Кров корони

У покоях Еліс було нестерпно душно. Сонце, що сідало, розжарило камінь стін, і від важких оксамитових портьєр пахло не магією, а старим пилом і кислим потом прачок. За вікном, десь у нижніх кварталах, монотонно бив барабан — там досі розгрібали завали після пожежі, і вітер приносив солодкуватий, нудотний запах сирого м'яса, що почало псуватися на спеці.

Андромаха не сіла. Вона пройшлася кімнатою, зачіпаючи шторами плече. Оксамит під її рукою не вкрився магічним інеєм — він просто зсохся, став ламким і рудим, наче з нього висмоктали всю вологу.

— Варіус називає це «навчанням», — її голос не шелестів. Він був сухим і прямим, як удар палицею по спині. — Він хоче, щоб я зробила з тебе інструмент. Але я тут, щоб подивитися, чи є в тобі щось, окрім королівського імені. Сідай.

Еліс слухняно підтягнула ноги на масивному кріслі. Від спеки її сорочка прилипла до спини, а на лобі виступили дрібні краплі поту. Вона стискала в руках ляльку, у якої відірвалося вухо.

— Розкажи мені про своїх, — наказало те, що називало себе Андромахою. — Коротко. Без казок.

— Батько... король Едгар. Він завжди брав мене на полювання. Від нього пахло собаками і тютюном. — Еліс шмигнула носом і витерла обличчя тильною стороною долоні. — Мама казала, що він слабкий, бо не може покарати кухаря за пересолений суп. Брати... Лео весь час бився дерев'яним мечем. А близнюки просто кричали. Багато кричали.

— Вони мертві. Ти плакала? — Андромаха зупинилася прямо перед нею.

— Трохи. Соррен сказав, що якщо я буду ревіти, я не побачу, куди бігти. А в коридорі було темно і дуже смерділо... залізом.

Богиня схилила голову. — Соррен. Цей вояка в закривавленій сорочці. Хто він тобі?

— Він вчить мене тримати важкий меч. — Еліс подивилася на свої червоні мозолі на пальцях. — І каже, що історія — це коли одні люди вбивають інших за корону. Він єдиний, хто не відвертається, коли я дивлюся на нього цими новими очима.

— А Марта?

— Марта гріє молоко. — Дівчинка опустила погляд. — У неї шорсткі руки, вони пахнуть цибулею. Вона каже, що ми скоро поїдемо в село, де ростуть яблука. Вона бреше, але мені подобається, коли вона це каже.

Андромаха присіла на край столу. Вона була занадто високою, занадто нерухомою для цієї задушливої кімнати. Муха, що кружляла над тарілкою з фруктами, впала мертвою, щойно опинилася в тіні жінки.

— Вчитель — це твій щит. Нянька — це брехня, в якій ти ховаєшся. А тепер Варіус. Кажи.

— Він холодний, як риба, — швидко відповіла Еліс. — Він цілує мені пальці, але дивиться на моє крісло, наче хоче його переставити. Він хоче золото, Андромахо. Багато золота, щоб купити коней і пшеницю. Він тебе боїться, але каже, що ти — «вигідне вкладення».

— «Вигідне вкладення»... — Андромаха не всміхнулася, вона просто показала зуби. — Твій Варіус думає цифрами. Але цифри не течуть по венах. Скажи, ті люди на площі, в брудному одязі, з вилами... Ти хочеш їх стратити?

Еліс згадала дитину з буханцем хліба, яка притискалася до огорожі. Від дитини тхнуло немитим тілом і страхом.

— Соррен каже, що народ — це як пожежа. Треба або гасити, або тікати. Я не знаю, чи я їх ненавиджу. Вони просто... їх дуже багато, і вони дуже голодні.

— Твій солдат розумний, але він мислить битвами. — Андромаха подалася вперед. — Народ — це не вогонь. Це твій скот. Твоя власність. І сьогодні ти належиш Смерті, а вони — тобі.

Вона вказала на важку корону на столі. На золоті залишився відбиток жирного пальця когось із слуг.

— Ти хочеш дати їм хліб. Але кожна крихта хліба — це податок. Ти готова рахувати, скільки людей має здохнути в твоїх шахтах, щоб у інших було по буханцю на вечерю?

— Я... я просто хочу, щоб було як раніше. Щоб мама покликала обідати, — прошепотіла Еліс. Вона раптом виглядала дуже малою, звичайної десятирічною дівчинкою, якій хочеться зняти це важке оксамитове плаття.

— «Як раніше» закінчилося в ту мить, коли твоїм братам перерізали горлянки в ліжках, — обірвала Андромаха. — Завтра ти вийдеш до міністрів. Варіус звітуватиме про шахти. Він буде посміхатися. А ти просто запитай: «Скільки людей загине там за перший тиждень?».

— Чому? Це ж страшно питати.

— Щоб вони зрозуміли: ти більше не картинка на монеті. Ти почала рахувати ціну життя. А це єдина валюта, яку я приймаю.

Андромаха підвелася і просто зникла в тіні біля вікна, не залишивши по собі навіть шурхоту. В кімнаті стало ще душніше. Еліс сиділа нерухомо.

— Марто! — гукнула вона через хвилину. — Принеси молока. Тільки щоб було солодке.

Але вона вже знала, що цукор не переб'є присмак попелу, який осів на язиці після слів богині.

Андромаха не пішла — вона просто перестала бути частиною кімнати. Повітря, яке щойно здавалося розпеченим металом, раптом стало порожнім. Еліс ще кілька хвилин сиділа нерухомо, вдивляючись у жирний відбиток пальця на зубці корони. У животі неприємно крутило від голоду, але згадка про тістечка викликала нудоту. Вона відчувала себе старою, наче її шкіра стала такою ж ламкою, як ті штори, до яких торкнулася Богиня.

Двері скрипнули — важко, по-старечому. У покої зайшла Марта. Вона несла піднос, на якому стояла проста керамічна чашка. Від няньки пахло так, як завжди: кислим тістом, дешевим милом і вологою спідницею. Вона важко дихала, ноги в розтоптаних черевиках човгали по паркету.

— Ох, малеча, ну і душогубка тут у тебе, — прохрипіла Марта, ставлячи піднос на край столу поруч із короною. — Ті міністри зовсім здуріли, вікна зачинили, стражу поставили... Наче це допоможе від спеки.

Вона підійшла до Еліс і почала витирати їй обличчя краєм свого фартуха. Тканина була грубою, дряпала щоки, але Марта робила це з такою звичною жадібністю, наче намагалася стерти з дитини весь цей палац.

— Ось, пий. Тепле, з медом, як ти любиш. Сон прийде швидше.

Еліс взяла чашку. Кераміка була вологою. Вона зробила великий ковток, очікуючи на звичну солодкість, яка завжди вимивала страх. Але щойно рідина торкнулася язика, дівчинка здригнулася.

— Фу, Марто... Воно гірке. Воно зіпсувалося на цій спеці?

Нянька здивовано кліпнула очима, нахилилася і сама принюхалася до чашки. — Та що ти, люба? Тільки з кухні. Молоко свіже, мед золотий, сама куштувала. Пий, не вередуй, тобі сили потрібні.

Еліс спробувала ще раз. Ковток став поперек горла. Солодкість меду відчувалася десь далеко, а на першому плані був смак сирої землі та металу. Наче вона пила воду з іржавого відра, в яке накидали полину.

— Воно пахне... підземеллям, — Еліс поставила чашку назад на піднос так різко, що частина молока виплеснулася на стіл. — Прибери це. Я не хочу.

Марта завмерла. Вона подивилася на білу калюжу на дереві, потім на Еліс. У очах старої жінки промайнув не просто жаль, а справжній тваринний переляк. Вона простягнула руку, щоб погладити Еліс по волоссю, але дівчинка мимоволі відсахнулася.

Рука няньки, що пахла цибулею і життям, раптом здалася Еліс занадто гарячою. Занадто живою.

— Дитинко, що вони з тобою роблять? — прошепотіла Марта, ховаючи руки в складках фартуха. — Ти ж біла, як полотно. І очі... вони у тебе не світяться, вони наче висмоктують світло з кімнати.

— Я просто втомилася, Марто. Йди. — Еліс відвернулася до вікна. — І витри стіл. Молоко смердить.

Марта мовчки почала затирати пляму ганчіркою. Її плечі здригалися, але вона не видала жодного звуку. Коли за нею зачинилися двері, Еліс подивилася на свої пальці. Вони були крижаними, попри липку спеку в кімнаті.

Ніч не принесла прохолоди. Стіни палацу віддавали накопичене за день тепло, роблячи повітря густим і масним. Еліс не спала — вона слухала, як у коридорі важко переступає з ноги на ногу Соррен. Його обладунок тихо поскрипував, а дихання було нерівним — рана в боці все ще давалася взнаки. Коли перші промені брудного, жовтого сонця пробилися крізь дим над містом, до покоїв зайшла Аманда. Вона несла сукню, яка важила більше, ніж сама Еліс. Починався перший робочий день нової Господині Астеру.

Аманда рухалася швидко й мовчки. Її пальці, звикли до шовку та прикрас, тепер діяли механічно. Вона затягувала корсет на Еліс, і кожне зусилля супроводжувалося важким сапом фрейліни. Від Аманди пахло дешевими духами, якими вона намагалася приховати запах власного страху та піт.

— Ваша Величносте, голову вище, — сухо кинула Аманда. — Якщо корсет тисне, скажіть. Міністри не повинні бачити, що вам важко дихати.

— Мені не важко, — відповіла Еліс. Вона справді не відчувала тиску. Тіло здавалося чужим, наче вона була манекеном, якого вдягають для вітрини.

Аманда накинула на плечі дівчинки важку мантію. Горностай був жовтуватим від часу і пахв нафталіном. Еліс відчула, як хутро лоскоче шию, але це не викликало роздратування. Тільки втому.

— Соррен чекає за дверима, — Аманда поглянула в дзеркало на відображення Еліс. Фрейліна на мить завагалася, її обличчя здригнулося. — Ви сьогодні... виглядаєте старшою. Варіус буде задоволений.

— Варіус завжди чимось задоволений, якщо це приносить срібло, — відказала Еліс. Вона сама здивувалася тому, як холодно прозвучав її голос. Це не була репліка, яку вона готувала. Слова просто випали з рота, як гранітні камінці.

Аманда нічого не відповіла. Вона востаннє поправила корону на голові дитини. Золото було теплим від сонця, але щойно воно торкнулося волосся Еліс, дівчинка відчула звичний укол у скронях. Корона почала свою роботу.

Коли двері відчинилися, Соррен миттєво випрямився. Його обличчя було сірим від недосипу, під очима залягли глибокі тіні. Він окинув Еліс поглядом — від корони до важкого шлейфу.

— Виглядаєш як справжня королева, — буркнув він, витираючи долонею піт з обличчя. — Шкода тільки, що в цій залі засідань смердить лайном і брехнею сильніше, ніж у стайні. Тримайся поруч зі мною. І якщо Варіус почне занадто багато базікати про "спільне благо" — просто дивися на його руки. У нього завжди смикається мізинець, коли він збирається тебе надурити.

— Я пам’ятаю, Соррене. Ходімо. Нас чекають цифри.

Вони рушили коридором. Кроки Соррена були важкими, підковані чоботи гриміли по каменю. Кроки Еліс були нечутними, лише шлейф горностая тихо шурхотів, наче сухе листя на цвинтарі.

Зала засідань зустріла їх запахом старого воску, чорнила та прокислого вина. Сонце пробивалося крізь високі вікна пильними стовпами, висвітлюючи мільйони порошинок, що танцювали над столом. Варіус уже був там. Він стояв біля вікна, заклавши руки за спину, і виглядав так, наче щойно вийшов із ванної — свіжий, напудрений, з ідеальними манжетами. Кастелан сидів поруч, витираючи спітнілу лисину і нервово гортаючи стоси пергаментів.

Коли Еліс увійшла, міністри підвелися. Це був механічний рух, позбавлений будь-якої справжньої пошани. Соррен став за спиною дівчинки, важко спершись на руків’я меча. Його дихання було чути в тиші зали — свистяче, нерівне.

— Ваша Величносте, — Варіус усміхнувся, але в його очах був лише сухий аудит. — Сідайте. У нас чудові новини. Перші звіти з Кромлі.

Еліс сіла. Крісло було завеликим, її ноги не діставали до підлоги, але під вагою мантії вона не ворушилася. Корона тиснула на скроні, і сріблясте сяйво в її зіницях стало яскравішим у напівтемряві зали.

— Отже, — Варіус розгорнув великий сувій, притиснувши краї мідними важками. — Завдяки... хм... новим методам видобутку, які ми запровадили з пані Андромахою, шахти видали перші триста фунтів срібла за добу. Це втричі більше, ніж за кращих часів вашого батька.

— Армія отримає платню вже в суботу, — вставив Кастелан, його голос тремтів від збудження. — Ми зможемо закупити зерно в союзі Фестії. Керн відведе війська, щойно побачить, що в нас є чим годувати гвардію. Це перемога, Еліс. Чиста перемога.

Варіус задоволено кивнув і підсунув дівчинці аркуш для підпису. — Ось тут, Ваша Величносте. Наказ про розширення видобутку на нижні яруси. Це дозволить нам вийти на стабільний прибуток до кінця місяця.

Еліс не взяла перо. Вона дивилася на цифри, але бачила не фунти срібла, а той сірий туман, який Андромаха вклала їй у голову. Вона відчула, як стіни зали на мить стали прозорими, і десь там, глибоко під землею, сотні людей хапали ротом пил у вузьких забоях.

— Скільки? — запитала вона. Голос був коротким, як удар ножа.

Варіус моргнув, нахиливши голову. — Пробачте, Ваша Величносте? Скільки срібла? Я ж сказав — триста фунтів...

— Скільки людей загине в цих шахтах за перший тиждень? — Еліс підняла голову і подивилася прямо в очі Варіусу.

У залі стало так тихо, що було чути, як муха б'ється об скло під стелею. Кастелан завмер із відкритою хустинкою в руці. Варіус повільно опустив руки на стіл. Посмішка з його обличчя зникла, залишивши лише суху маску чиновника, якого перебили під час важливого звіту.

— Ваша Величносте, це недоречне питання, — голос Варіуса став холодним. — Видобуток завжди пов'язаний із ризиком. Обвали, задуха, виснаження... це статистика. Ми закладаємо п'ять-сім відсотків втрат у кошторис. Це нормальна ціна за порятунок держави від голоду.

— Статистика, — повторила Еліс. — П'ять відсотків — це люди, Варіусе. У них є імена. Вони вмирають у темряві, щоб у вас були нові манжети, а у солдатів — м'ясо.

— У нас немає іншого виходу! — Кастелан майже вигукнув, його голос зірвався на писк. — Ви хочете, щоб ми знову їли коріння? Щоб натовп розірвав вас на шматки? Срібло потребує крові, так було завжди!

— Я хочу бачити списки, — Еліс нарешті взяла перо, але не для підпису. Вона міцно стиснула його в пальцях. — Щосуботи. Прізвища кожного, хто не вийшов із шахти. Я буду знати ціну кожного фунта, який ви витрачаєте.

Соррен за її спиною ледь помітно хмикнув — це був звук поваги, змішаної з жахом. Варіус дивився на дівчинку так, наче вперше її бачив. Він зрозумів: лялька не просто заговорила. Вона почала виставляти рахунки.

— Як забажаєте, — Варіус забрав сувій, його пальці злегка сіпнулися. — Ми підготуємо списки. Але наказ про видобуток...

— Я підпишу його, коли побачу перші прізвища, — Еліс встала. Важка мантія горностая потягнула її плечі вниз, але вона встояла. — Засідання закінчено. Соррене, виведи мене. Тут занадто смердить цифрами.

Вона рушила до виходу, не озираючись. Варіус залишився стояти біля столу, дивлячись на порожнє крісло королеви. Його мізинець на правій руці дрібно тремтів.

Варіус стояв нерухомо, поки звук кроків Соррена не затих у дальньому кінці коридору. Кастелан нарешті витер лисину, але хустинка була мокрою наскрізь. Він дихав так, наче щойно пробіг милю під палючим сонцем. Варіус повільно повернувся до столу і подивився на наказ, який так і залишився без підпису. Чорнильна пляма, яку залишив Кастелан у першій сцені, здавалася тепер оком, що глузливо спостерігало за міністром.

— Ти бачив її очі? — Кастелан майже прошипів, озираючись на двері. — Варіусе, це не дитина. Це те потойбічне стерво, яке ти притягнув у палац, говорить її ротом. Якого біса вона питає про шахтарів? Їй десять років! Вона має питати про нові стрічки для волосся!

Варіус мовчав. Він узяв золоте перо і почав повільно крутити його в пальцях. Його обличчя було абсолютно незворушним, але на правій руці, схований під манжетою, дрібно й ритмічно смикався мізинець.

— Вона рахує, — коротко кинув Варіус.

— Що рахує? — не зрозумів Кастелан.

— Ресурс. — Варіус нарешті підняв очі на колегу. — Ми думали, що вона буде декорацією, яка закриває діру в законі. А вона почала приймати товар за накладною. Списки загиблих — це не жаль, Кастелане. Це аудит. Вона хоче знати, скільки «палива» ми спалюємо.

— Нам треба щось робити, — Кастелан підійшов ближче, від нього тхнуло кислим потом і панікою. — Давай обмежимо її спілкування з цією... наставницею. Це Андромаха її вчить ставити такі питання. Ми маємо контролювати кожен її крок.

Варіус різко відклав перо. Звук удару металу об дерево змусив Кастелана здригнутися. — Контролювати? — Варіус ледь помітно всміхнувся, і ця посмішка була схожа на розріз бритви. — Ти хочеш контролювати Смерть? Спробуй. Але спершу підготуй собі місце в усипальниці поруч з Едгаром.

— То що, ми просто дамо їй ці списки? — Кастелан розвів руками. — Це ж небезпечно! Якщо вона почне втручатися в логістику видобутку...

— Ми дамо їй те, що вона просить, — перебив його Варіус, знову стаючи сухим чиновником. — Але ми зробимо ці списки такими довгими й нудними, щоб вона втомилася їх читати через два тижні. А щодо її «голосу»... — він на мить замовк. — Нам потрібно прискорити переговори з Керном. Мені потрібна зовнішня загроза, яка змусить її знову шукати нашого захисту.

Варіус підійшов до вікна. Внизу, на внутрішньому дворі, вантажили вози зі сріблом. Гвардійці кричали на коней, у повітрі стояв пил і запах гною.

— Вона думає, що списки загиблих дають їй владу над нами, — пробурмотів Варіус собі під ніс. — Але вона забуває, що прізвища в списках пишемо ми.

Кастелан лише важко зітхнув. Він не відчував впевненості свого колеги. Йому здавалося, що в цій залі засідань раптом стало занадто мало місця для них двох і для тієї маленької дівчинки, чия тінь почала рости швидше за сонце.

Соррен вивів Еліс із зали, але не в її покої. Йому потрібно було повітря, не отруєне запахом чорнила та брехні. Вони зупинилися у відкритій галереї, де спека зустрічалася з легким протягом, що приносив запах сухої трави та гарячого каменя. Еліс відпустила край його рукава і підійшла до перил. Корона на її голові блищала під сонцем, але сама дівчинка здавалася висіченою з сірого граніту. Соррен важко сперся на колону, відчуваючи, як рана в боці пульсує в такт крокам гвардійців унизу.

Аманда вже чекала там, нервово перебираючи пальцями намисто. Побачивши їх, вона кинулася назустріч, але зупинилася в кроці від Еліс, наче наразилася на невидиму стіну.

— Ви це чули? — Соррен повернув голову до фрейліни. Голос його був хрипким, наче він наковтався піску. — П'ять відсотків втрат. Вони говорять про людей, як про порчене зерно в амбарі.

— Ти чув, що сказала вона, Соррене? — Аманда подивилася на Еліс, яка продовжувала дивитися кудись удалечінь. — Вона зажадала списки мертвих. Навіщо дитині читати імена тих, кого вже немає? Це ж... це ненормально. Це страшно.

— Страшно було б, якби вона просто підписала папірець і пішла снідати, — відрізав Соррен. Він сплюнув на гарячі плити підлоги. — Варіус думав, що купив собі декорацію, а купив прокурора. Але ця Богиня... вона п'є її, Амандо. Ти бачиш? Вона стає холодною. Скоро вона перестане відчувати різницю між цим каменем і своєю рукою.

Аманда підійшла до Еліс і обережно торкнулася її плеча. — Ваша Величносте... Еліс. Ходімо в затінок. Тобі треба відпочити. Тобі не обов'язково читати ті списки. Варіус сам усе владнає.

Еліс повільно повернулася. Її погляд був сухим і позбавленим сліз. — Варіус владнає так, щоб ніхто не заважав йому купувати нові крісла, Амандо. — Дівчинка поправила важку мантію, яка, здавалося, стала частиною її шкіри. — Соррен каже, що народ — це стихія. А Андромаха каже, що це власність. Я хочу знати, скільки моєї власності згорає кожного дня, щоб цей палац не впав. Це не страшно. Це... просто розрахунок.

Соррен здригнувся. Він почув у її словах не дитину, а той самий архаїчний, нелюдський ритм, яким говорила Богиня.

— Тобі десять років, Еліс! — Соррен не витримав і зробив крок до неї, майже нависаючи. — Тобі мають снитися яблука з саду, а не трупи з шахт. Якщо ти дозволиш цій відьмі випалити в тобі серце, то навіщо мені захищати твої двері? Щоб охороняти статую?

— Статуї принаймні не перерізають горло, коли вона спить, — тихо відповіла Еліс. — Захищай те, що є, Соррене. Іншої мене у вас уже немає.

Вона розвернулася і пішла до своїх покоїв, залишаючи їх позаду. Соррен дивився їй услід, стискаючи кулаки так, що хрустіли суглоби.

— Ми втрачаємо її, — прошепотіла Аманда, витираючи очі.

— Ми вже її втратили, — кинув Соррен, розвертаючись до виходу. — Тепер головне, щоб вона, коли остаточно перетвориться на камінь, не розчавила нас першими.

День згорав повільно, залишаючи по собі небо кольору запеченої крові. Еліс повернулася до своїх покоїв, де повітря все ще було нерухомим і важким. Вона дозволила Аманді зняти корону та важку мантію, але полегшення не настало. Навпаки, без золотої ваги тіло здалося занадто легким, майже порожнім. Коли сонце остаточно сховалося за горизонтом, у двері знову пошкреблися.

Марта зайшла тихо, без звичного човгання. Вона знову принесла чашку, накриту блюдцем, щоб не налетіло пилу. Поставила її на стіл — подалі від того місця, де вранці лежала корона.

— Ось, люба. Настоялося. Додала більше меду, як ти просила. І м’яти, щоб заспокоїти голову.

Еліс глянула на чашку. Від напою йшла пара, але для неї цей туман виглядав як сірий дим над пожарищем. Вона взяла посуд у руки. Кераміка була гарячою, майже обпікала пальці, але всередині дівчинки нічого не відгукнулося.

Вона зробила ковток. Солодкість меду була нудотною, вона липла до піднебіння, як патока. А під нею — знову той самий смак. Смак сирого м'яса, міді та вогкої, розритої землі.

Еліс повільно опустила чашку і виплюнула рідину назад.

— Я ж казала, Марто. Воно гірке. Воно смердить попелом.

— Дитинко, та як же... — Марта сплеснула руками, на очах у неї виступили сльози. — Сама ж куштувала! Найкраще молоко, ранкове...

— Це не молоко зіпсувалося, Марто, — Еліс підвела погляд на няньку. Срібні іскри в її очах тепер не мерехтіли, вони світилися рівним, холодним світлом. — Це я більше не можу його пити. Твоє солодке молоко — для дітей. А діти в цьому палаці помирають.

Марта відступила на крок, притиснувши руку до рота. Вона бачила перед собою десятирічну дівчинку, але відчувала такий холод, наче відчинилися двері в склеп.

— Забери це. І більше не принось, — наказала Еліс. — Мені потрібна вода. Проста холодна вода. Вона принаймні не бреше, що вона солодка.

Нянька мовчки схопила піднос. Її пальці тремтіли так, що чашка дзеленчала об блюдце. Вона вибігла з кімнати, навіть не вклонившись, наче рятувалася від пожежі.

Еліс підійшла до вікна. Внизу, в густій темряві двору, вона бачила вогні смолоскипів — гвардійці міняли варту. Десь там, у глибоких шахтах Кромлі, люди зараз задихалися, щоб вона могла носити цей оксамит. Вона згадала питання, яке поставила Варіусу, і зрозуміла: вона поставила його не тому, що їй було шкода шахтарів. А тому, що вона вже почала приймати цей світ як свою власність. А власність треба рахувати.

З тіні біля шафи почувся тихий голос Андромахи: — Смакуєш, Королево?

— Смакую, — відповіла Еліс, не повертаючись. — Смак попелу. Ви мали рацію. Він не обманює.

Вона притулилася лобом до холодного скла. Завтра прийдуть перші списки загиблих. Завтра вона поставить свій перший справжній підпис. І вона знала: жоден десерт у світі більше ніколи не здасться їй солодким.