Не бути собі війною

Нехай троянди ростуть у найгірших частинах тебе,

Там, де згасає маяк і чорніє розколоте скло.

Там, де закінчився шлях, і де небо таке голубе

Враз перевтілилось в дим і назавжди у тьму утекло.

​Там, де ховається гнів на байдужий і зламаний світ,

Там, де ніхто не чекав ні прощення, ні теплих розмов.

Нехай проб'ється цей цвіт через товщу бетону і лід,

І він шепоче тобі, що ти дихаєш, віруєш знов.

​Навіть у мертвих містах проростає забута трава,

Навіть на чорних полях залишається вільна душа.

Ти вимкни ті голоси і відкинь неважливі слова,

Там, де закінчився страх, вже немає чужого ножа.

​Ти як гранітна стіна, що тримає удари вітрів,

Тяжить на тілі броня, але в ній відчувається біль.

В кожній із твоїх частин, що зіткані з болю і швів,

Нехай розпуститься сад, розриваючи цю заметіль.

​​Нехай троянди ростуть у найгірших частинах тебе,

В тих, що ти сам називав найстрашнішою в світі виною.

Хай твоє власне прощення у цій темноті оживе,

Щоб ти нарешті навчився не бути для себе війною.

​Коли ховаєшся в тінь і здається, що втрачено все,

Коли навколо стіна і порожньо на самому дні.

Нехай із цих сновидінь щось живе і прекрасне зросте,

Щоб знов розквітла весна на твоїй льодяній глибині.

​Не треба скальпеля знов, щоб різати кадрами фільм,

Не треба гніву і сліз, бо ти сам все давно пережив.

Нехай проб'ється любов крізь густий і отруйний цей дим,

І там, де зриваєшся вниз, стане небом для тебе обрив.

​Ти знаєш, що таке біль і як тяжко тримати удар,

Знову холодна зима заморозила навіть думки.

Але крізь цю заметіль, розриваючи дикий тягар,

Там, в самій пітьми - ці троянди пускають гілки.

​Тож хай вони зацвітуть, де не бачиш нічого, крім драм,

Нехай розпуститься цвіт крізь усі лабіринти стіни.

Спокій собою несуть, зашиваючи кожну із ран,

Щоб навіть зламаний світ не боявся ніколи зими.

​Нехай троянди ростуть у найгірших частинах тебе,

Там, де ніхто не чекав ні надії, ні світла, ні див.

    Хай це зранене серце, яке ще від болю слабке,

Візьме на себе любов, яку ти у собі посадив.