Клубок божевілля

Лідія закричала:

— Ні! Що ти робиш?!

Але не встигла вона й договорити, як дивак уже натиснув другу табличку з тризубом.

Він уже потягнувся до третьої таблички з мечем, як Мартін перелякано вхопив його за руку, намагаючись зупинити.

Пустий повільно перевів погляд на воїна й мовив з холодним, відчуженим тоном:

— Не заважай, хлопче...

І спокійно натиснув останню табличку з мечем.

У ту ж секунду масивна кам'яна стіна з гучним гуркотом почала підійматися вгору, відкриваючи перед авантюристами неймовірно дивну й абсурдну картину: по всьому коридору бездумно бігали безголові тушки, віддалено схожі на курей із дупою кота... причому вони були повністю смажені!

Лідія, Мартін і Марія просто заклякли від подиву, витріщившись на це кулінарне безумство.

Пустий спокійно мовив:

— Тепер можна відпустити мою руку.

Мартін ніяково розтиснув пальці й здивовано перепитав:

— Але... як?!

— Не став питань. Просто довірся, — коротко відповів дивак.

Подорож восьмим поверхом виявилася неймовірно легкою та безтурботною, адже ці кумедні смажені створіння не несли абсолютно жодної загрози.

Дійшовши до чергових звивистих сходів, що вели далі вглиб підземелля, Марія запитала:

— Дядьку Пустий, а звідки ви дізналися про цю комбінацію?

Той негайно відповів грубим басом:

— Тупий вибір! Нудно!

Але в ту ж секунду його голос змінився на боязкий:

— Зате безпечно...

З горла знову вирвався вишуканий, аристократичний тон:

— Так, не можу не погодитися з Долаханом — це було надзвичайно нудно.

— Замовкніть ви вже! Ми зараз не одні! — суворо обірвав їх рівний, розсудливий голос.

І раптом Пустий перелякано заволав, витріщившись на дівчину:

— А-а-а! Ти хто така?!

— Це ж я... — спантеличено відповіла Марія, кліпаючи очима.

— Мамо, я хочу печива! — вигукнув він із щирим дитячим захватом.

Але вираз його обличчя миттєво зібрався, тон знову став виваженим та суворим:

— Зосередьтеся на цілі.

Лідія лише важко зітхнула й запитала:

— Ти зможеш далі йти?

— Звісно зможу, — спокійно відповів Пустий.

Спустившись на дев'ятий поверх, Дивак різко повернувся до стіни і сказав:

— Привіт, Золан! Як справи?

Група заклякла в повній спантеличеності. Він стояв біля голої кам'яної стіни й цілком серйозно про щось із нею розмовляв. Потім так само різко розвернувся й поважно видав:

— Так, значить, туди... Але чому дупа волохата?!

Авантюристи лише перезирнулися, абсолютно не розуміючи, що відбувається, але мовчки пішли за ним слідом.

Раптом підними гучно клацнула натискна пластина. Пустий озирнувся й мовив з холодним, виваженим тоном:

— Це щось нове... Він знову щось змінив!

Стіни по боках коридору з важким гуркотом почали роз'їжджатися, і звідти суцільною лавиною ринули десятки гнилих зомбі. Мартін уже замахнувся сокирою, збираючись ринутися в бій, як Дивак суворо заперечив:

— Ні, хлопчику!

— Хлопчику?! — спантеличено перепитав кремезний чоловік, вказуючи на себе пальцем.

Але Пустий його вже не слухав. Він сміливо рушив прямо на ватагу гниляків і коротко мовив усередину себе:

— Сальвадор, твоя черга.

— Господи, панове, ви взагалі знаєте, що таке мило?! — відразу з огидою окликнувся вишуканий тон аристократа.

— Досить балачок! Я вже хочу розім'яти кістки! — вибухнув із його горла грубий бас.

— Нетерплячий, як і завжди, — зітхнув дивак. А за мить його вишуканий голос гучно вигукнув: — Крок тіней!

Авантюристи не встигли й моргнути, як Пустий уже опинився далеко позаду всієї ватаги зомбі. Він спокійно та елегантно витирав лезо меча якоюсь знайденою ганчіркою.

Марія не встигла мовити й слова, як десятки зомбі, що ще секунду тому мирно стояли на місці, раптово з гучним чвакотінням розсипалися на безформні шматки м'яса!

Лідія, приголомшено переступаючи через криваві рештки монстрів, підійшла ближче й вигукнула:

— Чекай... Ти щойно сказав «Крок тіней»?!

— Так, — витончено відповів Дивак, з аристократичною грацією повертаючи меч у піхви.

— Я чула про цей легендарний прийом... Але ж його секрет втратили років двісті тому!

Пустий тим часом повністю втратив інтерес до Лідії. Він перевів погляд на суху стіну, вказав пальцем на крихітного павучка, що повз по каменю, і на всю горлянку обурено закричав:

— Стів! Ти навіщо жуєш подушку?!

Авантюристка не витримала, зупинилася й суворо мовила:

— Ні, так не піде! Досить нас водити за ніс. Хто ти насправді?!

Дивак лише здивовано поглянув на неї, щиро посміхнувся й з дитячою радістю в голосі відповів:

— Я... ведмідь!

Розлючена жінка вже замахнулася, щоб як слід ударити Пустого, але її миттєво зупинила Марія:

— Припиніть! Ви ж бачите — він все одно не зможе дати вам розумної відповіді!

— Та й яка різниця, хто він? Головне, що він на нашому боці, — зауважив Мартін.

Лідія важко видихнула, опустила руки й мовила:

— Так... Напевно, ви праві. Щось мене занесло... — Жінка повернулася до дивака й тихо додала: — Вибач мене.

А Пустий у відповідь лише кумедно скривив обличчя й по дитячому показав їй язика!

Лідія від такої нахабності миттєво скипіла:

— Та я тобі зараз!..

Мартін ледве встиг схопити її ззаду за плечі, аби вона в люті не вчепилася дивакові в горло!

І саме в цей момент із глибини коридору пролунав страшний, гучний гуркіт. З боку проходу, що вів на десятий поверх підземелля, клубами повалив густий пил.

Група миттєво призупинила сварку й приготувалася до бою. Раптом із цієї сірої хмари з шаленою швидкістю вирвалося щось білосніжне й з розгону врізалося прямо в Пустого, збивши його з ніг!

Лідія завмерла в шоці. Перед ними лежав той самий аристократ, якого вони шукали на прохання замовника... але виглядав цей «він» дещо дивно!

Пустий, опинившись на підлозі, не розгубився. Підвівшись, він вишукано простягнув руку, злегка вклонився й мовив вишуканим тоном:

— Високовельможна пані, дозвольте вам допомогти...

Усі стояли в заціпенінні, аж поки Лідія першою не повернула дар мови:

— Вітаю... Я так розумію, ви — Мона?

У відповідь пролунав дзвінкий, запальний і веселий жіночий голос:

— Ні, ну ви бачили, як я жахнула по тому голему?! — вигукнула вона, весело хапаючись за руку Пустого та підводячись на ноги.

Коли дівчина випросталася, Марія від побаченого просто випустила з рук свою зброю, яка з брязкотом впала на камінь. Перед ними стояла не просто аристократка, а справжня представниця величного роду Кіцуне! Білява красуня з кількома пухнастими, білосніжними лисячими хвостами та витонченими вушками. Її біле, як сніг, довге волосся м'яко спадало до самісіньких сідниць.

— То ті чутки, що я чула, не перебільшували про красу Кіцуне!.. — приголомшено прошепотіла Марія.

— А що, у ваших краях нашого брата не буває? — грайливо запитала лисиця.

Мартін від цієї краси прямо на місці впав на коліна й пристрасно вигукнув:

— Стань моєю!

Мона лише хмикнула, граціозно хитнувши головою. А потім її погляд зустрівся з поглядом Пустого.

Дівчина здивовано прошепотіла:

— Господи Боже... Хто це?..

Лідія вже розтулила рота, щоб застерегти аристократку й сказати, аби та не лякалася цього дивака, але Кіцуне раптом захоплено мовила:

— Господи... Оце чоловік! — і в ту ж секунду почервоніла, мов стиглий помідор.

Лідія, опанувавши подив, мовила:

— Де ви, пані, бачите тут чоловіка? Це звичайний божевільний!

Мона лише сором'язливо хмикнула, не зводячи очей із дивака, і тихо мовила:

— Який красень...

Марія окинула поглядом дівчину-лисицю й подумки захоплено підсумувала: «Божечки, цей шкіряний обладунок підкреслює її фігуру просто ідеально!»

У цей момент Пустий раптом незадоволено гаркнув грубим басом:

— Та бодай тобі! І це все?! Я сподівався ще трохи розважитися!

Але вже наступної секунди його вираз обличчя пом'якшав, і з горла вирвався докірливий, вишуканий тон:

— Дурень, ти ж налякаєш пані Мону...

Лисиця із щирим захватом і цікавістю спостерігала за цією миттєвою зміною голосів та поведінки дивака. Марія вже розтулила рота, щоб щось пояснити й заспокоїти аристократку, але Мона навіть не дала їй мовити й слова.

— Божечки, та ти ще цікавіший, ніж здаєшся! — із неймовірним запалом у голосі вигукнула Кіцуне, підходячи ще ближче до Пустого.