Кумир

Йому сьогодні 27.

Він все довів собі і всім.

Не залишилося мети,

А значить, час прийшов піти.

Залишити мільярди фанів,

Всміхнутись наостанок файно,

Відтанцювати як востаннє,

А потім завітать на стайню

Із кольорових суперкарів,

У чорну стрибнути «Ферарі»,

На інтерстейті розігнатись,

І більше вже не прокидатись.

І більше вже не прикидатись,

Не танцювати, не всміхатись,

Не бачити шалений натовп,

Розірваним не бути раптом

Цим морем, що тебе жадає.

Це все пусте. Тепер він знає.

Чи він шкодує? Так. І ні.

Все почалося навесні,

А може, трапилось це в січні.

Здавалось, сніг і крига вічні

У його серці. Не розтануть.

А потім він зустрів кохану.

І світлом сповнилось життя,

Прокинувся від небуття,

Та лиш для того, щоб заснути.

Минулого не повернути.

Не хоче думати про неї,

Про ті троянди і лілеї,

Які із серця діставав,

Народжував і дарував.

Був лиш для неї — став для всіх.

Талант від Бога, геній, псих.

Він танцем підкорив весь світ.

Забув лише про заповіт.

Бо сам-один, кому писати.

А може, й треба. Зараз спати.

Про це подумає він потім,

До того, як квиток на потяг

Придбає у один кінець.

Згадає всіх, хто цей вінець

Поклав на голову йому,

Провів к вершині крізь пітьму.

А зараз спати, спати, спати,

Не думати, не сумніватись.

Попереду фінальний виступ,

Його чекає рідне місто,

Велика сцена, охорона,

Мільйон живих, мільярд в смартфонах.

А міг би бути з нею в парі...

Та буде тільки сам. В «Ферарі».