Якби мене не було

Глава 1

Вступ

Опустила очі на коліна й рахую короткі удари власного серця. Усе життя я була зручною іграшкою — змінювалися лише руки, що володіли мною. І зараз мене везуть до чергового господаря.

З дванадцяти років я перестала сподіватися, що в людях є бодай щось добре. Що б я не робила, як би вправно не намагалася відповідати чиїмось очікуванням — все було марно. Колись одна жінка сказала, точніше, плюнула мені в обличчя: “Ти народилася для того, аби страждати”. Відтоді я просто існую як функція цього гнилого світу.

Я не бачила своїх батьків, і, можливо, це на краще… Так мені легше уявити, що вони мертві й не знають, на яке дно я падаю. Не знають, що мене продали за безцінь.

Шрам на животі неприємно натягнувся, і я випрямила спину. Майже вся моя шкіра вкрита цупкими темними смугами — їх залишали за будь-яку провину чи немилість. Але деякі… Деякі я вважала своїм порятунком. Великим пальцем пригладила тонкий шрам на зап'ястку і заплющила очі. Вже не болить. Давно нічого не болить.

​— …І щоб не надумала тікати! — продовжувала залякувати мене Фіона, неприємна й груба жінка. Вона одразу нагадала, хто я є та ким я буду. Я вже бачила її декілька разів, коли вона так само, як і мене, забирала дівчат до палацу. Чомусь я не могла повірити в те, що вони живі і просто працюють, бо я їх більше не бачила.

Я підвела до неї очі та ледь помітно всміхнулася, на що вона здивовано звела брову. Вона ще не знає, що саме зараз отрута дедалі швидше захоплює мою кров. Я втомилася від такого життя. Від життя, про яке не просила. Від світу, де я не маю права голосу.

Світ потонув у пітьмі тієї самої миті, коли хтось інший розплющив замість мене очі.

* * * * *

​— Міє, ще трішки… Будь ласка… — я вмовляю саму себе протриматися до кінця зміни. До кінця нескінченно довгої та нудної зміни. Скільки б пацієнтів ми не прийняли, їх не стає менше. В цьому місті завжди хтось або хворіє, або помирає.

Я витратила сім довгих років, аби стати лікаркою. Тепер мене допускають до операцій, і це, як виявилося, ще те випробування для нервів. До останнього цікавість перемагала, та тепер на її місце прийшла втома й ненависть до самої себе.

Щоб хоч якось підтримати родину, беру додаткові чергування. Мій тато не так давно потрапив до лікарні, серце добряче підвело його, і тепер мама розривається між роботою, татом та піклуванням про мого молодшого брата.

Керівництво зазвичай обережне з понаднормовими, але на мене заплющили очі, адже я зарекомендувала себе витривалою. Ну, і мені зіграло на руку те, що одна дівчина звільнилася, не витримавши такого натиску, а зайві руки ніколи не бувають зайвими. Єдиний компроміс: мене не пускають в операційну після тридцятигодинної зміни. Але це не заважає «скидати» на мене інших пацієнтів.

Раніше я б билася до останнього, аби мені дозволили когось порізати та зазирнути всередину самої хвороби, але зараз… Мені дуже потрібні гроші, тому мовчу та тихо роблю свою справу.

За останній тиждень я спала годин п'ятнадцять, а то й менше. Енергетики вже не беруть, а від кави тільки дужче хочеться спати. Єдине, що допомагає триматися реальності — робочий графік та великий годинник над рецепцією.

Ще година.

Нарешті проводжу перепусткою, і база фіксує кінець роботи. Вільна.

В автобусі, як завжди, немає вільних місць для сидіння. Може, воно й на краще, інакше засну миттєво. І куди ці бабусі їдуть щоранку? Краще б спали о п’ятій ранку в теплому ліжку, аніж кататися туди-сюди. Похмурі, сірі обличчя, невдоволене бубоніння і сморід старого поту, змішаний зі стійким амбре вчорашнього перегару від хлопця поруч. Який чудовий ранок.

Намагаюся зосередитися на краєвиді за вікном і не думати про ліжко, що чекає мене вдома. Подумки проговорюю все, що бачу:

— Дерево. Знову дерево. Паркан. Зупинка. Автомобіль. Білява дівчина. Цуценя. Кане-корсо?

Позіхаю, протерши очі, в яких почали спалахувати чорні цятки. У скронях пульсує, у грудях тисне. Якщо я зараз знепритомнію на брудній підлозі автобуса, це буде остання крапка для мене та мого робочого графіку. Повільно і глибоко вдихаю і рахую до десяти.

Дівчина бере песика на руки й повертається обличчям до автобуса. У цей момент мене штовхають ззаду, і я опускаю голову, ковтаючи прокльони. Тримаючись за поручень, змушую себе не заплющувати очей, але зрештою здаюся. Солодка тиша без зайвих звуків та запахів полонить мене, а холодна темрява пробирається до самої моєї виснаженої душі.

​— Хей! Ти мене чуєш? — наче з-під води, долинає до мене жіночий голос.

Хтось ляскає мене по щоках, і я буркочу собі під ніс матюки. Не могли просто всунути під ніс ватку з нашатирним спиртом? Нащо так грубо?

— Розплющ очі! — голос стає дедалі гучнішим і дратівливішим.

— Та встала я вже… — я й справді прийняла сидяче положення. Ледь розліпила повіки, озирнулася і… — Де я?

Горло пересохло настільки, що з нього виривається наче чужий хрип. Шлунок скрутився у щільний вузол, а кінчики пальців закололо. В грудях тисне і пече, наче на мені випробували дефібрилятор. В мене зараз буде інфаркт? Ніколи не страждала панічними атаками, але… Після такого робочого марафону всяке може бути.

Оглядаюсь та намагаюсь зрозуміти, де я знаходжусь. Я в якійсь машині? На карету швидкої не схоже, скоріш за все це чиясь приватна автівка. Купа різнокаліберних подушок, фіранки та стукіт… копит? Хитнула головою і наче відчула, як мозок хлюпнувся на місце.

— Не прикидайся. Тебе назад уже не повернуть. — Жінка навпроти сідає на своє місце й складає руки на грудях, продовжуючи свердлити мене колючим поглядом.

На ній доволі гарна, хоча й дивна сукня темно-зеленого кольору з чудернацькою червоною вишивкою на грудях. Чорне волосся з пасмами сивини зачесане у тугий вузол на потилиці. Дивлячись на цю затягнуту зачіску, я відчула, як у самої почала боліти голова. На шиї в неї якась темна стрічка, типу чокера, тільки без прикрас, а її руки… Боже, ці нігті… Де моя сумка та антисептик? Невже такі люди досі є? Начебто не бідні, он яка машина, а під нігтями бруд… Фу…

Опустила очі на свої руки і… Хай Бог милує! Таке враження, ніби я повзала по землі, вишкрябуючи собі дорогу цими нігтями. Я ніколи не витрачала час і гроші на гарний манікюр, але нігті завжди коротко підстрижені, аби не заважали на роботі, та, бляха, чисті! А зараз…

Прийнялась виколупувати бруд та знову подивилась на жінку.

— Куди «назад»? — хочеться прокашлятись, але горло пече, наче я поїла гострого перцю.

На мене подивилися як на ідіотку.

Це сон? Я настільки задовбалась, що заснула просто в… автобусі? Чи я справді втратила свідомість, і замість того, щоб викликати швидку, мене перетягнули в цей дивний транспорт?

Торкаюся грубої тканини, що закриває вікно. У ніс б'є сильний, нудотно-солодкий аромат парфумів, крізь який пробивається букет ароматів немитого тіла та лайна. Якщо це дійсно сон, то він, бляха, аж занадто реалістичний. Я настільки сильно зґвалтувала своє тіло й мозок, що тепер вони вирішили мені жорстоко помститись.

Мене хитає з боку на бік. Обережно визираю у вікно і бачу… нічого. Тобто — пустка до самого горизонту. Жодної заправки чи бодай натяку на цивілізацію, тільки сухе, порожнє поле.

Раптом мене луплять якоюсь палицею по руці і різко засмикують шторку.

— Не дивись.

— Чому? — потираю почервонілу від удару шкіру, ошелешено витріщившись на дивну жінку. Боляче не було, але сам жест… ну, дуже дивний. Я, взагалі-то, можу і до суду подати на неї за таке.

— Бо я так сказала.

Капець як інформативно. Ну, гаразд. Якщо вже таким чином моя підсвідомість вирішила “відпочити” — нехай. Вона на це точно заслужила.

Закотила очі, повільно видихнула та відкинулась назад. Десь у районі живота неприємно кольнуло. Почухалася, ігноруючи пильний, наче в конвоїра, погляд цієї тітки.

Ми їхали ще кілька годин. За цей час я все ж вмовила себе, що це просто сон, та порахувала в голові, скільки заробила за останній місяць. Цієї суми мало б вистачити і на лікарню для батька, і щоб дати мамі трохи часу відпочити та зосередитися на братикові. Йому всього сім, і коли вдома немає дорослих, йому страшно. Няньки завжди його лякали, тому…

— Прррр! — почулося ззовні.

Ми зупинилися. Жінка навпроти поправила сукню й різко зиркнула на мене.

— Господи, приведи себе до ладу! — рявкнула вона на мене.

Я опустила очі й одразу наткнулась на… груди. Доволі великі груди. У мене була двійка з натяжкою, а тут… думаю, стійка трійка точно є. Зір трохи затуманився, але я вперто кліпнула й глянула вниз, на свій одяг.

На мені темно-багряна сукня з довгими рукавами, які майже закривають кінчики пальців. Декольте прикриває чорна напівпрозора тканина. Спідниця закриває ноги аж до щиколоток. На ногах щось типу… балеток? Ніколи такого не носила. Кросівки або крокси — ось моя класика: зручно й надійно.

Двері відчинилися, і жінка, підібравши спідницю, вийшла. Я взяла з неї приклад і явилася на світ божий.

Сонце на мить засліпило, але я швидко прокліпалася й завмерла, затаївши подих.

Замок… Ні, не так — величезний, трясця вашій матері, замок! Справжній! Сіра будівля простягається недосяжно далеко в різні боки, хоча і не виглядає занадто високою, мабуть, два чи три поверхи. Похмурі, порожні вікна навіяли мені думки про те, що нічого живого в стінах цього замку немає.

А ми, до речі, увесь цей час їхали в кареті. Ха-ха! У тій самій, з трьома чорними конями попереду. Тепер хоча б зрозуміло, чому мені навіювався аромат лайна під час поїздки.

Біля карети стояли четверо чоловіків у шкіряному одязі. Позаду них… Боже, що я дивилася останнім часом, що мені сниться така дичина? П’ятеро лицарів. У сталевих обладунках, від яких відбивалось ранкове сонце, засліплюючи очі, з мечами, які наразі покоїлись у піхвах. Крізь їхні шоломи не видно облич, але за нахилом тіл я зрозуміла, що вони дивляться на мене.

Жінка щось тихо сказала одному з чоловіків, після чого він підійшов до мене й почав оглядати з ніг до голови чіпким поглядом. Може, ще рота йому відкрити? Я звела брову й витріщилася на нього у відповідь. Звичайний чоловік років сорока, обпечена шкіра обличчя, найімовірніше, через довге перебування на сонці та протягу. Про SPF також не чули? Його темні очі звузилися, і він незадоволено хмикнув, стиснувши губи в тонку лінію.

— Я думаю, ви мали б знати, звідки зазвичай приїздять служниці. У неї немає елементарних манер, — рівним голосом сказала жінка.

«Ой, ну ви подивіться на цю аристократку недошкварену, манер їй бракує!» — подумки огризнулася я та скривила ніс.

Стоп. Служниці? Я по черзі перевела погляд між ними. Ніхто і м’язом не сіпнув на цю сценку. Гарно грають, вірю.

— Знаю. Але все одно сподівався, — розчаровано протягнув він, потерши шию.

— Тоді й ціна була б вищою, — смикнула підборіддям жінка.

Чоловік позаду неї пирхнув.

Дідька лисого, що відбувається? У яке рабство мене продали? Стало навіть цікаво: у яку суму мене оцінили? Намагаюся зазирнути всередину себе й зрозуміти: скільки мені ще треба спати, щоб нарешті прокинутися? Не люблю такі ігри.

— Ти, — у мій бік вказав мечем один із лицарів, — йди за мною.

Проковтнувши клубок у горлі, я поплелась слідом. На мить стало навіть смішно: з кожним кроком його обладунки брязкали, а він, не помічаючи цього, йшов із непристойно прямою спиною. Згадалось давнє відео з тіктока, де намагалися довести, що весь час нас обманювали й насправді лицарі не носили такі обладунки, так як вони були максимально незручними. Але, дивлячись на цього чоловіка, подумала, що йому більш ніж комфортно.

Ми зайшли у величезні ворота. У дворі замку, м'яко кажучи, смерділо знатно. Я хотіла затулити ніс, але помітила, що місцеві люди смороду не помічають, або роблять вигляд, наче тут не смердить перегноєм, а пахне фіалками, тож не стала виділятися. Намагаючись дихати якомога рідше, через рот, та змусивши своє обличчя розслабитися (бо, мабуть, виглядала так, наче з’їла цілу пачку кислих цукерок), я не відставала від супровідника.

Усі були одягнені як в історичному кіно. Жінки — у фартухах та колись білих сорочках, чоловіки — в шкіряних штанях та в грубих сірих сорочках. І всі замурзані, наче щойно навмисне вивалялися в багнюці. Всі були зайняті своїми справами. Якийсь чоловік збирав докупи багнюку та гній, а за метр від нього жінка поклала шмат сирого м’яса. В моєму животі забулькало, а до горла підкотила жовч. Сподіваюся, вони не планують це м’ясо потім їсти?

Моє взуття гучно чавкало вологою землею, на якій валялося… мене зараз знудить… свіже паруюче лайно. Який «якісний» сон, навіть запахи підвезли. Мозок, за що ти так зі мною? Я просто хотіла спати, а не інспектувати середньовічну каналізацію!

Повз нас пробігла юрба дітлахів років семи у залатаному одязі та з якимись палицями в руках. Прослідкувавши за ними, мій погляд натрапив на вагітну жінку, яка тягнула повні відра з водою. Та-ак, про легку працю тут не думають… На такому терміні не дуже безпечно тягати такі важкості.

Нарешті ми увійшли в будівлю. Я непомітно човгала по підлозі, намагаючись здерти з підошви те, що там поналипало. Спойлер: у мене нічого не вийшло, і цей прекрасний шлейф продовжував тягнутися за мною.

Двері зі скрипом, що луною розійшовся просторою залою, відчинилися. Тут було доволі чисто, хоча я все одно ніде б не сіла. В кінці зали стояли два трони. На ті гроші, що витратили на ці безглузді елементи меблів, краще б купили мила й білизни.

На одному з них сидів літній чоловік. На голові — блискуча золота корона з червоними каменями.

Угу, король.

​— Ваша Величносте, — чоловік поклонився. — Привезли служницю для Її Високості принцеси.

Король перевів лінивий погляд від вікна на мене й підняв руку. Ніхто не вважав за потрібним представити мені короля. Як його звати? Хоча, мабуть, це не має значення, адже в нього є крутий титул, кращий за будь-яке ім’я. Але прізвище могло б допомогти мені зрозуміти, яку частину історії вирішив узяти мій мозок для такого шедеврального сну. Хоча я і не дуже шарю в історії, як і в географії, і все ж…

— Підійди до мене, дитя, — сильний баритон розлетівся просторою залою. Для його віку це занадто сильний та чистий голос.

Боже, як усе офіційно-театрально. Хотілося зітхнути, але… стало цікаво, що буде далі. Давно я не відчувала такої зацікавленості в чомусь, тому… Сховавши посмішку, підійшла на пару кроків ближче.

Теплий аромат двору вдарив у ніс, коли я схилила голову та присіла в незграбному реверансі. Змусила себе не кривити ніс перед самим королем та випрямилась.

Згадалася схожа сцена з «Гри престолів». Може, саме через неї мені сниться вся ця єресь? Хоча я дивилась цей серіал років, мабуть, десять тому, і то не до кінця, то чому саме зараз ці кадри виринають з моєї пам’яті?

​— Як тебе звати? — поважно протягнув чоловік, підіймаючи підборіддя ще вище. Він і так сидів доволі високо і дивився на мене зверху вниз, але оцей його жест показує, що йому все мало. Чи то я просто прискіплююся вже…

О, ну зараз розгуляюсь. Подумки клацнула пальцями й повільно видихнула.

— У мене немає імені, Ваша Величносте, — опустила очі, бо в них зараз було надто легко прочитати сміх. Якби хтось реальний почув цей тон, у мене б кинули гнилим помідором із криком «Не вірю!». Але чоловік, схоже, не звернув на це уваги.

— Хм… Як до тебе зверталися раніше? — він злегка примружився. Чи то він зрозумів, що я просто гоню з нього, чи дійсно зацікавився.

— У мене немає минулого, Ваша Величносте. — Бляха, чую, зараз мене занесе конкретно.

— Як це, дитя? — вогник зацікавленості блимнув в очах монарха і він трохи нахилився вперед.

Я сором’язливо подивилася на нього крізь вії та закусила щоку зсередини, аби не заржати.

— Я народилася сьогодні, тут, аби служити вам вірою та правдою. — Десь я це вже чула. У грудях залоскотало, захотілося потерти грудну клітку, але вистава ще тривала, тому треба грати свою роль до кінця.

Король усміхнувся якось по-доброму, і моє серце боляче стиснулося. Так усміхався мій тато… до того, як потрапив у лікарню з інфарктом. Мені одразу перехотілося грати і грайливий настрій зник. Картинка перед моїми очима трохи попливла через раптові сльози, і я опустила погляд у підлогу. Дідько, і тут втоптане лайно. Дайте швабру і літр білизни!

— Мені подобається, як ти говориш, дівчинко, — він повернувся до супровідника і вже холодніше запитав: — Ти знаєш її ім’я?

— Фіона сказала, її звати Ліана.

Я вже майже не слухала їх, прислухаючись до своїх відчуттів, адже на це ім’я моє тіло дивно відреагувало: знову поколювання в пальцях, сухість у роті й дивне, неприродне збудження. Я його вже чула? Мозок напружено шукав асоціації — порожньо.

Король вдивлявся в моє обличчя цілу хвилину, наче читав мікрорухи м’язів.

— Добре, відведи її в покої та поклич слуг. Нехай покажуть їй усе.

Увага короля миттєво зникла, коли він з тихим стогіном відвернувся до вікна, і я ледь помітно видихнула.

​Ми рушили заплутаними коридорами. Запалені факели давали жар, але сильні протяги майже одразу гасили його. Повз нас пройшла жінка, зиркнула на мене з якимось жалем і зникла за черговими дверима. В голові щось дзвякнуло. Попередження?

Курва, це все занадто реально для сну.