Випадкова зустріч

Випадкова зустріч

Юрба людей… Зустрілись очі… Випадково…

Неначе в яві сни.

Ні, це не сон, насправді — це вони!

Ті самі очі, що вже довгий час у спогадах жили,

бентежили і спати не давали;

приходили собі вночі, щоб серцю нагадати,

як вони — щасливі, молоді — кохалися тоді,

про ніжні пестощі та любощі палкі,

про пошепки промовлені слова,

які довіку не забути…

І ось стоять собі — заціпеніли,

немовби душі загубили…

Нарешті перша усмішка непевна,

навзаєм радісний, ласкавий погляд.

І все! Немає більше льоду!

Бурхлива радість, очі сяють,

неначе пестують і обіймають

так, як колись…

А ще ж не сказано ні слова…

І от нарешті він:

— Я пам’ятаю нас… Ти снилася мені…

І як відлуння, тихий шепіт:

— І я… І ти мені…

І знову тиша, та вже інша…

Він знову перервав її:

— Можливо, кава?

Вона потупилась на мить,

а потім — довгий, ніжний погляд…

— Ми знаємо обоє,

куди та кава приведе нас.

Одна моя частина одразу безсумнівно каже: «Так!»

Але є й інша, вона не знає, як чинити,

боїться зруйнувати те, що зараз є,

та гіркий досвід повторити.

Тож їй потрібен час…

Здається, має рацію вона… На жаль для нас… —

сказала це, і тихий смуток їх радість заступив…

Він розумів її… Дістав папір, щось написав:

— Ось це тобі… Чекатиму на тебе…

Вона взяла. Зробила крок впритул.

До нього пригорнулась, торкнулася губами його щоки,

прошепотіла:

— Щасти тобі… Мій любий…

Відсторонилась і пішла.

Він подивився вслід, замилувався нею.

Все в ній подобалось йому:

її краса, хода, постава, такий знайомий обрис тіла…

Інтимна згадка прилетіла…

Те, що колись у них було, якимось дивом ожило,

збентежило його і серце запалило…

Він в душу зазирнув собі — шматочка вже нема,

вона з собою забрала

і, не сказавши «так» чи «ні», у натовпі розтала.

Стояв собі, не сумував, бо серцем знав:

— Це не остання їхня зустріч…

А що ж вона? Не йде — літає…

Душа окрилена співає

і вже не розуміє,

чому одразу не сказала: «Так…»

А та частина, що чинила опір,

все блідла, меншала та нанівець зійшла…

І це питання лише часу,

коли вона, засмучена буденністю життя

й запалена яскравим маревом фантазій,

дістане той папір і розірве… життя своє

на «до» і «після»…

Про що, можливо, буде вік жаліти,

або ж радіти…

навпаки…

То вже як доля скаже…