АМУР

Щодня моя дорога на роботу пролягала через парк. Сюди ж приходила під час обідньої перерви. Сідала на вже улюблену лавку, милувалася яскравими квітниками, раділа малечі, яка гуляла з матусями, або бавилася на дитячому майданчику. Думала про нагальне, зокрема про поведінку начальниці, що вже надто набридла.

Світлана була мудрою керівницею, проте з дуже жорстким характером. Свого часу їй не пощастило у стосунках і тепер вона надолужувала згаяне – весь свій потенціал вкладала в роботу і так само змушувала діяти працівників.

Ще думалося про своє. Особисте. На противагу Світлані, мені пощастило більше. Я сім років одружена і маю пʼятирічного сина. Все, наче як у всіх – спочатку знайомство, далі побачення. Незабаром Максим освідчився і запропонував одружитися. Тоді я була несамовито щасливою і вважала, що мій життєвий сценарій розгортається вдало. Ми з коханим взяли правильний курс і наш сімейний кораблик безпечно пливтиме життєвим океаном.

З житлом нам також пощастило – моя мама залишила нам двокімнатну квартиру на одному з масивів столиці і вибралася на дачу. Дача в нас була добротною – свого часу про це потурбувався тато. Його вже не було з нами який рік поспіль – онкологія не завжди щадить... Тож я тривожилася за маму, чи зможе вона жити сама, втішаючись лише спогадами. Проте мама й гадки не мала сумувати – колись була солісткою народного ансамблю. Тож на всі сімейні свята її й донині кличуть, бо мамин репертуар обожнюють від малого до старого.

Щойно мама переїхала на дачу, як ми зробили ремонт в її кімнаті і в нашого сина Орестика нарешті був свій простір. На честь такої події ми влаштували свято і покликали його друзів із двору.

Цього разу я, як зазвичай, сиділа на лавці і думала про всіляке-різне. І про те, чому Максим ніяк не знайде час для Орестика. Щоразу, коли просила чоловіка прогулятися з сином чи побути поруч, поки він був меншим і у дворі грався з друзями, Максим знаходив якусь термінову справу. Спочатку я не зважала на це, але днями терпець урвався і я вибухнула: «Це твій син! Затям собі – він надто швидко росте, тож не дивуйся, якщо незабаром Орест не захоче побути з тобою». Чоловік на те лише знизав плечима та усамітнився за ноутбуком.

Нині мені наверталися на очі сльози, бо я справді була в розпачі. Отак сидячи на лавці і спостерігаючи за дітками, не помітила вівчарку, що лежала за лавкою. А коли підвелася, щоб вже йти до офісу нашого бюро перекладу, де я четвертий рік поспіль працювала перекладачем англійської, то мало не зойкнула від переляку. Але собака ніяк не відреагував на мене і з якимось несамовитим сумом дивився кудись убік. Я похапцем забрала з лавки сумку і пішла.