Я дім наш зліпила…

Доросла любов — вона дужа і тиха.

Це просто коли тебе чують і ждуть.

Коли за плечима лишилося лихо,

І двоє один з одним нарешті ростуть.

Це щастя — не приз, не дарунок долі,

А праця важка моїх рук і очей.

Це стільки прощення, і крику від болю,

І стільки безсонних, молитовних ночей...

Я дім цей ліпила із віри й терпіння,

Вчилась мовчати, де треба, й прощать.

Я просто хотіла, щоб з цього каміння

Змогла наша ніжна любов проростать.

І ось воно — літо. І вечір. Ми поруч.

Усе відболіло, минуло, пройшло.

Ти лагідно дивишся, тримаєш за плечі,

І я відчуваю вічне тепло.

В горнятках пара солодка іскриться,

Тут наше життя, наша віра жива.

Гаряча, духмяна кава й кориця,

Шепоче на вушко найніжніші слова.