Розмова з Богом

Спитала у Тебе я в темряві ночі —

де світло ховає останній свій слід?

Чому болить серце, пісок ріже очі,

коли мовчить навколо весь білий світ?

Ти не відповів мені дивним знаменням,

не гримнуло небо вогнем і дощем.

А лише у грудях — ледь чутним диханням,

щось тихо озвалось добром і вогнем.

Промовила: «Важко тримати руїни,

збирати уламки своїх же доріг».

А Ти — у мовчанні, крізь морок і стіни,

навчив шанувати свій власний поріг.

Спитала: «Де правда, коли її ріжуть?»

І ніч розступилась повільно, як дим.

Почула я відповідь, та не словами —

а тим, що мій світ залишився живим.

І я зрозуміла: не в небі високім,

не в громі, що судить і ділить весь світ,

Ти — в кроці, що робиш, коли вже здається,

я лину в останній і темний політ.

Якщо я ще раз упаду у безсилля,

і голос мій згасне в холодній імлі —

я знаю: Ти там, де я ще не зламалась,

де я ще тримаюсь на грішній землі…

19 липня 2026 р.