Розділ 1

Весь світ - це театр.

(Вільям Шекспір)

POV Павло

Того погожого вересневого дня я перебував у невеличкому селищі під назвою Озерне. Я подолав невеличку відстань задля того, аби тут зустрітись із дівчиною своєї мрії. Коли вийшов на автобусній станції і прийнявся за допомогою GPS шукати центральний парк, то здивувався, наскільки тут все гармонійно.

Було все не так, як я собі уявляв, адже на що найперше наштовхує критерій "військове містечко"? Отож-бо.

Думав, що тут зовсім не вистачає яскравості, бо ж десь поряд, наскільки я знав, був розташований старий аеродром (пізніше хотів навідатись туди, щоб на власні очі уздріти чудеса небесної техніки) та розбудована військова частина.

Не уявляю, як тут живеться звичайним мешканцям, коли мабуть, всюди повно вусатих чоловіків у військових спорядженнях і запроваджено строгий порядок... Ні, з одного боку, це однозначно плюс, бо мирні жителі точно знають, що захищені від можливих небезпек, особливо у такий сьогоднішній неспокійний час.

Навряд чи тут спроможеться орудувати банда злодіїв або божевільний маніяк, що у нас в Житомирі точно не було рідкістю.

Спочатку я і не дуже хотів кудись виїжджати, адже був людиною постійною, не для подорожей і мандрівок. Ні, не те, щоб я сильно та й ненавидів переїзди, просто прикипів уже до того способу життя, яке мав у рідному місті. Та й знав, що мені, щоб запланувати якусь подорож, потрібен хоча б один компаньйон (куди ж самому - це зовсім не цікаво). З моїх друзів на пропозицію повелися б усі, але це виглядало б десь приблизно так: "Якщо ти платиш, то без питань, ми з тобою". 

А щось організовувати, метатись туди-сюди, бути головним я зовсім не любив, хоча й мав таку схильність особистості як лідерство.

Планував запросити Юлю до себе (у Житомирі, звичайно, теж є де розгулятись, і я як колишній нічний завсігдатай, точно знав пару кльових місцинок), та вона вперлась, що не хоче, і що боїться. Та я і сам трохи переживав, коли почав з нею листуватись.

Як можна було здогадатись, познайомились ми, як і більшість сучасних пар, в Інтернеті. Натрапив я на її аккаунт у Твіттері випадково, і чимось це миле личко припало мені до душі. Вона була відкритою, нічого не соромилась, і з нею можна було поговорити на всілякі теми, іноді навіть заборонені.

Знаєте, до того часу, поки у мене не з'явився власний комп'ютер, і я ще не дуже знав, що то таке - ті соцмережі, то вважав, що віртуальні переписки створені для дурнів, замкнених особистостей або ж слабих на голову. Чомусь я завжди думав, що мене омине така участь, і що друзів або ту ж саму кохану половинку можна знайти без усіляких гаджетів, лишень добре постаратись.

Жили ж якось наші предки без айфонів та планшетів, і все було навіть дуже чудово - знайомились, дружили, зустрічались, створювали сім'ї - і все було ОК. А зараз же що?

Якщо раніше ти міг познайомитись із дівчиною на дискотеці, на сімейних посиденьках, чи гостюючи в родичів, чи просто знайти "ту саму" серед ватаги однокласниць, з якими часто влаштовували різні витівки, то зараз... Уся молодь прилипла до екранів смартфонів, і майже нікуди із дому не виходить.

На селах клуби простоюють, дискотеки заглохли, ба навіть на банальний похід в кафе треба було грошики, яких підлітки не мали, а батьки часто відмовлялись давати кошти на "усякі дурниці".

Зараз типу, так зручно, - досягти успіху, гріючи пузо на дивані, і щось незрозуміле постійно клацаючи в ноутбуці.

Я не був противником сучасного ритму життя, скоріше навпаки, але точно вже не належав до тих трьох категорій, про які згадував. Віртуальне життя свого часу затягнуло мене в глибоку павутину, визирати з якої не дуде хотілося.

Чому так? Не знаю, та мабуть, усе криється в тій жінці, котра мене народила. Не можу назвати її мамою, адже майже не знав, та й не пам'ятаю рідних рис, лише той день, коли труну з її тілом глибоко запихали в сиру землю.

Не було тоді на похороні багато людей, більшість знайомих її цурались і зневажали (не одна сім'я розпалась через її "екстравагантні" послуги). Не вшанував присутністю і мій батечко (йому-то що, вона навіть дружиною йому не була), лише я стояв поруч із моїми тодішніми опікунами, і просто незрозуміло слідкував за священиком.

Говорили тоді, що я зовсім не плакав, можливо, малий був та не все розумів, тепер же точно знаю, що не було мені за ким горювати. Її брудна робота виявилась важливішою за єдину кровинку. Саме тому десь глибоко у підсвідомості я боявся, що стану схожим на неї.

Іноді лякався власних бажань, бо зовсім не хотів так завершити своє існування, як вона. Хотів жити нормально - працювати, усміхатися, бути комусь потрібним. Але завжди у всьому прагнув щирості, навіть пригадую, у школі колись питався у кожного, з ким тоді водив хоч якусь дружбу, чому вони зі мною дружать.

І лише одна відповідь задовольнила мене тоді, усі інші претенденти були відкинуті через їхню корисливість. А однокласник Костя сказав: "Мені з тобою цікаво, бо ти класний, не вмієш лукавити, все робиш на диво правдиво, і можеш бути для когось цінним скарбом". Отак той Костя і досі залишається моїм єдиним найкращим другом.

Ми часто з усмішкою згадуємо той короткий дитячий діалог, коли збираємось, як це тепер модно казати, "на пиво".

Коли після закінчення технікуму почав працювати різноробочим по барах та кафешках (звісно, куди ж іще піде одинокий студент із вулиці?), то помітив, що однозначно подобаюсь протилежній статі. Із зовнішніми даними у мене, слава Богу, було все в порядку, та й ретельно слідкував за собою (ну там регулярна стрижка, гоління, правильне харчування).

Ще раніше, коли батько змушував ходити в спортзал, я там займався вправами, гімнастикою, а особливою процедурою була ранкова пробіжка. За його словами, кожен достойний чоловік має вміти тримати себе у формі. А спорт я ніколи не любив, та ще й люто зненавидів після цього, і в принципі, як і батька.

Але старання не лишились марними (хоча я давно закинув ті всі ритуали), сформована спортивна статура, кубики пресу, помітні мускули, приваблювала будь-яку дівчину. Та в душі я розумів, що вони спокушаються лише на моє тіло, і в їхніх думках крутилось, мабуть, одне й те саме - як затягти цього красунчика в ліжко. Ні тобі задушевної розмови, ні довгих нічних прогулянок, ні поглядів, що спопеляють зсередини...

Мабуть, думаєте, що я - закоренілий романтик? Це точно не так, хоча якщо мені сильно захочеться, то я можу здивувати. Заради задоволення інколи фліртую із клієнтками, але усе в межах розумного. Нащо мені потім розборки з їхніми кавалерами?

Була у мене колись дівчина, але парою ми з нею так і не стали. Кілька зустрічей, пристрасть, підліткові бажання та крутезні ночі, проведені в готельному номері, де вона тоді жила... Про якісь там щирі почуття чи те саме кохання ніхто з нас не говорив (я вже не настільки божевільний, щоб вірити у всі ці слізливі штучки), єдине, що нас пов'язувало - це секс.

А потім вона поїхала, та й ми якось так невимушено розійшлися, і для мене це виявилось дуже легко. Не було у ній чогось такого, що б реально чіпляло (ну окрім пишних сідниць), і змушувало хотіти з нею лишатись і далі. Потім же я якось допетрав, що стаю не на ту стежку, і в подальшому виборі дівчат став орієнтуватись не на вродливу статуру, а на внутрішній світ.

Став поважати тих, у кого з розумом все в порядку, тих, хто підтримає будь-яку розмову, тих, хто знає, як спілкуватись і чим зацікавити... Не бажав знову зійтись із пустоголовою лялькою (хоча є такі, що їм такий тип жінок лише на руку), і витратити час намарне. Інколи міг з декількох дівчачих фраз зрозуміти, наскільки цікавою є співрозмовниця.

Якщо дівчуля на мої питання лиш незрозуміло кліпала очима, і всім своїм виглядом показувала, що її цікавить лише те, що сховано у ширінці моїх джинсів, то все - це однозначно "адьйос"...

Що очікував я від спілкування із віртуальною подругою, якої не знав напевне і ніколи в очі не бачив? Не знаю, можливо, це був порятунок від безвиході, а може, лиш просто розвага.

Ми переписувались у Твіттері мабуть більше місяця, і за цей час я зрозумів, що Юля точно не схожа на тих, з ким мені доводилось мати справу раніше. Вона поводилась обережно, не натякала на щось більше, ніж просто дружня переписка, хоч ми й торкались відвертих та й іноді непристойних тем. Дорослі ж люди - чого тут соромитись?

Та й ідею про зустріч першим подав я, бо дуже вже хотілось побачити її наяву. Досі ж лише милувався фотографіями, які вона надіслала одного разу, і дякував Богу, що мені дістався не якийсь виродок-товстосум із повним ротом брекетів, опухлими очима та посіченим волоссям.

Як я вже казав, шукають пару в мережах лише ті, котрим не щастить знайти її в реалі. А чому не щастить - тут або глупувате, або із якимись вадами, на таких навряд чи звертають увагу.

А Юля, мені здавалось, була просто ідеальною, ще й гадаю, моєю ровесницею. Скільки їй років, я не запитував, бо ж усім відоме правило, що некоректно питати про таке в жінки, та й чи скажуть правду - невідомо. Просто якось на ментальному рівні відчувалась наша гармонія, і одразу скажу, що якби їй від мене потрібен був лише секс, то чи не стала б вона першою на це натякати?

Ні, вона ще й навіть заартачилась, мовляв, звідки я знаю, що ти за один, і поставила умову, щоб я приїжджав у Озерне, а не вона до мене. З логікою у мене було все гаразд, і я, звісно, розумів причини її хвилювання. Нащо їй їхати невідомо куди, до того, кого ледве знає, та й не факт, що він (тобто я) такий же веселий і невимушений, як у віртуальних сторіз?

" Все життя - суцільний обман" - написала вона, ну я і вирішив узяти жертву на себе. Мені ж нема чого переживати, одружуватись із нею точно не збираюсь. А не сподобається - то й видалю з контактів, та й по всьому.

Дорогою сюди розмірковував про ідеальне побачення, навіть квіти купив, щоб справити якнайкраще враження. У думках розраховував хоча б на один невинний поцілунок (при першій зустрічі для мене лише так, і про ніщо більше я і не думав), ну а далі - підемо виключно по ситуації... Ех, уявляю, яким же я виглядав недолугим дурнем, бо я повірив. У те, що сам нафантазував, і що насправді не могло існувати...

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.