчальний рік на носі, а в лабораторіях досі бракує інгредієнтів для портальних ритуалів. Гільдія шукачів знову завалена замовленнями, доведеться виділяти кошти з факультетської скарбниці та домовлятись із гномами.

— Окей, діду, я побіг! — крикнув я, різко розвернувшись і мало не збивши матеріалізованого фамільяра-поштаря з вежі, який саме в цей момент з'явився у кімнаті.

Коридори відгукнулися знайомим теплом — мій дім, як завжди, дихав.

Тож, скільки справ на сьогодні! Перебрати речі в кімнаті, зібрати все необхідне до початку навчання в Академії, провести розминку, помедитувати, перевірити, чи всі улюблені страви готові. Вісімнадцять виповнюється не щодня — хіба що ти вмієш повертати час назад.

Я, на щастя, ні. Та й хто при здоровому глузді святкуватиме день народження кожного дня? Так недовго й зколапсувати часовий простір і застрягнути в нескінченному Дні... Слимака. (Хоча ні, здається, гірше — бо там ти ще й слизький.)

— Альфрееееде! Ти тут?! — вигукнув я, з розгону влітаючи на кухню.

— Так, Арене, — спокійно відповів камердинер. — І скільки разів вам повторювати, не бігайте коридорами. Пам’ятаєте, як у шість років ви влетіли у стіну, замість дверей до бібліотеки?

— Та скільки можна нагадувати про це! Я вже відчуваю, коли можна бігти, а коли краще не ризикувати. То як там підготовка?

— Все майже готове. Валері закупила продукти, разом із Сильвією готують завтрашній святковий обід. У м’ясника сьогодні якраз був чудовий свіжий екземпляр крайса — м’ясо має вийти просто фантастичним, як ви й бажали. Гарніри теж майже готові. Тож не хвилюйтеся.

— Я знаю, але дідусь попросив перевірити. І… я хвилююся. Завтра мають повернутися батьки. Уже п’ять років, як вони досліджують аномалії на Алтеї й стримують нечисть. Зможуть вирватися лише на мій день народження — і знову назад. Портал туди й назад потребує колосальних сил… дідові це влетить у копієчку.

— Не хвилюйтеся, — лагідно відповів Альфред. — Упевнений, що все пройде чудово.

— Якби ж то… — зітхнув я. — Гаразд, піду збирати речі.

— Так-так, пане Арене, — поклонився камердинер. — І, будь ласка, не запізнюйтеся на вечерю.

Вийшовши з кухні, я майже бігом рушив до Кімнати.

Тієї самої.

Повернувши ліворуч коридором, я відчув знайоме легке тремтіння у повітрі — вона вже чекала. Без звуку, плавно, немов вдихаючи повітря, двері самі відчинилися переді мною.

За роки тренувань тут накопичилося чимало речей: кілька шаф із книгами, письмовий стіл біля того самого крісла, яке ніколи не вдавалося перемістити, диван, на якому я не раз засинав із книжкою в руках. На полицях — магічне приладдя, карти, записи, незакінчені експерименти.

— Так… що мені потрібно? — пробурмотів я.

Одяг спакований. Форму видадуть у перший день навчання.

Нотатки, перо, чорнило — все на місці.

Візьму кілька книжок про стандартні плетіння першого року, щоб освіжити пам’ять.

Чотири томи “Вступу до порталістики” — і це тільки вступ!

Ну й було ж дідові що робити — писати товстелезні книги, над якими тепер мучаться дев’яносто відсотків студентів і, здається, половина викладачів.

Пара еліксирів стабілізації теж не завадить — про всяк випадок.

А чому я взагалі збираю речі, якщо Академія в тому ж місті, запитаєте ви?

Бо навчання в ній — це не просто уроки. Це ізоляція, експерименти, практика, життя всередині системи.

Усі студенти зобов’язані залишатися на території Академмістечка протягом усього курсу, за винятком свят і кількох практичних відряджень.

Більшість приїздить з інших країн чи держав, тож це для них шанс адаптуватися.

А ще, як кажуть викладачі, “життя подалі від комфортного життя тренує самостійність і допомагає формувати зв’язки між майбутніми магами”.

Бо одного дня ти можеш стояти пліч-о-пліч із кимось із них — на експедиції, у лабораторії… чи на полі бою.

Здається, все є. Цікаво, якими будуть мої однокурсники? Може, серед них будуть звіролюди чи ельфи, а може, хтось із вогняних земель. Дід казав, що цього року прибула ціла делегація рогатих чаклунів — можливо, когось привезли і за обміном. Таке вже траплялося.

Бо друзів у мене, якщо чесно, майже не було — хіба що книги, Альфред і Валері, дочка нашої домогосподині. Через слабке здоров’я бігати та гратися на вулиці чи десь поза домом вдавалося нечасто. Декілька сусідських хлопців і дівчат, а ще пан Сандо — власник книжкової лавки за рогом, у якого я часто проводив час. От і все моє коло спілкування.

Батьки майже завжди були відсутні — у справах башти. Як одні з найкращих магів свого покоління, вони постійно викладали або подорожували, і вдома залишалися лише рідкісні гості — старі викладачі чи дідові друзі. Не найвеселіша компанія для тодішньої дитини, а тепер — підлітка. Тож усі мої думки вже давно блукали там, у стінах Академії, серед однолітків і старших студіозусів.

Будинок, здавалося, відчував мої думки й знав про мій від’їзд: стіни кімнати ледь потемнішали, приглушивши звичне яскраве різнобарв’я, і почувся тихий скрип — немов далекий, глибокий видих.

— Не сумуй, — промовив я, — це ж лише навчання. Я зможу навідуватися, а після — хто знає? Може, саме тут буде найкращий прихисток і початкова точка для моїх майбутніх подорожей. Обіцяю, принесу купу всього цікавого… і, звісно, історії.

Не думайте, що я зійшов з розуму — просто я часто, коли був наодинці, говорив із домом. Мабуть, саме він і був моїм найкращим другом. Навряд чи хтось мене зрозуміє, але він живий. Я відчуваю це. І вірю, що він усе знає.

Тож, друже, нам судилося побачити й зробити ще багато чого.

Хвиля тепла прокотилася кімнатою — легка, але відчутна. Він був вдячний. Це була чиста, щира емоція, без слів. Я відчув його очікування — і мовчазну обіцянку чекати стільки, скільки буде потрібно.

Тож досить сумувати — перевдягатись і вперед на тренування.

Підтримка фізичної форми для мага не менш важлива, ніж розвиток магічного ядра. Хто б що не казав.

А якщо раптом потрапиш під дію невідомого закляття або негатора, який блокує доступ до потоків? Або тебе застануть зненацька, і часу на правильне плетіння просто не вистачить?

Сила тіла — завжди з тобою.

Тож — у спортзал.

Так, у нас є й така кімната. Величезна. Де саме вона розташована — навіть не намагайтеся вирахувати. Бо за своїми розмірами вона мала б займати увесь будинок і ще частину сусідньої вулиці.

Єдине вікно тут вело в непроглядну темряву. І якщо довго вдивлятися туди... то нічого не буде видно. Бо темно.

Або там справді вічна ніч, або цього вікна взагалі не існує.

Розтяжка, біг, силові вправи — півтори години промайнули швидко.

У мене є ще стійка зі зброєю. Колись батько запрошував різних майстрів — мечників, лучників, навіть одного старого ельфа, який навчав битись віялами. Але з усього цього арсеналу мені припала до душі лише звичайна палиця.

Тож я обрав для себе посох — класичну зброю чарівника. І накопичувач мани, і фокус, і, якщо що, чудовий аргумент у дискусії з будь-якою істотою — мислячою чи не дуже.

Ще годинка на відпрацювання базових зв’язок атаки й захисту — і мене можна було викручувати повітряним пресом, щоб видобувати воду для пустельників.

Та яке ж приємне відчуття контролю! Коли тіло наповнене силою, а кожен м’яз відгукується.

Кидати ці тренування навіть в Академії точно не буду. Там, до речі, є спецкурси з володіння зброєю — можна обрати майже будь-який тип замість нудних фізичних навантажень.

Швидкий душ — і на вечерю.

За всіма цими клопотами день промайнув непомітно.

Хтось явно підкрутив час.

Як завжди, вечеря о сьомій. Стіл накритий на п’ятьох: я, дід і наша прислуга. Вони давно вже були радше родиною, ніж слугами. Ми відкинули ці застарілі поділи між “чарівниками” і “простими людьми” — хоч, звісно, не всі в світі поділяють таку точку зору.

Сама вечеря була, як завжди, смачною.

Сильвія готувала неперевершено: легкий овочевий суп, каша, птиця, і, звісно, улюблені тістечка з лавки Бо Дана. Великий і жахливий архімаг Руфус Дел’Міран відмовлявся вечеряти, якщо їх не було на столі.

Тож кожного дня Валері мусила бігати через півміста, щоб устигнути купити свіжу випічку. Бо голодний архімаг — це злий архімаг.

А злий архімаг — це подвоєна кількість занять.

А подвоєна кількість занять — це моя гарантована загибель.

Тому тістечка — це питання виживання.

— Ходімо до мене, хлопчику, — промовив дідусь, встаючи з місця на чолі столу. — У мене є до тебе розмова.

— Звісно. У кабінет?

— Так. І допоможи старому, вже як не як — за сотню перевалило, — він посміхнувся, спираючись на моє плече.

Сто років для архімага — майже нічого. Але іноді він любив нагадати собі, що може бути просто дідусем. Без титулів, без мани, без відповідальності за стабільність світових потоків. Просто старий чоловік, який іде поруч із онуком.

Ми поволі рушили знайомими коридорами. В такі миті ми говорили не про магію — про життя, про буденні дрібниці, про те, що насправді важливо.

— Що ж, хлопче, — почав він, коли ми вмостились у кабінеті, — вісімнадцять. Для мене — дрібниця, для тебе — цілий вік. Пригадую скільки безглуздих речей тоді крутились у моїй голові. І скільки разів я через це ледь не зостався без неї. Тож я не буду тебе повчати. Помилки для того й існують — щоб учитися. Але будь обережним.

Він замовк на мить і глянув мені просто у вічі.

— Знаю, твоє дитинство було не таким, яким я хотів його бачити. Але воно зробило тебе сильнішим. За цими стінами світ не любить слабких. А ти — Дел’Міран. І я вже зараз бачу: слабким ти не станеш.

Його голос потеплішав.

— Не хочу чекати до завтра. Ось тобі мій подарунок.

Він підійшов до великої шафи, відчинив її, і дістав довгий згорток, заввишки майже з мене. Передав його мені обережно, як коштовність.

Без зайвих роздумів я розгорнув тканину.

Переді мною лежав ідеально збалансований посох зі світло-коричневого дерева.

І тільки-но я торкнувся його долонями — і він ожив.

По поверхні пробігла хвиля світла, колір змінився — дерево потемніло, змінилось на колір нічного неба. Якщо вдивитися пильно, можна було побачити, як по ньому повільно рухаються зоряні іскорки.

— Що це за краса?..

— Я почав готувати його, як тільки дізнався, що ти обрав посох. Його серцевина — особливе дерево, вирощене в нижніх ярусах Вежі. Там воно насичується маною й стає майже нерушимим. Поведінка матеріалу, — він посміхнувся, — не в новинку, але й не часте явище.

Посох реагує на твою енергію, тому, думаю, з часом він ще змінюватиметься. Але навіть зараз — це чудовий інструмент і гідна зброя мага.

Я стояв, не зводячи очей із подарунка. Відчував, як він відгукується, ніби частина мене.

— Я… не знаю, що й сказати, — прошепотів я. — Дякую, вчителю… діду… Я берегтиму його.

— Я знаю, — м’яко відповів він. — Ти впораєшся. І хай що стане тобі на дорозі — пам’ятай, Дел’Мірани завжди знаходять шлях.

Він поплескав мене по плечу.

— А тепер іди відпочивати. Завтра великий день. А за кілька днів — вступні іспити. Набирайся сил.

— То я пішов, — відповів я, вклоняючись.

Не випускаючи посоха з рук, я вийшов із кабінету. Ще раз провів пальцями по гладкому дереву посоха — він ледь тремтів, немов дихав у такт мені.

Я поставив його в стійку, загасив світло і ліг.

Але коли заплющив очі, зорі на його поверхні ще довго світили в темряві.

Завтра буде новий день.

І, здається, він уже чекає на мене.