Фенікс

Душа людська — мов лагідне світання,

Що тихим променем торкається землі.

Добро і щирість — перше привітання,

Свіча, що ніжно сяє у нічній імлі.

Це теплий дотик, наче пух лелечий,

Жива вода, що зцілює серця.

Вона пригорне втомлено за плечі

І поведе з собою до кінця.

А поруч — блиск сухої самоти,

Краса холодна, ніби замок з льоду.

Вона не вміє в горі обійти,

Лиш гордо носить порцеляну вроду.

Дзеркальний мармур дивиться німотно,

Блищить кришталь, та в нім немає дня.

Краса без серця — сирота самотня,

Вона лише безжалісно мовчить.

Та коли світ у попелі застигне,

Знеможений від кривди і тривог,

Краса байдужа руку не протягне,

Не переступить зоряний поріг.

Лиш щирість й доброта, мов тихий Фенікс,

Злетять над попелищем у блакить.

Він защебече м’яко і як верес,

Весь грішний світ теплом благословить!