Клубок божевілля

Наступного ранку вулиці міста заполонили чутки про те, що до містечка прибув той самий герой.

У таверні тільки й обговорювали його величну персону. Один із відвідувачів захоплено мовив до трактирщика:

— Олдріне, уявляєш, він такий велетень! Кажуть, його батько взагалі був мінотавром!

— Тобі, схоже, вже досить елю, раз ти верзеш таку дурню! — відмахнувся старий трактирщик.

— А ще пройшов слух, що королівська варта шукає того, хто вбив того аристократа, — підхопив інший присутній — чоловік, який сидів у кутку, накинувши на голову глибокий каптур, і звернувся до господарського столу: — А що то взагалі був за аристократ?

Олдрін витер кухля й відповів:

— Так, це правда, варта вчора була тут і шукала Пустого. А щодо аристократа... кажуть, він був із поважного дому Аленів.

— Та ти дурниць не мели! — здивовано мовив чоловік у каптурі. — Що б він робив у такій глушині?

— Хто ж його знає! — зітхнув Олдрін. — Але тепер цей безлад не скоро закінчиться через цього мертвого високозадого бовдура. Як зазвичай: прості люди випадково наступили на плащ вельможі, а через його смерть зчинили таку метушню...

Відвідувач у каптурі гірко засміявся:

— Твоя правда! Роблять із мухи слона... Той на нього не так глянув, той не вклонився... — чоловік сплюнув на підлогу й з огидою додав: — Дістали вже ці вельможі.

І саме в цей момент важкі двері таверни з рипом відчинилися. На порозі знову стояв Пустий.

Дивака всього трусило, ніби він щойно побачив щось невимовно жахливе. Він безперервно повторював:

— Ні... Я не хочу! Тільки не знову!

Олдрін окликнув його із-за стійки, але Пустий навіть вухом не повів і за звичкою попрямував прямо до каміна.

Чоловік у каптурі, примружившись, запитав у трактирщика:

— Що це з ним?

— Та хто ж знає, що робиться в його божевільній макітрі, — зітхнув той.

Тріша легенько підійшла до Пустого й м'яко запитала:

— Чого бажаєш?

Дивак відвів переляканий погляд від вогню й із дитячим острахом у голосі мовив:

— Мамо... скажи йому, що я більше не хочу!

— Чого ти не хочеш? — лагідно перепитала руда дівчина.

Пустий міцно обхопив себе руками за плечі й судомно забурмотів:

— Ні... не хочу! Він нічого поганого не робив! Ні, ні, ні...

Він продовжував виповідати якісь нісенітниці, і Тріші, бачачи, як його розриває зсередини, це нарешті набридло. Вона випросталася й гримнула — настільки суворо, наскільки це взагалі дозволяв її ніжний голос:

— Долахане! Сальвадоре! Заспокойте його!

У ту ж мить вираз обличчя Пустого змінився. Він став дивовижно спокійним, і рівним тоном відповів:

— Він боїться. І це вже не зупинити...

Дівчина, полегшено зітхнувши, мовила:

— Маркусе, досить боятися. Усе добре, тобі нічого не загрожує.

Але Пустий раптом сіпнувся й обурено вигукнув:

— Та нарешті заберіть ту ногу в мухи! — і грізно вказав пальцем на дрібну комаху, що пролітала повз.

А потім, перевівши погляд на графин, що стояв на сусідньому столику, виразно вказав на нього й мовив:

— Налийте цьому пану! — і з дзенькотом кинув на стіл два мідяки. — Я пригощаю!

Тріша посміхнулася:

— Зрозуміла. Хочеш вина?

Дивак із бездоганною аристократичною виправкою схилив голову й вишукано мовив:

— Будьте так ласкаві, пані, — він злегка вклонився й додав: — Якщо вас це не обтяжить... ще два шматочки сиру! — і доклав до перших монет ще три мідяки.

Дівчина забрала плату й із посмішкою попрямувала до кухні.

Руда дівчина принесла диваку його замовлення й хотіла вже йти назад до стійки, як раптом двері таверни з гуркотом розчинилися.

До зали увійшов кремезний чоловік із велетенським, спотвореним шрамом на литці — ніби колись якийсь лютий ведмідь роздер йому плоть до самої кістки. Вiн оглядів присутніх і гучно, вимогливо закричав:

— Хто з вас, бурлак, називає себе Ескелем?!

У таверні запанувала абсолютна, дзвінка тиша. Лише Пустий, зачувши це ім'я, судомно сіпнувся. Він увесь стиснувся в грудок, судомно намагаючись не видати жодного звуку й з останніх сил опанувати дикий страх, що охопив його тіло.

Тріша, помітивши це, занепокоєно нахилилася до нього:

— Що з тобою?

— Я не хочу... Ні, тільки не знову! Дайте мені спокій! — з острахом у голосі вихопилося в дивака.

— Ти його знаєш?! — у повному нерозумінні запитала дівчина.

Але Пустий нічого не відповів. Він лише безперервно повторював ті самі слова: «Ні... не хочу...».

Лише коли чоловік зі шрамом, так і не дочекавшись відповіді, з лайкою пішов геть, Пустий трохи опанував себе. Тремтячими руками він схопив келих із вином і жадібно, ковтками, випив усе до краплі.

Покінчивши з вином, він знову сів навпроти каміна. З його уст вихоплювалося швидке, хаотичне бурмотіння — ніби в одній гортані одночасно розмовляли п'ятеро різних людей!

А потім він зненацька вигукнув на всю таверну:

— Я сказав, тихо! Я власних думок не чую!

І миттєво замовк. За декілька секунд його голос змінився — став спокійним, розсудливим та глибоким:

— Звідки вони дізналися моє ім'я?..

Йому одразу ж відповів грубий, низький бас:

— Я б точно таку пику запам'ятав!

Потім озився спокійний, рівний та вишуканий тон:

— Панове, а чи не пора нам затаїтися, щоб не привертати уваги? Інакше історія повториться...

Боязкий, тремтячий голосок тихо мовив:

— Я... я згоден з ним.

Розсудливий голос знову підсумував:

— Маєте рацію. Але вирішувати йому!

На що грубий бас похмуро відрізав:

— А він уже два дні не спускає очей з клітки.

Ніхто з відвідувачів навіть не звернув уваги на це белькотіння безумця — люди просто продовжували займатися своїми справами й теревенити.

Спокійно підвівшись із місця біля каміна, Пустий тихо мовив сам до себе:

— Час рушати, поки ми ще зосереджені.

Дивак попрямував до виходу. Тріша, здивовано подивившись на нього, окликнула:

— Ти сьогодні щось надто рано йдеш!

Пустий зупинився й повільно перевів на дівчину свій крижаний, абсолютний тверезий погляд:

— У мене є справа, яка не чекатиме.

— Яка справа? — перепитала дівчина, аж здригнувшись від його нового тону.

Але в ту ж секунду вираз обличчя дивака знову перекосило, і він безглуздо вигукнув на всю таверну:

— Глину поперло!

Чоловік у каптурі від цього вибухнув таким гучним реготом, що аж подавився елем. Зі сльозами на очах він вигукнув:

— О боги! Та заради цього сюди й варто ходити! — промовив він і продовжив нестримно сміятися, тримаючись за живіт.

Дивак, більше ні на кого не зважаючи, просто вийшов на двір. Опинившись під відкритим небом, він тихіше мовив:

— П'ятдесят сім чи вісімдесят вісім?..

У його голові миттєво озився зляканий, тремтячий голосок:

— Ні! Тільки не п'ятдесят сім... Занадто холодно!

Пустий вже хотів рушити далі, як раптом помітив, що здалеку до нього наближається той самий чоловік зі шрамом у супроводі своїх товаришів.

Дивака охопила паніка. Він різко розвернувся й чимдуж рушив в інший бік — прямо до міської брами. Дикий жах в очах, прискорена, майже гарячкова хода — ніби самі демони підганяли його в спину!

Він розпачливо, знову й знову повторював:

— Ні, ні, ні... Я не хочу! Я не можу! Я не буду цього робити!

А потім, схопившись за голову, вихопив із себе:

— Ті фіолетові очі!.. Ні, ні, ні, я не можу... Він не витримає такого ще раз!

З цими уривчастими, сповненими розпачу словами дивак остаточно зник за масивною міською брамою, вирвавшись на волю — у невідомість.