Перші Двері

«Найважчий крок для мага — не перше закляття.

Найважчий — той, що веде з дому у великий світ»

— З нотаток наставників Глибинної Вежі

Але повернемось до мене і мого подальшого майбутнього. Зазвичай після ініціації у дванадцять років молодого мага відправляють на навчання до школи, яка є частиною комплексу, побудованого навколо Глибинної Вежі. Там само знаходиться й Академія, до якої студіозуси переходять після шести років навчання основних немагічних дисциплін, таких як математика, письмо, риторика, географія та інші науки, і, звісно, початкових магічних навичок: контролю, відновлення та елементарного використання мани, формування внутрішнього джерела й каналів.

Через мою особливість пробудження дару, постійні експерименти та нагляд магів початкову частину навчання мені довелося провести вдома. І ось вісімнадцятий день народження ознаменувався повним формуванням дару й можливістю вийти у великий світ. Тож на мене чекало академічне життя і безкінечні спіральні коридори Глибинної Вежі.

— Пане Арене, — почувся голос Альфреда й легкий стук у двері моєї кімнати. — З вами все гаразд? Уже восьма ранку, сніданок готовий. Ваші батьки вже прибули з портальної станції.

Я рвучко підхопився з ліжка.

Проспав!

Таке траплялося дуже рідко. Учора вигляд подарунка так мене зачарував, що всю ніч мені снилося, ніби я лечу поміж зірок у потоці образів різних місць, істот та подій. Дуже дивно. Ніколи раніше такої дивини не снилося.

— Біжу! — вигукнув я, швидко накинувши легкі бавовняні штани, в яких зазвичай займався, сорочку, шкарпетки та домашні капці, і полетів коридорами та сходами вниз, до вітальні. Ледь не збивши дорогою Альфреда, який, виконавши свою місію з мого пробудження, ішов туди ж.

Уже підбігаючи до вітальні, я почув голос дідуся та голоси, яких не чув уже п'ять років. Лише рідкісні листи на свята сповіщали мене про життя моїх батьків на богами забутій Алтеї.

— Ви тут! — не зупиняючись, я влетів до кімнати. — Нарешті!

— Звісно, ми ж не могли пропустити цей момент. Подивись на нього, Артуре. Куди подівся наш маленький Ар? Хто ви, хлопче? Чи точно ви мій син? — усміхаючись, промовила мама.

— Звісно, це я, хто ж іще. Трохи вищий став, звісно. І ще навчився використовувати миготливий портал, а ще...

— Що ти навчився використовувати? — гримнув з-за моєї спини дід. — Я кому наказував не тренувати такі складні закляття, поки ми не впевнимося, що з джерелом усе добре? Ану поясни!

— Ой... — підстрибнув я від несподіванки. — Та там нічого складного. І ось, я ж живий, нічого не сталося.

— Батьку, ну чого ти? Сьогодні не час для сварок, — спокійно й з усмішкою промовив мій батько.

Статний, високий, чорноволосий чоловік. На вигляд йому можна було дати років двадцять п'ять, хоча насправді вже добігав четвертий десяток. Магія в крові допомагала чаклунам виглядати зовсім не на свій вік.

— А кому ще цим займатися? У вас то немає часу. Скинули все на старого. А я б хотів спокійно сидіти на ганку в кріслі, пити чай і читати свіжу газету.

— Звісно-звісно. Ти це кажеш уже років із тридцять, а я жодного разу не бачив тебе в такому антуражі.

— Ех, дайте пожалітися старому. Що ж, залишу вас поки. Потрібно вирішити деякі справи у Вежі щодо викладання цього року, а ви поки відпочиньте.

Кроки дідуся стихли за дверима, а я продовжував стояти й щасливо посміхатися, дивлячись на рідних.

— То як тут у тебе справи? Сьогодні на святі буде хтось із друзів? Може, дівчина?

— Мааамо, яка дівчина... — зніяковів я. — За ці роки через постійний нагляд за моїм станом і неможливість кудись вийти із соціальною частиною життя в мене було доволі одноманітно. Ти ж знаєш, що нічого такого й не могло бути. Я тільки зміг привести до ладу здоров'я.

— Нічого, — хитро посміхнувся тато. — В Академії із соціальним життям усе гаразд. Але не раджу тобі після десятої потрапляти або використовувати магію в жіночій частині гуртожитку. Хіба що зможеш замаскувати портал, але це вже на старших курсах вивчають.

— Не зрозуміла... Які це замасковані портали? І куди ти ними ходив, любий?

— Та це ж я теоретичні викладки надаю... — піднявши руки в захисному жесті, він почав відступати до дверей.

— Ми ще про це поговоримо. А поки йди розпакуй наші речі. І сьогодні — ніякого джину ввечері.

— Промашка вийшла, — дивлячись на мене, знизав плечима батько. — Виконую наказ, ваша високомагічносте.

Він уклонився матері.

— Іди вже звідси, блазню.

— Ще побачимося, сину. У мене для тебе там подарунок із Межі. Увечері поглянемо.

Двері за ним зачинилися, і ми залишилися вдвох. Кілька кроків — і я опинився в маминих обіймах.

— Як же швидко минає час, — із сумом промовила вона. — Якби не потреба й клятва Вежі, я б нізащо не покинула тебе в такий складний час. Я так хвилювалася за твоє здоров'я. Цілитель надсилав мені повідомлення щотижня після кожної твоєї перевірки. Я така щаслива, що нарешті ти зможеш жити без страху за своє життя.

— Усе вже минулося. Я впорався, і не було за що переживати. Дідусь же був поруч.

— Знаю... Але все одно це було нестерпно. А тепер розповідай усе-усе! Альфреде, чаю, будь ласка.

— Як накажете, леді Аріє.

Він уклонився й вийшов.

Ми перемістилися у зручні крісла й проговорили майже до самого вечора, перериваючись лише на обід, за яким до нас приєднався батько. Я розповів про своє життя за ці п'ять років їхньої відсутності: усі тренування, набуті знання та незвичні витівки Будинку. Вони ж поділилися тим, що могли розповісти про життя у фортеці та боротьбу з істотами на Алтеї. Багато чого було засекречено Вежею навіть від найближчих.

Непомітно настав вечір. Із кухні долинали аромати страв, і ми перемістилися до трапезної зали, де на нас уже чекав накритий стіл. Валері з Сильвією постаралися на славу — стіл майорів різноманіттям страв.

Можливо, колись я покажу вам свою кулінарну книгу з подорожей, яку поповнював протягом років мандрів, і страви з якої потім частенько з'являлися на цьому столі. Але це вже зовсім інша історія.

Поки що цей стіл і зібрана родина ознаменували початок нового етапу мого життя. Світ мав відкритися переді мною новими гранями. Ядро стабільне, знання в моїй голові є. Залишилися лише вступні екзамени, і нарешті я зможу побачити свою дорогу в майбутнє.

Ці думки, як і радість від возз'єднання з родиною, не полишали мене весь вечір.

Під кінець застілля батько дістав невеликий згорток і поклав його переді мною.

— П'ять років на Алтеї були нелегкими. І скільки ще їх попереду — не знає ніхто. Альфред уже поклав до твоїх речей наші подарунки, які точно знадобляться в Академії: навчальне приладдя, кілька рідкісних інгредієнтів, що ми привезли з експедицій… Але є дещо, що я хочу передати особисто.

Він підсунув згорток ближче.

— Під час наших вилазок ми знаходили різні артефакти. Одні, без сумніву, належали нашому світові, інші були настільки дивними, що ніхто не міг сказати, звідки вони взялися. Після перевірки більшість відправляли до Нумінаса, але деякі дозволяли залишити експедиції для досліджень. В одній із таких вилазок ми натрапили на табір біля нестабільного порталу. Напевно, колись там зупинилися шукачі пригод… і їм не пощастило опинитися надто близько до розлому. Від людей майже нічого не залишилося, але серед їхніх речей ми знайшли ось це.

Я обережно розгорнув тканину.

Переді мною лежав компас.

Точніше — те, що від нього залишилося.

Я впізнав його майже одразу.

Саме такий малюнок я бачив у четвертому томі дідуся.

Компас Втрачених Шляхів.

Артефакт давно загубленої епохи.

Зараз його так називають лише тому, що жоден зі знайдених екземплярів так і не вдалося відновити.

Кажуть, кілька компасів зберігаються у фондах Академії, ще декілька — у приватних колекціях. Час від часу якийсь ентузіаст або кафедра портальної магії береться за чергову спробу розгадати принцип їхньої роботи.

Поки що — безрезультатно.

Компас був виготовлений із дивного сплаву, схожого на бронзу, але значно міцнішого. Шість концентричних кілець із невеликими пазами, порожній центр без стрілки і жодного зрозумілого механізму всередині.

— Можливо, це не зовсім той подарунок, який дарують на вісімнадцятиріччя, — усміхнулася мама. — Але мені здалося, що кращого проєкту для майбутнього порталіста годі й шукати. Хто знає… можливо, саме тобі колись вдасться зрозуміти, як він працює.

Вона на мить замовкла й додала:

— Компас офіційно зареєстрований. За правилами Конклаву, експедиція має право залишити собі частину знахідок після їх опису й первинного дослідження, якщо такі артефакти вже є у сховищах Вежі. Нам пощастило саме з цим випадком. Більшість реліквій давніх епох назавжди залишаються власністю Академії.

— Це неймовірний подарунок! Я читав про Компаси Втрачених Шляхів. Один із них вивчають на кафедрі порталістики, але до нього майже неможливо потрапити — постійно черги з дослідників. А тепер... власний екземпляр...

Я провів пальцями по холодному металу.

— Обіцяю, я зроблю все, щоб одного дня він запрацював.

— От і добре, — усміхнувся батько. — Значить, не дарма ми тягли цю штуковину через пів Алтеї. Наступного разу постараюся знайти щось простіше. Наприклад... дракона.

— Ага, живого? — фиркнув я.

— Ні. Живий не пройде в наш стаціонарний портал. Хоча якщо попросиш нашого шановного дідуся посприяти додатковими ресурсами…

— Ніяких ресурсів і живих драконів. Бюджет кафедри і так показує дно. З цими новими грантами на дослідження — от де я їм знайду ще два кілограми пилку лазурних орхідей? За одну дрібку можна купити маєток у другому кільці, а тут — два кілограми. І нащо воно їм…

Двері до зали відкрилися, і Альфред, як пунктуальний дворецький, промовив:

— Молодому пану час відпочивати. Завтра зранку потрібно вирушати до Академії. Студенти мають прибути самостійно, разом із речами, тому користуватися порталом до Вежі заборонено. Раджу не засиджуватися.

— І справді вже пізно, — відповів дідусь. — Мені теж варто відпочити або заблокувати всі кур'єрські служби й портал до кабінету. Викладачі та куратори завтра не дадуть мені спокою.

— Така доля Архімага порталістики, кому, як не тобі, керувати цими навіженими, батьку.

— Мало я тебе виховував. Портали — це мистецтво, а не оці ваші: «Вогняна куля!», «Шторм!». Ніколи не розумів, навіщо вигукувати назву закляття. Якщо вже збираєшся когось підпалити, то хоча б зроби це несподівано.

На цій ноті всі розійшлися по своїх кімнатах. Дідусь — до кабінету, батьки — до своїх покоїв. Двері до їхньої спальні, на відміну від ранку, тепер виглядали цілком звичайними.

А я, розглядаючи компас, попрямував до своєї кімнати. Та, як інколи траплялося у Будинку, в нього були власні думки щодо моїх планів. Відчинивши двері, я опинився в Кімнаті.

— Значить, сьогодні ночуватиму тут, — усміхнувся я й зробив крок усередину.

Ледь моя нога торкнулася підлоги, як компас у руці видав тихе:

клац.

Найбільше з шести кілець повільно провернулося на невелику частину оберту.

Я здивовано поглянув на артефакт і кілька разів натиснув на кільце пальцем. Нічого. Воно більше не рухалося.

— Цікаво… Чи відбувалося таке з іншими Компасами Втрачених Шляхів? Треба буде ще раз перечитати четвертий том.

Я підняв погляд.

— Чи, може, ти знаєш, що це означає?

Запитання, звісно, було адресоване Кімнаті.

У відповідь стіни ледь помітно затремтіли. Знайоме відчуття чужої цікавості торкнулося свідомості.

— Ну... це мало що пояснює. Але дякую.

Я мимоволі усміхнувся.

— Відкладемо давні епохи на потім. Завтра на мене чекає майбутнє.

Поклавши компас на стіл поруч із диваном, я зручніше вмостився ньому. Під тихий, знайомий скрип Будинку, який час від часу лунав десь у його нескінченних коридорах, сон непомітно забрав мене без жодного сновидіння.

Ранок зустрів мене яскравим сонячним промінням. Будинок відкрив вікно до якоїсь погожої місцини на березі моря. Прокинутися посеред міста під спів птахів та шум хвиль... Хто ще так може?

Але часу милуватися цією чудасією майже не було. Швидко до кімнати — і не забути подарунок.

Цього разу двері до моєї спальні знайшлися одразу навпроти Кімнати. Тож я швидко допакував речі, заскочив освіжитися до ванної кімнати і, навантажений рюкзаком та дорожньою сумкою з невеличким просторовим чаклунством, щоб точно все помістилося, спустився до холу, де на мене вже чекав Альфред.

— Доброго ранку і вітаю вас, пане. Перед виходом прошу на сніданок. Ваші батьки вже спустилися на чашку ранкового чаю з тістечками. Шановний Бо Дан сьогодні додав до звичайного замовлення ще й фруктовий пиріг.

— У мені стільки енергії й хвилювання, що навряд чи ще щось влізе... Але від чаю не відмовлюся.

— Прошу.

Легким рухом він відчинив двері, які цього разу вели саме туди, куди потрібно, — до вітальні.

Зайшовши всередину, я помітив маму, яка неспішно пила чай із чашки вишуканого й, без сумніву, надто дорогого сервізу, інкрустованого дрібним камінням. Здається, його подарував хтось із її рідні на десяту річницю весілля. А тато вже встиг розгорнути свіжий випуск «Вісника Глибин».

— Цьогоріч до міста прибуло багато делегацій. Ого... навіть хтось із хаоситів. Можливо, привезли когось на навчання. Незвично...

— А що такого? На моєму курсі було декілька темних ельфів із аспектом хаосу, ще хтось із темрявою... Не пригадаю вже імен, — заперечила мама.

— Ой, ще й понавигадували собі... Темні ельфи. Те, що вони народилися на землях із підвищеною концентрацією магії темного спектра, зовсім не означає, що вони перестали бути людьми. Ти ж не називаєш себе демоном. Хоча твої ріжки, мушу визнати, доволі милі.

— Така зараз мода. Усі хочуть виділитися. Хоча наслідки бувають різними.

Тут, мабуть, варто зробити невеликий відступ і пояснити одну річ.

Рас у повноцінному розумінні цього слова в нашому світі не існувало.

Території від Загубленого Архіпелагу до Алтеї й далі колись населяли звичайні люди. Але під впливом різноманітних енергій і умов життя, які століттями переважали в тому чи іншому регіоні, вони поступово змінювалися. Не лише внутрішньо, а й зовні.

Роди, що жили в гірських королівствах, стали нижчими, кремезнішими та витривалішими, мов сама земля.

Люди Вогняних островів, де жар вулканів нагрівав повітря до неймовірних температур, отримали червонуватий відтінок шкіри й невеликі ріжки — дивну мутацію, що допомагала краще концентрувати енергію вогняного спектра.

Жителі великих лісів стали вищими та стрункішими, а їхні видовжені вуха навчилися вловлювати найменші звуки.

Були й ті, хто майже не змінився. У місцях, де магічні потоки залишалися спокійними, зміни були незначними або взагалі не проявлялися.

Та особисто для мене це ніколи не означало, що хтось став кращим чи гіршим за інших.

Мій батько був саме з таких, кого прийнято називати «звичайними» людьми. Його рід майже не зазнав зовнішніх змін, але близькість до Глибинної Вежі та покоління предків, які присвятили життя магії, зробили його одним із найсильніших чаклунів свого покоління. Основними його напрямами були магія темряви та землі — дари, успадковані від бабусі Нори з роду Морвель.

Щоправда, останній рік її не було вдома. На прохання голови роду Морвель вона готувала молодших дочок сім'ї до вступу в Академію наступного року.

Перший час дідусь Руфус тільки й робив, що вихвалявся, ніби тепер нарешті поживе спокійно: ніхто не сваритиме його за зайву порцію тістечок чи розкидане по лабораторії магічне приладдя. Але вже за кілька тижнів я почав відчувати портали, координати яких дивним чином вели до сусіднього королівства, де саме й розташовувалася головна резиденція дому Морвель.

Схоже, спокійне життя тривало недовго.

Щодо мами, то рід Тарнель бере початок від людей, які колись заселили Вогняні острови. Тож її основною стихією був вогонь, а невеликі ріжки й легкий червонуватий відтінок шкіри не залишали жодних сумнівів щодо її походження.

На цьому короткий екскурс можна завершити. Повний перелік родів, їхніх особливостей і магічних змін, якщо вам уже кортить, можна знайти на другому поверсі академічної бібліотеки Глибинної Вежі, у секції «Генеалогія та магічні родоводи». Томів там усього сімнадцять.

— Раночку!

— О, синку, все готово? Нічого не забув? Я наказала Альфреду спакувати тобі обід із собою. Після перевірки здібностей, розподілу та заселення часу нормально поїсти уже не буде.

— Та все з ним буде гаразд. Пам'ятаєш, як наші тижневі запаси позаторік зжерло якесь породження порталу вночі? Сигнальні чари навіть не спрацювали. І нічого, вижили. А тут лише один день.

— От із тобою так і буде. Альфреде, сьогодні цей чоловік має залишитися голодним. У нього дієта.

— Ей, я жартую! Я протестую!

— Відхилено. Альфреде?

— Буде виконано, пані. Пане Артуре, мої вибачення.

Він поставив переді мною додаткову чашку запашного чаю й вийшов.

— Та за що-о-о... — простогнав тато.

— За твій довгий язик. А ти сідай, пий чай. Ось шматочок пирога.

Щоб не потрапити під роздачу, я чемно сів і почав пити, слухаючи ранкову розмову про навчання, майбутні предмети та нові знайомства. Під пильним маминим поглядом довелося ще й проковтнути шматок пирога, який, як і все від Бо Дана, був справжнім витвором мистецтва.

— Так, усе. Збирайся й вирушай. Уже майже восьма, а за півтори години ворота Академії відчиняться.

— Звісно! — схопився я. — Ми ще побачимося?

— Ми затримаємося тут ще приблизно на тиждень. Хоча вам уже не можна буде залишати територію Академії, ми ще встигнемо тебе навідати перед від'їздом. До того ж твій тато має провести спеціальну лекцію з упокоєння немертвих для четвертого курсу — за запитом деканату. Тож, можливо, побачимося й усередині. У мене теж там є кілька справ.

— Це круто. Шкода тільки, що мене на лекцію не пустять.

— Та не буде там нічого цікавого. Старі кістяки та нудний монолог про велич темряви.

— І тут дискримінація... — пробурчав тато. — Якщо буде цікаво, я передам тобі кілька копій своїх записів. Під час патрулів ми зустріли пару доволі незвичайних немертвих. Шкода тільки, що більшість із них надто швидко втрачали форму... від надмірної кількості плазми.

Він скоса кивнув на маму, улюбленим закляттям якої була варіація Вогняної Кулі. Хоча її рід довів це закляття до такої досконалості, що воно більше нагадувало маленьке сонце, ніж звичайний фаєрбол.

— І як, скажіть на милість, я вийшла за цю людину?

— Бо я розумний, відважний і просто красень!

— Звісно, звісно... — вона лише усміхнулася й закивала. — Закінчуй зі сніданком, і вирушаємо. Я вже п'ять років не бачилася з подругами.

— Не сто років, а лише п'ять. Але що поробиш... візити ввічливості...

Він перевів погляд на мене.

— А щодо тебе, Арене, будь обережним. Башта — це не лише навчання й веселощі. Вона приховує свої таємниці й небезпеки. Але я впевнений, що ти впораєшся. Тож рушай.

— Тоді я побіг!

Вибігши з вітальні, я підхопив речі та обід. Альфред уже стояв біля входу, готовий відчинити двері.

— Ну що ж... вперед!

— Є одна проблема, пане, — незворушно доповів Альфред.

У відчинених дверях ми побачили... цегляну стіну невідомого походження.

Я важко зітхнув.

— Сьогодні не до жартів. Мені вже час.

Цього разу я звертався не до Альфреда.

А до Будинку.

У відповідь почувся знайомий скрип. Стіни ледь помітно пішли хвилями. Альфред мовчки зачинив двері й одразу відчинив їх знову.

За ними вже виднілася потрібна вулиця.

— Гарного навчання, пане.

Він вклонився.

Я зробив крок назовні.

Місто жило своїм звичним життям. Десь уже відкривалися крамниці, вулицею поспішали люди, а здалеку долинав гомін міста.

Я глибоко вдихнув свіже ранкове повітря.

Потім озирнувся.

Мій погляд ковзнув знайомими візерунками старого каменю, вікнами, крізь які я бачив десятки різних світів, і Дверима, що, я знав, завжди будуть готові відчинитися мені назустріч.

Востаннє озирнувся й рушив уперед. Настав час відчиняти нові Двері.