Кров корони

Тож літо в Астері видалося засушливим. Селяни помирали в полях, лорди відпочивали в маєтках, а королівський палац готувався до першого бенкету на честь новонароджених принців.

— Ваша Величносте, — проговорив стурбовано секретар короля сер Максиміліан, — може, ви скоротите бюджет на свято? Казна не зможе покрити цукрові фігури принців та діамантові брошки для всіх гостей.

— Нісенітниця! Нам вистачить всього.

Король Едгар потер підборіддя і знову взявся планувати бюджет. Звісно, цим всім завідувала королева, але вона була занадто слабкою після пологів, а дати бенкет було необхідно — традиції. В кабінет з поклоном зайшов Головний Міністр Варіус.

— Вашій Величності здоров'я та радості. Боги милосердні подарували Астеру ще двох спадкоємців крові смерті. Боги життя благословили Вашу Величність своєю милістю. Ваша чоловіча сила міцна, а статура поважна.

— Досить, Варіусе, — Едгар зупинив його, але задоволено посміхнувся.

Бачачи, що лестощі спрацювали, міністр ще раз поклонився і подав стос документів на підпис.

— Казна порожніє, а люди багатіють, Ваша Величносте. Трошки збільшимо податок на землю, але не хвилюйтеся — міністр фінансів Горн розрахував так, щоб всі отримали, що хочуть. Податок не вплине на благоустрій королівства.

Король кивнув і зробив вигляд, що заглибився в читання документа. Звісно, він міг би детально розібратися, але це ж був Варіус. Він вірою і правдою служив минулому королю і завжди був поруч з ним. Досвідчений міністр, достойний чоловік і щира людина. Едгар таємно радів, що відданість Варіуса Крейна навіки належить Астеру.

Королева лежала на ліжку, біла як порцелянова маска, і тихо перемовлялася з леді Дует.

— Амандо, чи все добре в палаці? Мене бентежать чутки, що доносяться з кухні…

— Ваша Величносте, готують великий бенкет, але бюджет… Він…

— Кажи, Амандо, не приховуй нічого.

— Було замовлено двісті діамантових брошей, цукрові фігурки принців, золоті карпи, перепілки і цесарки в неймовірній кількості, десять діжок найкращого вина і мантії, розшиті золотою і срібною ниткою для Вас і Його Величності.

— Ох, Амандо. Але казна… Звідки?

— Головний Міністр Варіус сьогодні приніс документи на додаткові податки Його Величності на підпис.

— Що ж, боюся, Амандо, що скоро тобі треба буде покинути мене. Я думаю, король і королева Фестії будуть раді бачити свого онука Леонхарта і представити його юним принцесам союзних королівств.

— Як накажете, Ваша Величносте. Але дозвольте запитати: юні принцеса і принци також бажають побачити дідуся і бабусю?

— Ні, я не можу відпустити всіх дітей, я буду дуже сумувати. Ти ж розумієш. Йди, Амандо. Я втомилася.

Зачинивши двері в покої королеви, леді Дует першим же ділом пішла до свого незмінного коханця — сера Максиміліана. Саме він розказував їй останні новини з кабінету короля. Юний лицар розумів, навіщо фрейліна королеви розпитує у нього, що відбувається в особистому кабінеті, але в той же час він знав, що тільки королева зможе відмовити короля від необачних дій.

Сьогодні юний сер Макс дуже шкодував, що пологи підкосили здоров'я королеви. Він бачив документи, які підготували міністр Варіус і міністр Горн, і знав, що народ Астору не витримає. Тож коли леді Аманда прийшла до нього в кімнату і повідомила, що найближчим часом їй треба буде покинути замок разом з кронпринцем, Максиміліан просто кивнув головою. Аманда розуміла, що наказ відвідати батьків королеви Марти, великих короля і королеву Фестії, має тільки один сенс: Її Величність боїться повстання. Фрейліна точно знала, що саме на ній наразі лежить найбільша і найважча робота — їй треба безпечно вивести спадкоємця престолу Астеру в союзне королівство, а також, окрім того всього, підібрати для нього розумну дружину, яка зможе народити йому спадкоємців і так само, як королева Марта, тримати чоловіка в узді.

Ці високі матерії не бентежили юну принцесу Еліс. Сьогодні вона знову, як і вчора, гралася у себе в покоях з порцеляновими ляльками, які їй прислав Його Величність батько. Через декілька годин вона піде привітатися з мамою, точніше, з Її Величністю королевою, а після цього прийде Соррен і розповість їй ще якусь цікаву історію. Її вчитель, лицар сер Соррен, колись став боржником її батька, тож зараз був ескортом, представленим до юної принцеси. В його обов'язки входило навчати її історії, риторики, базовим нормам етикету, а також читати, писати і рахувати. Юна принцеса чула, що коли їй виповниться десять, їй наймуть інших вчителів і їх буде більше. Вони будуть навчати її як бути принцесою, а потім представлять майбутньому чоловіку, якого їй обере Її Величність, вийде заміж і її заберуть в країну, де вона, можливо, стане королевою. Їй було дуже цікаво, як це — бути Її Величністю королевою Еліс. Вона з нетерпінням цього чекала.

Ніч перед бенкетом видалася напрочуд тихою. У цій нерухомості було щось зловісне: навіть вітер не наважувався колихати скроні дерев у королівському саду.

У своїх халупах, за межами високих стін, спали селяни, чиї тіла за день перетворилися на суцільний біль від праці на випаленій землі. У маєтках, за зачиненими віконницями, спали лорди та леді, бачачи у снах діаманти та солодке вино. У самому палаці заснули лицарі та фрейліни. Навіть маленька Еліс нарешті заплющила очі, притискаючи до себе ляльку. Весь Астер завмер, наче затамував подих перед стрибком у прірву.

Ранок вибухнув галасом. У повітрі стояв важкий запах поліролі та свіжої крові з кухонь, де патрали сотні перепілок. Слуги з несамовитістю начищали паркет воском, доки той не почав відбивати прохожих, як темне дзеркало.

Марта стояла перед дзеркалом. Її сукня була багряною — кольору застарілої крові, що вже почала підсихати. На її фоні фамільні рубіни здавалися застиглими краплями справжньої сили. Важка мантія з горностаєм, розшита золотими нитками, давила на плечі нелюдською вагою. Марта відчувала, як ця тканина тягне її донизу, наче намагаючись втиснути її плоть у камінь підлоги.

Коли вона взяла до рук корону, пальці мимоволі здригнулися. Цей обруч виготовили спеціально для неї, коли вона увійшла в цю родину. Справжня корона Астеру, та, що зберігалася під скляним ковпаком у скарбниці, була забороненою темою.

— Вона вип'є кров кожного, хто не має в собі божественного прокляття, — сказав їй Едгар у першу шлюбну ніч, коли вона хотіла торкнутись реліквії.

Він не пояснював. Він просто посміхнувся — тією самою посмішкою, якою дивляться на іноземця, що не розуміє мови. Для нього «кров смерті» була природною, як дихання, для неї — темною таємницею, що тепер обпікала її синів.

Музика оркестру в банкетному залі була настільки гучною, що вібрували кришталеві келихи. Столи вгиналися під вагою страв. На срібних тацях височіли піраміди з філе Золотого карпа — риби, чия вартість дорівнювала річному врожаю невеликого села. Слуги безперервно розливали густе червоне вино, що лилося, наче кров із відкритої рани.

Король Едгар стояв біля входу, оточений міністрами. Його обличчя було маскою привітності. Кожному гостю він власноруч вручав срібну шкатулку.

— Діамантова брошка, — шепотіли в натовпі лорди, жадібно розглядаючи каміння. — Яка щедрість!

Еліс стояла трохи осторонь, біля десертного столу. Її маленька рука потягнулася до цукрової фігурки одного з братів, що вінчала величезний торт. Вона торкнулася гладкої, солодкої поверхні. Всі дивилися на немовлят у колисках, всі славили їхні імена. А її брошка була найменшою, і ніхто не підняв за неї кубок.

Марта повільно наблизилася до чоловіка.

— Ваша Величність. Нехай сонце схиляє перед вами голову, а місяць співає вам колискові.

Едгар обернувся. Його посмішка була бездоганною, але очі залишалися холодними, як лід на дні колодязя.

— Я радий, що вам вистачило сил приєднатися до нас, моя люба. Ви виглядаєте… доречно. Сьогоднішній блиск — це ваша нагорода за те, що ви нарешті виконали свій обов'язок і дали мені синів. Вони прекрасні, чи не так?

Він говорив про дітей, як про добре викувані мечі.

— Я рада, що змогла задовольнити ваші бажання, Ваше Величносте, — відповіла Марта, схиляючи голову. — Ваше щастя — це єдине, про що я молюся.

Едгар нічого не відповів, лише на мить стиснув її передпліччя — занадто міцно, до болю — і знову повернувся до гостей.

Марта зайняла своє місце поруч із ним, натягнувши посмішку, як другу шкіру. Крізь музику та сміх вона чула лише те, як у вухах пульсує кров. Вона дивилася на золото і діаманти, на п’яних лордів, і молилася про одне: щоб ця ніч просто закінчилася. Щоб темрява за вікнами не увірвалася всередину раніше, ніж згаснуть свічки.

Зали залишалися повними до самого ранку. Лорди і леді, захлинаючись, обговорювали розкіш прийому, смак карпа та вагу своїх нових брошок. Вони не помічали: як слуги потай збирають недоїдки, як за вікнами палацу повільно сіріло небо, і як маленька принцеса Еліс заснула в кріслі, стиснувши в руці відламану голову цукрового принца.

Свято закінчилося, але запах застарілої крові від сукні Марти, здавалося, назавжди в’ївся в повітря банкетного залу.