Якби мене не було

Це моя кімната?!

Мене провели у малесеньку комірчину. Одне ледь дихаюче ліжко, яке більше схоже на нари, вікно, в яке навіть моя голова не пролізе, і щось середнє між стільцем та столиком… Все. Від стін із великого сірого каменю віяло холодом та вологістю, хоча на вулиці було доволі тепло. Я наче спустилась у підвал за закрутками, от тільки ніяких слоїків тут не було.

Тут були ще одні двері, куди я побоялась заходити. Сумніваюся, що там чекає ванна, тому огляд того приміщення залишила на потім. На сьогодні з мене вистачить антисанітарії.

Сіла на ліжко й зрозуміла — я тут не висплюся. Звісно, я не звикла до пухнастих перин, але хотілося б чогось м’якшого за камінь. Останнім часом я навчилася спати за будь-яких обставин: стоячи з чашкою кави, сидячи на унітазі в лікарні… Але зараз мій внутрішній критик увімкнувся й почав вимагати затишку.

Охоронець майже одразу залишив мене саму, наказавши чекати. От я, власне, і чекаю.

Ущипнула себе за стегно — боляче. Шлунок вимагає їжі, боляче стискаючись. Що ж це таке? Не могла ж я справді опинитися в минулому, причому в такому лайновому…

Впала на ліжко й простогнала, боляче вдарившись потилицею об… подушку? Намацавши місце удару, відчула грубий рубець. Шрам? Пальці обмацали всю голову. Два шрами. Коли це я встигла їх отримати? І волосся якесь дивне на дотик…

Розкинувши руки на маленькому ліжку, я вдивлялася в кам’яну стелю, яка, здавалося, повністю просякла запахами перегною, вогкості та відчаю.

Тільки-но я вирішила плюнути на чистоту подушки й нарешті вимкнутися, як двері з гидким скрипом відчинилися.

​​— Вітаю тебе, мене звати Роксана. Я покажу тобі тут усе. — Тихий, рівний, беземоційний голос дівчини був ледь чутним у цій маленькій кімнаті.

Чорнява дівчина, на вигляд трохи старша за мене. Очі в підлогу, руки зчеплені перед собою. Ставлю собі уявну галочку — ходити так само.

Я ледь вклонилася їй, і ми вийшли з моєї нової кімнати. Після мого жесту я не помітила ні здивування, ні образи, ні гніву — нічого. Отже, такий жест тут у нормі. Взагалі, якщо її покликали до мене, це ж означає, що вона старша за мене за посадою? Значить, я маю звертатися до неї на «ви» і все таке. Хоча… якщо це справді реальність, минуле, то… Боже милий, за що мені це все?

​Я потерла пульсуючі скроні та стиснула губи. Навіть моя кам'яна подушка здавалася мені зараз солодким маревом, але дівчина вела мене все далі від благословенного сну.

— Ось тут кухня. А ми їмо там. — Вона вказала на маленьку їдальню, вхід до якої був завішений якоюсь ганчіркою. — А ти, як служниця Її Високості, забираєш їжу звідси і несеш до її покоїв.

​— До покоїв? — Питання вирвалося саме собою, але дівчина спокійно пояснила мені все. Я трохи заспокоїлася, адже вона виявилася не такою, як та перша пані, котра привезла мене сюди.

— Її Високість воліє їсти на самоті. — Якийсь дивний блиск промайнув у очах дівчини, але втома не дала мені змоги розпізнати його.

Роксана водила мене першим поверхом, а я намагалася все запам'ятати. Хоча, насправді, тут все просто та зрозуміло. Східне крило першого поверху — персонал та обслуговуючі приміщення: кухня, пральна, склади. Західне — тронна зала. Другий поверх, схід — королівські покої. Західна частина закрита. Самі поверхи та розположення кімнат більш ніж зрозуміле, от тільки ці лабіринти замість нормальних коридорів трохи лякали мій вестибулярний апарат.

Коридорами продзвенів дзвоник, схожий на шкільний, але тихіший. Пожежа? Війна? Чорт його знає, що у них тут взагалі відбувається.

— Обід, — коротко кинула Роксана, мабуть, побачивши на моєму обличчі переляк.

Ми повернулися на кухню, де на мене вже чекала таця, накрита ніжною блакитною тканиною. Жінки, котрі були на кухні, принципово на мене не дивилися, хоча Роксані кинули декілька слів. Я оглянула кухню: кілька дерев’яних столів, стелаж з посудом, частково закрите вогнище, кошики з овочами і декілька невеликий тушок, які лежали прямо на голому столі. Ну, трясця, дерево ж поглинає всі бактерії, тим паче сире м’ясо… Тим паче, якщо його до цього зберігали так само, як я бачила у дворі, то це взагалі не можна вживати.

Роксана всунула підготовлений сніданок мені в руки та жестом показала йти за нею. Шлях на другий поверх викликав напад нудоти — бісові лабіринти! Чому не можна було зробити звичайні сходи? Ні, треба було зробити так, щоб було легко заплутати. Про пожежну безпеку тут дізнаються надто пізно…

Зрештою, ми дійшли до потрібної кімнати. Гарні дерев’яні двері із золотими візерунками: виноградне листя та самі ґрони. Без новітніх технологій зробити таке вручну доволі важко… і дорого.

— Заходь. — Роксана стишила голос і прошепотіла: — Успіхів. І спробуй не розлютити її… одразу.

Секунда — і вона зникла. Йой, що зараз буде…

Три короткі видихи, пряма спина, по якій скотилась холодна краплина поту. Постукала. Чи треба чекати відповіді? Колись я підробляла покоївкою в готелі, і той досвід навчив, що всі люди різні і реагують по-різному. А тут — сама принцеса.

Тільки занесла руку, щоб стукнути вдруге, як почула нерозбірливі звуки. Сприйняла це за зелене світло і увійшла. Двері знову гидко скрипнули, викликавши роздратованість та табун мурах по шкірі.

На величезному ліжку, під купою шкур лежало щось… і обурено бурчало. Вже обід, а вона ще спить. Принцеса, що з неї взяти?

​​— Кхм… Доброго ранку, Ваша Високосте. — Таким тоном я зазвичай спілкувалася з важкими пацієнтами, і зараз він увімкнувся сам по собі.

У відповідь тіло вкрилося з головою і пробубоніло щось на кшталт: «Не зараз, татку».

Я закусила нижню губу, аби втримати сміх. І що робити далі? Мовчки поставити тацю та піти? Чи все-таки підняти її з ліжка? Або просто сидіти поруч, як пес, і чекати, поки моя пані нарешті встане сама? З-під тканини просочився дуже апетитний аромат, і мій шлунок голосно загарчав. Зрадник.

Білява голова показалась над ковдрами. Заспане обличчя, зажмурені очі та незадоволений вигляд в цілому.

— Ти ще тут? — тихо прохрипіла вона.

— Так, я не знаю, що далі робити. — Вирішила вже казати як є: або підкаже, або — голову з плечей. Поки що цікавість несла мене далі, але… скільки можна?

​— Ти та сама новенька, про яку мені казали? — Дівчина ще більше визирнула з-під тканини, розплющила одне око і оглянула мене.

— Скоріш за все так. — Я роздивлялася обличчя звичайної дівчини. А що, власне, я хотіла побачити?

— А ти знаєш, куди поділася попередня? — Вона примружила очі та схилила голову трохи на бік.

Я звела одну брову, чекаючи на відповідь.

— Я її з'їла, — ледь чутно прошепотіла вона.

Секундний шок заполонив мене. Вона що, щойно пожартувала? В грудях обдало окропом від того, як хвилювання різко відпустило мене. Невже я почула тут чорний гумор? Моя ж ти ластівка…

— Що ж… — спокійно зітхнула я та м’яко усміхнулася. — Тоді, виходить, ви не голодні?

Я пройшла до вікна та сіла за великий дерев’яний стіл. Одним рухом руки зняла тканину з посуду та оглянула, що ми маємо. Втома брала своє, мені вже набридло грати в ці ігри. Якщо принцеса після цього мого жесту накаже стратити мені — нехай, зате я помру ситою.

У глибокій тарілці було щось типу молочної каші. Я скосила очі на дівчину. Їй років п'ятнадцять, і вони годують її їжею для малят? Чесно кажучи, я очікувала побачити щось на кшталт запеченого фазана, ікри та фуа-гра.

Принцеса напівсиділа в ліжку та спостерігала за кожним моїм рухом.

— Бридота, скажи? — подала голос дівчина, відкидаючи майже біле довге волосся назад.

— Вам не подобається? — Я сміливо схопила ложку. Пахло ж смачно! Нам часто зустрічається щось, що має зовсім не презентабельний вигляд, але варто тільки спробувати…

— Ні.

​— Ви про це комусь казали? — Я зачерпнула ложкою кашу, подмухала та поклала до рота. Повністю згодна з дівчиною — бридота. Незрозуміла консистенція, смаку майже немає, а ще на язику відчувається якийсь пісок.

Я пошукала очима серветку, аби сплюнути, але довелося ковтати, бо плювати у ту блакитну тканину не хотілось. Сплюнути назад в тарілку також не варіант, бо якщо принцеса все-таки захоче їсти… Густа субстанція ледь пройшла по горлу, на що шлунок запротестував сильніше, ніж коли був голодний.

— Так, — вона протяжно позіхнула та потерла очі.

— І? — Я вже не намагалася приховати перекоцюблений вираз обличчя, хоча і розуміла, що дівчина спостерігає за мною.

— Сама бачиш, — зітхнула вона і опустила голову на груди.

Я ж не могла переплутати тацю, мені її прямо в руки сунули. І ось цим годують принцесу? Щось я геть розгубилась.

Були ще якісь булочки, але щось мені вже не хотілось провокувати свій організм черговим місцевим витвором мистецтва. З маленького заварника тоненькою цівкою просочувалася пара. Відкрила кришку та спрямовуючими рухами руки відправила пару до свого носа. То ось що смачно пахло.

— Чай наче нічого… — зауважила я, наливаючи світло-зелену рідину у товстостінну фаянсову чашку.

— Мм… Учора були ягідні помиї… — Те, яким байдужим тоном розмовляла дівчина, дало мені зрозуміти: це не її покарання, це її життя. Вона звикла до такого поводження, і це лякає мене більше, ніж брудна білизна та лайно на взутті.

Дівчина встала та, не соромлячись свого образу новонародженої, пройшлася до інших дверей. Я слідкувала за нею поверх чашки. З таким раціоном не дивно, що вона така худа, з майже прозорою шкірою. Згадуючи двір замку, навряд чи вони знають про дієтологію та хвороби ШКТ. І навряд чи ненавидять, бо стали б купувати особисту служницю?

Подякувавши подумки, що чай хоча б гарячий, бо смаку було нуль, я допила першу чашку та налила наступну. Дівчина вийшла вдягнена у простеньку сукню блідо-рожевого кольору. Чомусь я уявила собі, що принцеса має мати розкішний вигляд, хоча… Варто вже забути фільми та книги про середньовіччя.

— Ну, як? — спитала дівчина, зупинившись поруч. Я скривилася від спогаду про кашу, і вона всміхнулася. — Як твоє ім’я?

— Мі… — Вчасно згадавши моє “справжнє” ім’я тут я прочистила горло та виправилась. — Ліана. — І знову ця дивна реакція тіла, аж волосся на руках дибки стало.

— Моє ім'я Аурелія. Смішно, правда? — дівчина сіла навпроти мене та забрала чашку з моїх рук.

— Що саме?

— Аурелія, Алерія… — бачачи мій тупий вираз обличчя, вона видихнула та продовжила: — Ой, я і забула, що вам нічого не розповідають… Наше королівство називається Алерія, і мене назвали схожим ім'ям…

— Ну, ваше ім'я дуже гарне, — Я мимоволі простежила за траєкторією чашки. — Тому, яка різниця, як його придумали?

Спостерігаючи за тим, як край фаянсової чашки торкається її губ, у моїй голові, як у старому підручнику з епідеміології, одразу висвітився список бактерій, що зараз мігрували на фаянс. “Ну ось, — подумала я, — вітаю з успішним обміном мікрофлорою. Тепер я або стану її найкращою подругою, або розділю ангіну”. Поставила собі галочку перемивати увесь посуд з якого їстиму.

— Ти якась… — вона облизала губи та трохи нахилила голову вбік, — інша.

— Голову з плечей? — Я звела брову.

Аурелія раптом дзвінко розсміялася і я трохи здригнулася, злякавшись цієї миттєвої зміни настрою.

— Це розвага мого брата. Якщо щось не так — одразу страта.

«Окей, з братом не спілкуємося», — додала я до списку.

— Підемо гуляти? — Занадто різко вона вскочила зі стільця і витріщилася на мене. Таке враження, наче я щойно спілкувалась з двома різними людьми, і тепер переді мною звичайний підліток, а не втомлена та байдужа принцеса.

Почувши мою згоду, вона поправила свою сукню, випрямила спину і підійшла до великого дзеркала, котре я не одразу помітила, а я встала слідом.

Моя щелепа впала кудись на цокольний поверх. Якого дідька?

Стиснула пальцями пасмо м'якого волосся. Де моє коротке волосся, котре я так обережно зрізала у ванній кімнаті? І звідки в мене на голові довгі коси? Вчора я поголила собі скроні, щоб передні пасма не лізла в очі, бо від резинок вже голова боліла, але тепер… Замість короткої їжакуватої щітини були довгі пасма.

І обличчя. Начебто дивлюся на себе, на своє обличчя, і водночас — бачу чуже. Те ж саме майже червоне волосся, ті самі зелені очі, губи, ніс, ластовиння, і разом з тим — усе чуже. Серце закалатало, а шлунок провалився вниз. Пальці на ногах закололо, губи заніміли, а думки розбіглися, наче таргани від світла.

​— Усе гаразд?

Аурелія дивилася на мене як на дивну тваринку. Мабуть, подумала, що я вперше бачу дзеркало.

Але я просто не знала, ХТО це. Хто ця дівчина, яка дивиться на мене з того боку гладкої поверхні дзеркала?