Вогонь, який світився на тропі

Вона лежала в пригорщах ночей,

Мов діамант, в якому зріло світло.

Ковзали погляди скляних очей —

І жодна іскра так і не розквітла.

Ходили люди поруч, як сліпі,

Шукали щось у попелі крихкому.

Вогонь, який світився на тропі,

Був не потрібним вантажем нікому.

Обходили, неначе зайвий шум,

Мов непотрібну, непідйомну ношу.

Ніхто не знав, який глибокий сум

Ховала ця любов, на сонце схожа.

Її ніхто в долоні не узяв,

Не заховав від холоду під поли.

Пройшли повз неї, й жоден не підняв,

Лишили замерзати серед поля.

Не взяли... Бо злякалися вогню,

Що міг спалити їх житло і спокій.

І проміняли істинну броню

На купу льоду й скла крихкого роздріб.

Тепер вона — як невідкритий лист,

Який поштар нікуди не доставить.

У нім сховався той таємний зміст,

Який ніхто у світі не прославить.

І так вона залишилась одна,

Не випита ніким і не розлита.

Любов, якій не дав ніхто тепла,

Тепер шепоче свою ніжність вітру.

14 липня 2026 р.