Клубок божевілля

Тяжка кована брама закрутилася й відкрилася з неохочим, важким рипом. До велетенської, просторої гранітної зали увійшли троє демонів.

На троні в глибині зали величаво сиділа королева. Коли троє воїнів наблизилися, вони низько вклонилися, і один із них шанобливо мовив:

— Моя королево, ви хотіли бачити нас?

Королева повільно підвелася, і тінь, що приховувала її вроду, відступила. Охайне, світле обличчя викривила гримаса люті:

— Генерале Тайрон! Я, здається, поставила просте завдання — зім'яти жалюгідних смертних на північному кордоні!

Генерал хотів був щось заперечити, але королева гордовито скинула біляву голову. Її фіолетові роги грізно зблиснули в напівтемряві, і вона суворо перебила:

— Я втомилася вислуховувати твої виправдання! — і віддала наказ: — Киньте його до в'язниці, а пізніше я вирішу його долю!

До зали негайно увійшла сторожа — двійко кремезних демонів, закованих у важкі лати. Вони грубо вхопили генерала за плечі й повели до виходу.

Тайрон, затинаючись, вигукнув:

— Моя королево, вибачте мене! Я не очікував, що там буде герой людей — Кайджин!

Королева на мить застигла:

— Що ти сказав?! Один воїн не може зупинити наше військо!

— Моя королево, будьте милостиві... Ваш любий батько Торан змилувався б над нами!

Почувши це ім'я, королева з силою вдарила своїм лускатим хвостом по гранітній підлозі, аж залою пішло гучне луння, і майже гаркнула від обурення:

— Батько був занадто добрим! І де він тепер?!

Потім королева повільно перевела свій важкий погляд на двох інших демонів, які в німому жаху чекали на своє покарання:

— І так... Хто займе його місце?

Один із демонів сміливо підвівся й рішуче мовив:

— Моя королево, дозвольте мені! Я не розчарую вас!

— Шолґаре, ти?! — здивовано вигукнула вона, а потім суворо додала: — Ну що ж... Якщо не впораєшся, я страчу тебе прямо тут!

Новий генерал війська міцно вдарив кулаком по своїх броньованих грудях і гаряче вигукнув:

— Моє життя належить вам, моя королево!

— Можете йти. І не розчаруйте мене! — гаркнула вона наостанок.

Масивні ковані двері з глухим гуркотом зачинилися. Тільки-но королева залишилася в залі абсолютно одна, білява красуня тяжко вдихнула, виснажено опустила плечі й тихо пробурмотіла собі під ніс:

— Як же складно бути королевою...

А потім, подивившись угору, з гіркою тугою прошепотіла:

— Тату... мамо... Я обов'язково помщуся за вас.

У цей час відвідувачі таверни жваво обговорювали нещодавні події на кордоні.

Один із них захоплено заговорив:

— Ти уявляєш собі, одним ударом він розрубав одразу двох демонів!

— Та не вигадуй! — відмахнувся його товариш.

— Та я мамою клянуся! Сестра мого давнього друга розповідала, що батько її подруги був на кордоні й бачив усе на власні очі!

За стійкою таверни сиділи двоє авантюристів, які щойно повернулися з підземелля. Один із них вихвалявся, як легко подолав васеліска, коли той ледаче лежав у лігві й вилизував свою луску.

Тріша, почувши ці слова, миттєво завмерла. У її голові спалахнули нещодавні слова Пустого про васеліска...

Але роздуми дівчини тривали недовго. Із-за стійки її окликнув батько:

— Доню, там прийшли нові відвідувачі!

— Вже біжу! — відповіла дівчина, струшуючи з себе заціпеніння.

День взагалі видався дивним, а головне — місце біля каміна вперше за довгий час залишалося порожнім. Пустий дуже рідко пропускав хоча б один день.

І саме в цей момент важкі двері відчинилися, і до таверни зайшла варта. Вони прийшли в пошуках свідків жорстокого вбивства аристократа в підземеллі.

Капітан варти підійшов до господарського столу й суворо запитав:

— Доброго дня. Мене звуть Алан. Я тут, бо шукаю чоловіка, якого всі кличуть Пустим.

Старий трактирщик спокійно витер рушником кухля й відповів:

— Мене звуть Олдрін, я власник цієї таверни. І вам не пощастило — його сьогодні ще не було!

Тріша звернулась до капітана й із легкою, трохи сумною посмішкою мовила:

— Якщо ви його й знайдете, то навряд чи почуєте те, що захочете...

Один із запеклих завсідників за столом гучно зареготав:

— Та якщо хочете пореготати чи почути повну нісенітницю, то завітайте сюди завтра вранці! Він точно має бути на своєму місці!

Тріша обурено повернулася до нього й, грізно вперши руки в боки, вигукнула:

— Денгелю, тобі, я бачу, вже досить елю?!

А потім знову м'яко звернулася до капітана:

— Наш Пустий трохи... незвичайний. Повноцінний діалог із ним навряд чи вийде.

Алан уважно вислухав їх, ледь торкнувся вуса й мовив:

— Що ж, після ваших слів мені ще більше захотілося познайомитися з цим чоловіком!

Наступного ранку дивак знову з'явився на порозі таверни. За звичкою, легкою й майже нечутною ходою він попрямував до свого столика біля каміна. При цьому він безперервно, монотонно повторював одні й ті ж слова:

— Виделка... ніж... грифон... Виделка... ніж... грифон...

Тріша здалеку окликнула Пустого, але той навіть вухом не повів — пройшов повз, наче її й не було, і тихо сів на своє звичне місце.

Умостившись зручніше, Тріша підійшла до Пустого й тепло привіталася.

Дивак раптом підняв голову й низьким, грубим голосом озикнувся:

— Алісія... це ти?

Його погляд у цей момент був настільки тужливим і сповненим болю, ніби він побачив перед собою людину, яку знав дуже давно й втратив.

Але вже за секунду вираз його обличчя пом'якшав, спина випросталася, і він із звичною вишуканістю мовив:

— О, міледі, радий вас бачити!

Тут же його обличчя знову різко змінилося — цього разу на ньому з'явився вираз щирого, майже дитячого подиву, ніби він побачив щось абсолютно неймовірне!

— А ти знала, що божевільний чаклун зро... — він захоплено почав вигукувати, але раптом обірвався на пів слові.

Вираз обличчя Пустого став смертельно серйозним. Він подивувався в порожнечу й стиха, з гіркою точністю мовив:

— Вони не зрозуміють... як не старайся.

Тріша зацікавлено нахилилася до нього й лагідно запитала:

— Що він зробив?

Пустий кліпнув очима, розгублено подивувався на дівчину й здивовано перепитав:

— Що зробив?.. — а потім раптом мовив із повною упевненістю: — Чекай, жаби ж не літають!

У цей час до таверни увійшов капітан варти Алан. Він уважно оглядів залу, явно шукаючи Пустого. Запитавши в першого-ліпшого відвідувача, капітан отримав кивок у бік каміна й одразу ж попрямував прямо до дивака.

Тріша ввічливо привіталася з капітаном. Алан, нахилившись до Пустого, тихо запитав:

— Ми можемо поговорити?

— Ми вже говоримо! — з повною, залізною серйозністю відповів той і виразно вказав пальцем на порожнє місце за своїм столиком.

Тріша посміхнулася й мовила:

— Капітане, я вам допоможу. Я вже непогано навчилася розуміти його.

— Ну, якщо так, то добре! — погодився Алан і звернувся до дивака: — Що ти пам'ятаєш про події, які сталися кілька днів тому в підземеллі?

Пустий раптом зафіксував свій погляд на капітанові й із холодною, абсолютно тверезою впевненістю запитав:

— А можна конкретніше?

Алан аж здивувався такій раптовій зміні в голосі й поведінці, але швидко опанував себе й уточнив:

— Дванадцятого числа третього зерна.

Дивак на мить замислився, а потім повільно промовив:

— Так... Я бачив, що трапилося.

У ту ж секунду обличчя Пустого викривила гримаса глибокого жаху, і він тремтячим, переляканим голосом випалив:

— Його розірвав звір!

— Як він виглядав?! — миттєво подався вперед Алан.

Пустий раптом судомно сіпнувся, придивився до обличчя капітана й серйозно мовив:

— Пане, у вас козявка в носі!

Капітан варти від такої несподіванки аж зніяковів, потер ніс і, розчаровано зітхнувши, звернувся до Тріши:

— Схоже, ти була права... З ним нормального діалогу не вийде. — Алан ще раз подивився на худорлявого дивака й додав уже сам до себе: — Та й схоже, це й справді був якийсь звір із підземелля. Цей божевільний фізично не зміг би таке зробити з досвідченим воїном.

Поки капітан робив свої висновки, дивак сидів, пильно вдивляючись у порожню стелю, ніби знову за кимось там спостерігав. А потім різко перевів погляд на Трішу й повчально мовив:

— Неввічливо казати кокатриксі, що в неї з дупи росте змія!

Алан, отримавши хоч якісь відповіді й остаточно переконавшись, що перед ним просто нешкідливий міський божевільний, попрощався з Трішою та залишив таверну.

А Пустий тим часом неквапливо підвівся, підійшов до каміна й знову сів біля самого вогнища. Він завмер, пильно й некліпаючи вдивляючись у танець язиків полум'я — зовсім як зазвичай, повністю відгородившись від навколишньої метушні, галасу й чужих очей.