Кров корони

Запах гару в’їдався під шкіру глибше, ніж кров.

Соррен важко дихав, притискаючи ліву руку до боку. Під розірваним шкіряним обладунком зяяла глибока рана. Селянський серп — інструмент для збирання пшениці — виявився ідеальною зброєю для того, щоб пробити лицарський панцир. Кожен крок відгукувався пульсуючим болем, але Соррен не зупинявся.

Він запізнився.

Коли Соррен переступив поріг центрального холу, його зустрів не блиск золота, а липка, задушлива тиша. Палац, який раніше нагадував розтривожений вулик, став уособленням склепу. Лицар минав тіла побратимів — тих, з ким він ще вчора пив вино — розкидані на сходах, наче старі ганчірки. Позолота на стінах вкрилась густою темною кіркою.

«Я не встиг»

Ця думка різала сильніше за серп.

«Поки я намагався врятувати зерносховища, вони прийшли по коріння».

Стіна слугувала опорою, поступово вкриваючись кривавими слідами його пальців. Соррен знав кожен таємний хід. Кожну нішу. Але сьогодні палац здавався йому чужим. Повітря стало густим і нерухомим, наче час загус, як застиглий жир на тарілці.

Соррен пройшов повз кабінет короля. Двері були вибиті з завіс. Всередині — порожньо — принаймні, порожньо від життя. Він не став заходити. Не хотів бачити те, що залишилося від Едгара. Його метою була Еліс. Маленька принцеса, яка була лише рядком у його списку обов’язків, раптом стала єдиним сенсом його понівеченого існування.

Біля покоїв кронпринца Лео він зупинився. Під чоботом щось хруснуло. Це була кришталева брошка — одна з тих, якими Едгар так вихвалявся на бенкеті — розтоптана в пил, змішаний з брудною соломою, яку занесли на своїх ногах вбивці.

«Ми будували стіни з каменю, а треба було з хліба»

Соррен відкашлявся, спльовуючи кров на паркет.

«Варіус мав рацію в одному: Астер пахне смертю вже дуже давно. Я просто звик до цього смороду».

Попереду лунали голоси. Не крики бунтівників. Тихі. Ділові. Позбавлені будь якого жалю. Голоси тих, хто прийшов прибирати наслідки.

Соррен стиснув руків’я меча. Рука тремтіла, але сталь все ще слухалася його. Він повернув за ріг, що вів до кімнати няньки Марти, і побачив Головного Міністра. Варіус стояв посеред коридору, ідеально чистий, тримаючи біля носа надушену хустинку. На тлі хаосу та смерті його охайність виглядала блюзнірством.

Соррен вийшов на світло факелів, важко спираючись на стіну.

— Ти живий, — констатував Варіус, окинувши поглядом закривавленого лицаря. У його голосі не було радості, лише сухий розрахунок. — Дуже вчасно. Мені потрібен хтось, хто зможе тримати меч, поки ми вивозитимемо те, що вціліло.

Соррен не відповів. Він дивився на зачинені двері кімнати няньки. Там, за деревом і сталлю, пульсувала остання іскра того Астеру, який він клявся захищати. І він знав, що тепер цей захист коштуватиме йому значно дорожче, ніж просто рана в боці.

Варіус зробив крок убік, пропускаючи Соррена до дверей. Міністр притискав хустинку до обличчя з таким виглядом, ніби перебував у м’ясній лавці, а не в покоях, де ще вчора звучали колискові.

— Забирай її, — кинув Варіус, не дивлячись усередину. — Вона не рухається вже годину. Тільки лялька... Вона не віддає ту кляту ляльку.

Соррен штовхнув двері. Петлі жалібно скрипнули. Кімната няньки Марти була схожа на пошматовану пам’ять. Соррен намагався не дивитися на те, що лежало в кутку біля вікна — там, де колись стояло крісло Марти. Тепер там була лише нерозпізнана купа багряного шовку.

Він почув шкрябання. Тихий, монотонний звук, що йшов із масивної дубової шафи.

Соррен підійшов ближче, оминаючи перекинутий стіл. Його чоботи липли до підлоги, видаючи чавкаючий звук, від якого шлунок підкочувався до горла. Він опустився на одне коліно перед шафою, ледь не зомлівши від різкого болю в пробитому боці.

— Еліс... — покликав він. Його голос був хрипким, наче він наковтався битого скла. — Це я. Соррен.

Дверцята шафи повільно, на сантиметр, прочинилися. З темряви на нього глянуло темне око. У ньому не було сліз. Не було жаху. Тільки порожнеча, від якої віяло могильним холодом.

— Вийди до мене, дитино. Тут... тепер безпечно.

Він сам не вірив у те, що каже. Безпека в Астері померла разом із королем.

Еліс повільно виповзла з глибини шафи. Вона виглядала як маленька примара в нічній сорочці, яка ще донедавна сліпила білизною. Поділ був чорним від бруду та червоним від чужого життя. У руках вона стискала порцелянову ляльку. У іграшки не було голови — лише гострі краї розбитої шиї — але Еліс тримала її так ніжно, наче та могла заплакати.

Соррен простягнув руку, щоб взяти її, але Еліс різко відсахнулася, сильніше притиснувши обезголовлену ляльку до грудей. Її маленькі пальці побіліли від напруги.

— Віддай її мені, Еліс, — м'яко сказав він. — Ти можеш порізатися. Вона розбита.

— Ні, — її голос був настільки позбавлений життя, що Соррен мимоволі здригнувся. — Вона не розбита. Вона просто не хоче дивитися.

Соррен подивився на закривавлені краї порцеляни, які ледь не впивалися в дитячу шкіру. Він зрозумів: ця лялька — це все, що тримало Еліс від остаточного падіння в безодню божевілля. Він вперше за всі роки служби відчув не обов'язок охоронця, а нестерпний, майже фізичний біль. Перед ним був не «об’єкт захисту». Перед ним був уламок розбитого світу, такий гострий, що будь-який дотик міг спричинити кровотечу.

— Добре, — прошепотів він, обережно підхоплюючи її на руки.

Принцеса була невагомою, наче зробленою з сухого листя. Еліс не обійняла його за шию. Вона просто застигла в його руках, дивлячись поверх його плеча на двері. Коли вони проходили повз Варіуса, міністр з огидою подивився на брудну дитину.

— Одягни її в щось пристойне, — сказав Варіус. — За годину ми виходимо до народу.

Еліс повільно повернула голову до міністра. Її погляд затримався на його ідеально чистих манжетах. Соррен відчув, як дівчинка в його руках на мить стала холодною, мов лід.

— Соррене, — прошепотіла вона, не зводячи очей з Варіуса. — А у нього руки не болять?

— Від чого, Еліс?

— Від його старань. Він так міцно тримав кинжал, яким вони убили Лео.

Варіус здригнувся, його обличчя на мить стало сірим. Соррен відчув, як по спині пробіг мороз. Він міцніше притиснув Еліс до себе і пришвидшив крок, виносячи її з кімнати, де смерть була надто голосною, а життя — занадто тихим.

Вони опинилися в одному з малих кабінетів у крилі гвардії — місці, куди натовп не встиг дістатися. Тут пахло старою шкірою та воском. Соррен обережно опустив Еліс на масивне крісло, оббите темним оксамитом. В ньому вона виглядала зовсім крихітною, майже невидимою, якби не пронизливий погляд, що відбивав кожен промінь світла.

Лицар важко опустився на підлогу поруч, не маючи сил стояти. Він почав знімати розірваний панцир. Метал скреготав. Кожна пряжка давалася з боєм. Під скинутим нагрудником зяяла повністю просякла кров’ю сорочка.

Еліс не відводила погляду від його рани. Вона все ще стискала безголову ляльку, але тепер її пальці розслабилися.

— Тобі боляче? — запитала вона. Її голос був дивно рівним, без тіні співчуття. Це був голос дослідника, який вивчає мертву комаху.

— Жити буду, — хрипко відповів Соррен, зубами розриваючи чистий відріз полотна, який знайшов у шафці. Він почав обмотувати бік, морщачись від різкого болю. — Бувало й гірше.

— Ти брешеш, — спокійно сказала вона. — Гірше вже не буде.

Соррен замер із бинтом у руках. Він підняв очі на дівчинку. Вона дивилася прямо на нього, і в її зіницях він побачив щось таке, чого не мало бути в дитині її віку — повне, абсолютне розуміння того, що світ скінчився.

— Де Максиміліан? — раптом запитала принцеса.

Соррен відвів погляд. Перед очима постав Макс — молодий, відчайдушний, який завжди сміявся і мріяв про подвиги.

— Він... він залишився в кабінеті твого батька, Еліс. Він бився до останнього.

— Значить, він помер, — констатувала вона. — Він помер, бо був там. Він помер, бо захищав двері. А ти... ти тут.

Еліс нахилилася вперед, її обличчя опинилося зовсім поруч із обличчям Соррена. Він відчув холод, що виходив від неї — не протяг із вікна, а справжній, фізичний мороз.

— Чому ти не помер разом із ним, Соррене? — її шепіт був гострішим за ніж. — Ти ж найкращий мечник Астеру. Ти ж вчив мене, що лицар не переживає свого короля. То чому ти живий, а мій батько — ні? Чому ти тут, а братів розтоптали в їх власних перинах?

Соррен відчув, як у грудях щось обірвалося. Це запитання було гірше за рану від серпа, гірше за поразку. Він не знав відповіді. Не знав, чому доля залишила його живим у місті, яке він не зміг врятувати.

— Можливо, для того, щоб винести тебе з тієї шафи, — тихо відповів він, дивлячись їй в очі.

Усмішка скривила обличчя Еліс. Це був короткий, сухий сміх, від якого у Соррена по спині пробігли мурахи.

— Винести мене? Навіщо? — вона поглянула на свою понівечену іграшку. — Щоб я дивилася на закривавлені руки тих, хто відчиняв замки? Варіус думає, що я дитина. Йому потрібне слухняне знаряддя. Всім вам.

Вона знову відкинулася на спинку крісла, і цей дивний, страшний вогонь у її очах згас, змінившись звичною порожнечею.

— Допоможи собі, Соррене. Швидше… Варіус чекає. Він хоче виставити мене на показ, наче трофей.

Соррен мовчки закінчив перев’язку. Його руки тремтіли. Він зрозумів: дівчинка, яку він знав раніше — маленька Еліс, що любила казки про зірки — померла в ту ніч. На її місці сиділо щось інше. Щось, що народилося з крові, гару та зради.

— Я не дозволю йому зробити тебе трофеєм, — сказав він, підводячись на ноги.

— Ти вже дозволив усьому іншому статися, — кинула вона, не дивлячись на нього. — Просто будь поруч. Мені потрібен хтось, хто пам’ятає, як пахне справжня кров, а не трояндова вода Варіуса.

Соррен взяв свій меч і пристебнув його до пояса. Він знав, що відсьогодні його життя належить цій зламаній дівчинці. Не короні, не Астеру, а цьому гострому уламку, який він присягнув оберігати навіть від самої себе.

Двері відчинилися з м'яким, вкрадливим звуком. Увійшов Варіус. У руках він тримав велику коробку, перев'язану шовковою стрічкою, а за ним слуга ніс тацю з гарячим шоколадом та тістечками, прикрашеними цукровими перлинами.

— Моя люба дитино, — голос Варіуса був м'яким, наче розтоплене масло. Він опустився на одне коліно перед нею — жест поваги, який виглядав як знущання. — Ти пережила жахливу ніч. Але тепер ти в безпеці. Я тут. Я подбаю про все.

Еліс мовчала. Вона дивилася на його руки. Білі, доглянуті, з ідеальними нігтями. На вказівному пальці блищав перстень із печаткою Кабінету Міністрів.

— Я приніс тобі дещо, — він розв'язав стрічку і відкрив коробку. — Подивись. Вона значно краща за ту... поламану річ, яку ти тримаєш.

Він витягнув ляльку. Це був шедевр майстерності: справжнє волосся, очі з дорогого скла, сукня з найтоншого мережива. Лялька дивилася на світ ідеальним, безглуздим поглядом.

«Вона схожа на мене, — подумала Еліс. — Нова, чиста, з нафарбованими губами. І така ж мертва всередині».

Варіус простягнув іграшку, але Еліс навіть не підняла рук. Вона міцніше притиснула до себе свою безголову порцелянову подругу. Гострий край розбитої шиї кольнув її в передпліччя, і цей біль був єдиним, що здавалося їй справжнім у цій кімнаті.

— Візьми, Еліс. Не бійся... А ось, скуштуй шоколад. Він ще теплий. Тобі треба сили, — він підсунув тацю ближче.

Еліс подивилася на цукрові перлини. Вони блищали так само, як діамантові брошки на бенкеті її батька. Ті самі брошки, за які люди платили голодом.

«Ці руки пахнуть трояндовою водою, — Еліс повільно перевела погляд на обличчя Варіуса. — Але я пам'ятаю тінь за дверима. Я пам'ятаю, як шепотіли його люди з гвардійцями-зрадниками. Ті люди, що вбивали принців, не мали ключів. Ключі були подаровані ними».

— Чому ви не вмили руки, Варіусе? — раптом запитала вона.

Міністр на мить завмер. Його посмішка не зникла, але очі стали холодними, як замерзле болото.

— Що ти маєш на увазі, люба? Мої руки чисті. Дивись.

Він продемонстрував їй долоні. Чисті, сухі долоні політика.

— Ні, — прошепотіла Еліс. — На них кров Лео. Вона під шкірою. Вона стікає вам за манжети кожен раз, коли ви посміхаєтеся. Ви думаєте, що солодощі приховають цей запах?

Варіус повільно підвівся. Весь його вигляд «доброго дідуся» обсипався, як стара штукатурка. Він поставив нову ляльку на ліжко поруч з нею — вона впала на бік, дивлячись у стелю скляними очима.

— Ти в шоці, Еліс. Це минеться. Ти — єдина надія Астеру на спокій. Народ чекає побачити свою королеву. І ти вийдеш до них. Ти вийдеш у всьому блиску, який я тобі дам. Бо без мене... ти просто маленька дівчинка, яку розтопчуть на цих сходах, як і твоїх братів.

Він розвернувся і пішов до дверей. Біля самого порогу він зупинився.

— З'їж тістечка. Вони дуже дорогі. Було б прикро, якби вони зіпсувалися.

Коли двері зачинилися, Еліс взяла одне тістечко. Вона розламала його пальцями, дивлячись на густу червону начинку, що витекла на тарілку. Це було схоже на те, що вона бачила під дверима шафи.

Вона не стала їсти. Вона взяла нову ляльку і повільно, з холодним розрахунком, відбила їй голову об край дубового стола. Тепер вони з її старою іграшкою були схожі.

Ніч у палаці більше не була темною — вона була густою. Еліс не спала. Вона сиділа на підлозі біля вікна, обійнявши коліна. Місячне світло пробивалося крізь хмари, малюючи на паркеті бліді, покручені смуги. Тиша була такою напруженою, що Еліс здавалося, ніби вона чує, як десь у стінах палацу скрипить сам камінь, не в силах тримати вагу скоєного.

Раптом повітря в кімнаті змінилося. Воно стало сухим і різким, наче перед грозою, а запах лаванди витіснив аромат озону та мокрої землі.

Еліс підвела голову. У кутку кімнати, там, де тіні були найнасиченішими, почало щось формуватися. Це не був привид — привиди мали бути прозорими. Це була діра в самій реальності. З цієї темряви виступила жіноча фігура. Висока, велична, у сукні, що здавалася зітканою з нічного туману та попелу. Її обличчя було ідеальним і нерухомим, наче висіченим із місячного льоду.

Жінка не наближалася. Вона просто стояла і дивилася на Еліс. І в цьому погляді не було жалю, лише глибоке, прадавнє впізнавання.

— Хто ти? — прошепотіла Еліс. Її голос не здригнувся. Жах минулої ночі випалив у ній здатність боятися.

Тінь не відповіла, але Еліс почула голос прямо у себе в голові — він звучав як шурхіт піску у пісочному годиннику:

«Я — та, кому твоя мати обіцяла твою кров. Я — та, хто тримає браму, яку вони щойно розбили».

Еліс відчула, як у грудях щось штовхнулося. Це був не біль, а холодний вогонь. Їй захотілося кричати — не від страху, а від нестерпної несправедливості того, що вона залишилася одна в цьому мертвому світі.

— Забери мене, — зажадала вона, підводячись на тремтячі ноги. — Забери мене до них. Я не хочу бути тут. Не з ними.

Жінка-Тінь повільно підняла руку. Її довгі пальці вказали на стіну за спиною Еліс.

«Ти не можеш піти. Ти — остання опора. Якщо ти здригнешся, цей світ перетвориться на попіл раніше, ніж ти встигнеш вимовити моє ім'я».

Еліс закричала. Це був дикий, тонкий звук, що вирвався з глибини її понівеченої душі. І в ту ж мить, у такт її крику, стіни кімнати здригнулися. Від підлоги до стелі, прямо за фігурою Тіні, з гучним тріском розповзлася мережа сріблястих тріщин. Вони сяяли потойбічним світлом, наче під камінням текла не вода, а розплавлена ртуть.

Двері з гуркотом відчинилися. Соррен влетів у кімнату з мечем у руці, його обличчя було блідим, бинти на боці знову почали червоніти.

— Еліс! Що сталося?! — він кинувся до неї, закриваючи її собою.

Він озирався по боках, але бачив лише порожню кімнату. Тінь зникла так само швидко, як і з'явилася. Залишилися лише тріщини. Сріблясті, пульсуючі, вони вкривали стіну, наче капіляри велетенського мертвого ока.

Соррен заціпенів, дивлячись на руйнування. Він провів пальцем по одній із тріщин — вона була холодною, як лід.

— Боги... — видихнув він. — Палац помирає.

— Ні, Соррене, — Еліс підійшла до стіни і поклала свою маленьку долоню прямо в центр сріблястого павутиння. Тріщини на мить спалахнули яскравіше, вітаючи її дотик. — Він не помирає. Він просто змінює господаря.

Соррен подивився на неї з жахом. Він бачив, що очі дівчинки на мить стали такими ж срібними, як ці тріщини.

Ранок не приніс полегшення. Сонце, що зійшло над Астером, було тьмяним, немов затягнутим пилом. Сріблясті тріщини на стінах за ніч не зникли — вони згасли, перетворившись на глибокі шрами в камені, які тепер прикрашали кімнату Еліс, наче зловісне мереживо.

Соррен спав прямо біля її ліжка, сидячи на підлозі, поклавши руку на руків’я меча. Навіть уві сні його обличчя було спотворене болем. Еліс тихо встала і підійшла до вікна. Вона бачила, як у дворі Варіус дає вказівки гвардійцям. Він виглядав знервованим.

Коли двері відчинилися, Соррен миттєво підхопився, але це був лише Варіус у супроводі двох слуг, що несли важку сукню з чорного оксамиту.

— Пора, — сказав Міністр, ігноруючи Соррена. — Натовп на площі вимагає відповідей. Вони хочуть бачити, що Астер ще живий. Ти вийдеш на балкон, Еліс. Ти посміхнешся їм і скажеш те, що я тобі наказав.

Еліс не повернулася до нього. Вона продовжувала дивитися на площу, де люди збиралися, наче стерв’ятники.

— Я не буду посміхатися, — тихо сказала вона.

Варіус роздратовано зітхнув:

— Слухай мене, дитино...

— Я не дитина, — вона різко розвернулася. Її погляд змусив Міністра замовкнути. — Я — остання з роду Астерів. І якщо ви хочете, щоб я вийшла на той балкон і втримала цей палац від падіння, у мене є умови.

Варіус видавив коротку посмішку, але в його очах спалахнула лють.

— Ти торгуєшся зі мною? У твоєму становищі?

— У моєму стані палац вкривається тріщинами, Варіусе. Ви бачили їх зранку? — вона вказала на пошматовану стіну. — Якщо я не вийду, камінь продовжить лопатися. І ви опинитеся під руїнами разом зі своїми амбіціями.

Міністр мимоволі глянув на сріблястий шрам на стіні. Його самовпевненість на мить похитнулася.

— Чого ти хочеш?

— Перше: моя нянька Марта. Я знаю, що вона жива. Ви тримаєте її в підвалах. Вона негайно повернеться до моїх покоїв. Вона буде моєю єдиною служницею.

Варіус кивнув слузі, який тут же зник за дверима.

— Це легко. Що ще?

Еліс зробила крок вперед. Соррен за її спиною затамував подих.

— Друге: мої брати. Кастор і Поллукс. І кронпринц Лео. Ви не кинете їх у спільну яму, як хотіли. Сьогодні ввечері вони будуть поховані в королівській усипальниці. З усіма почестями. За королівським обрядом. І ви, Варіусе, будете стояти там і схилите голову перед їхніми трунами.

Варіус стиснув кулаки так, що хруснули суглоби. Це був удар по його гордості — публічно визнати велич тих, кого він допоміг знищити. Але він бачив рішучість у її очах. Він бачив силу, яка за ніч змінила структуру каменю.

— Добре, — вицідив він крізь зуби. — Похорон відбудеться на заході сонця. А тепер одягайся. Натовп не чекатиме.

Варіус вийшов, грюкнувши дверима. Соррен підійшов до Еліс і поклав руку їй на плече. — Ти граєш у небезпечну гру, маленька. Він тобі цього не пробачить.

Еліс подивилася на чорну сукню, що лежала на ліжку.

— Мені не потрібен його пробачення, Соррене. Мені потрібен час. І мені потрібно, щоб вони знали: посудина розбилася, але те, що в ній було, нікуди не зникло.

Вона взяла сукню. Вона була важкою, холодною і пахла старими рубінами її матері.

Підготовка до виходу на балкон нагадувала приготування до страти. Служниці, що тремтячими руками затягували корсет на Еліс, не сміли підняти очей. Чорна оксамитова сукня королеви Марти була завеликою — вона висіла на дитині важкими складками, наче траурний прапор.

Варіус чекав біля дверей, нервово потираючи руки. Коли Соррен вийшов до нього, лицар перегородив міністру шлях, поклавши руку на руків’я меча.

— Ще одна умова, Варіусе, — голос Соррена пролунав низько і загрозливо. Міністр підняв брову, намагаючись зберегти зверхній вигляд.

— Тобі не здається, лицарю, що для одного ранку умов забагато?

— Леді Аманда, — відрізав Соррен. — Фрейліна покійної королеви. Я знаю, що вона вціліла, і знаю, де її тримають ваші «миротворці». Вона має бути звільнена негайно. Еліс потребує тих, хто знає етикет і двір, а не лише солдатів у коридорах. Якщо ви хочете, щоб дівчинка виглядала як королева, а не як замазура з підворіття, вам потрібна Аманда.

Варіус завагався. Аманда Дует була небезпечним свідком, але погляд Соррена обіцяв смерть швидше, ніж міністр встигне покликати варту.

— Добре, — вицідив Варіус. — Аманду повернуть до палацу до вечора. А тепер — балкон. Народ зачекався своєї ляльки.

Вони рушили до великої зали. Кожен крок Еліс відбивався луною у порожніх коридорах. Шлейф її сукні шурхотів по паркету, наче змія. Коли вони підійшли до масивних дубових дверей, що вели на центральний балкон Астеру, Варіус зупинився.

— Пам'ятай, що я сказав, Еліс. Одна помилка — і цей натовп розірве тебе так само, як твоїх братів. Просто кивай і мовчи.

Соррен власноруч відчинив двері. У обличчя вдарило гаряче повітря, сповнене запаху поту, диму та ненависті. Площа перед палацом була чорною від людей. Коли вони побачили маленьку фігурку в траурі, гул натовпу на мить згас, змінившись напруженим чеканням.

Соррен став за спиною Еліс, відчуваючи, як тремтить повітря навколо неї. Вона зробила крок вперед, на самий край.

Сонце висвітлило її бліде, майже прозоре обличчя. Чорна сукня, яка була їй задовгою, з’їхала з одного плеча, оголюючи тонку шию. Вона виглядала такою крихкою, що здавалося, перший же порив вітру скине її вниз. Але коли вона підняла голову, натовп мимоволі хитнувся назад.

В її очах не було страху. В них був той самий сріблястий холод, що вночі розрізав стіни палацу. Еліс дивилася на вбивць свого роду не як жертва, а як суддя.

— Дивіться! — прокричав хтось із натовпу. — Це вона! Остання з проклятих!

Варіус вийшов вперед, готуючись виголосити промову про «новий порядок», але Еліс випередила його. Вона не почала говорити — вона просто підняла руку, і в цій тиші звук тертя тканини об камінь здався гучним, як грім.

Тріщини на фасаді палацу, прямо під балконом, почали пульсувати слабким світлом. Люди, що стояли ближче до стін, почали з криками відбігати. Вони відчули те саме, що відчував Соррен — присутність Смерті, яка більше не була замкнена в каплиці.

Еліс просто стояла і дивилася на них. Мовчки. Невблаганно.

— Вона не лялька, — прошепотів Соррен, дивлячись у потилицю дівчинки.

Натовп, який прийшов святкувати падіння тиранів, раптом зрозумів: вони не вбили силу Астеру. Вони лише розбили посудину, і тепер те, що було всередині, дивилося на них очима дев’ятирічної дівчинки.

Варіус намагався щось сказати, але його голос потонув у раптовій, мертвій тиші площі. Люди почали розходитися — не з гаслом, а з острахом, озираючись на маленьку постать у чорному, яка продовжувала стояти на балконі, наче статуя на власній могилі.