Розділ 7

Ми знаємо, хто ми є, але не знаємо, ким ми можемо бути.

(Вільям Шекспір)

POV Руслана

Я старалась не падати духом. Довелось зображувати із себе життєрадісну особистість, у якої нічого тривожного не сталося. Я стала досить непоганою актрисою для рідних, знайомих та колег по роботі.

Нікому не хотілось завдавати проблем, а ще заодно й терпіти назойливі поради від оточення (я ж то своїх знаю, Таня б першою прибігла із пропозиціями), тому я вибрала досить очевидний шлях. Заспокоювала себе тим, що це треба просто пережити, і все ж надіялась, що з плином часу моє життя зміниться, і в серці не залишиться і згадки про невірного коханого.

Адже знала напевне - це не мій сон, і не чиясь помилка свідків, що були в Озерному, а справді жорстока реальність. Та й він жодного разу за цей місяць не подзвонив, очевидно, балує нову дружиноньку. Хоча, мені тепер що до того?

Я ні на що від нього вже не сподівалась, а якби все ж йому вистачило нахабства зателефонувати з отим своїм безтурботним "Маленька, привітик, як у тебе справи?", то просто не взяла б трубку. Ну, або сказала б йому пару непристойностей і точно б послала...

Ну а життя ж не стояло на місці, і я вирішила, що потрібно себе чимось зайняти. Єдиним виходом та моїм спасінням стала робота аніматора в розважальному центрі, де я вже була майже своєю людиною, а Таня - моєю вірною напарницею.

Малювання коміксів (що не кажи, а хист до художництва передався мені від батька-кресляра) я закинула остаточно разом із тим своїм нерозлучним блокнотом, що його тоді навмисне викинула.

Арсену подобався мій талант, хоча до справжнього живопису мені було далеко. З дитинства руки малювали лише кострубаті химерні карикатурні рисунки, а згодом я всерйоз захопилась коміксами. Стала змальовувати персонажів, інколи змінювала щось у відомих сюжетах, а герої коміксів про Арчі стали просто моїми ідеалами. 

З таким самим захватом дивилась я той новий серіал "Рівердейл", мріючи про те, що я може колись також прославлюсь подібними творіннями.

Коханий мій у цьому плані завжди підтримував та надихав мене, навіть якось сказав, що я була б непоганим художнім редактором у якомусь видавництві, та я завжди чомусь оминала стороною такі можливості. Недавно от, як ото з'явилися ті Вайбери і всі знайомі наче подуріли, висилаючи один одному жартівливі наклейки та привітання, я також захопилась створенням їх дизайну.

А що? У вільний від роботи час займалась дурнуватою творчістю, і власне цей блокнот повністю присвятила моєму коханню. Кожен рисунок там був дбайливо виведений з думками про мого Арсена, усе було для нього, щоб просто порадіти разом.

Та виявляється, радів лише він один, і тому я вирішила позбутись усього, що нагадувало б про нього. Ніяких картинок, світлин чи подарунків...

Після того, як перший шок минув, я все ж знайшла в собі сили розстатись з милими дрібничками, які він мені колись дарував. Ну що ж, як вже починати нове життя, то спершу треба було звільнитись від старого.

Його подарунків було небагато, але у кожному для мене була захована якась особлива історія і ті наші почуття, які тепер зруйновані. Маленький брелочок від ключів із якимось смішним написом згодом полетів у мусорку, миле невелике ведмежа, подароване на День Валентина, я переслала хрещениці, попередньо гарно запакувавши; сувенірчик із двома тигренятами, привезений ним із Києва після тих заробітків, також викинула, у мобільному повидаляла всі наші спільні фото...

Стало легше, але ненадовго.

Добре, що хоч були у моєму житті ці милі малолітні бешкетники, для яких ми з Танею влаштовували різні розваги та свята. Я зраділа, коли Таня віддала мені більшу частину своїх змін, адже сама оформила декретну відпустку. Дивлячись на її щастя, і те, як її чоловік піклується про неї та їхнє майбутнє чадо, мені хотілось просто завити подібно отій молодій одинокій вовчиці із відомої пісні Винника.

Так, я неодноразово задумувалась про власне заміжжя, і знала, що буду чудовою матір'ю. Дітей усілякого віку я дуже любила і вміла з ними ладнати, інакше не удостоїлась би звання почесного відданого працівника нашого центру.

Хотілось самій відчути всі ті емоції, які дає жінці материнство, але от біда - на місці нареченого я завжди уявляла Арсена. Тихцем мріяла про розкішний бенкетний зал, білу фату та довжелезну весільну сукню, уявляла, як ми будемо говорити один одному присяги, як обміняємось обручками, яким буде наш перший танець...

Господи, невже я була настільки сліпа?

А Таня першою прибігла розпитувати про поїздку, як тільки-но я з'явилась на роботі. Розуміла я її, подружка як не як, і от довелось вигадати цілу фантастичну розповідь про те, як ми довго гуляли, милувались тим селищем, про романтичні поцілунки під зоряним небом та незабутню ніч кохання після довгої розлуки...

Таня все це слухала із неприхованим захватом, а я тим часом дивуючись, наскільки легко мені дається ця брехня, вигадувала все нові деталі нашої з Арсеном зустрічі в Озерному. Я дуже хотіла б, щоб усе так і відбулось в реалі, але на жаль, дзеркало очікувань розбилось на друзки...

Те ж саме, тільки вже з меншими подробицями, довелось наплести і батькам, які не проминули нагоди порозпитувати, що і як. Я знала, що маю перебороти свій біль та розчарування на самоті, і ніхто не має бачити, наскільки я облажалась. Досі пречудово пам'ятаю той момент, як я, заплакана, три роки  тому заявилась до батьків після тої сварки з Арсеном.

Тоді геть не уявляла, що маю робити, а батьки неначе зловтішались, та все підливали масла в вогонь. Мовляв, якщо той негідник уже собі таке дозволяє, права якісь свої ставить вище стосунків, то що буде, якщо ми одружимось?

Послухала я тоді батьків, адже в нашій сім'ї алкоголь і цигарки - то було неприпустимо. А Арсен, який тоді викидав подібні коники, то йому і до статуса алкаша недалеко було. Так висловлювалась невдоволена моя мати, а я, типу нещасна, шукаючи підтримки, вирішила обрубати всі кінці.

Не сумніваюсь, що і тепер батьки мені б теж саме порадили, та я не жалкувала б, як тоді.

Дев'ять місяців майже ми з ним тоді не спілкувались. Моя образа взяла гору, і я так само вирішила почати все з чистого аркуша. Казала собі, ну якщо йому випивка і сумнівні товариші дорожчі, ніж наше кохання, то нехай, я краще буду сама, ніж терпіти його вибрики.

І почала шукати собі нового залицяльника з чітким наміром довести Арсену, що на ньому одному світ клином не зійшовся. А він також виявився гордим, не дзвонив, не писав, навіть не перетинались, і я справді подумала, що це мій шанс - звільнитись від його сталевих оков.

Почала придивлятись до друзів Таніного Андрія, навіть до випадкових перехожих у центрі міста, батьки кілька разів влаштовували мені "сватання", але то все було не те... Чомусь взяла собі за звичку порівнювати усіх з Арсеном, і вони всі виявились негідними мене. Щоразу він ставав перед очима, і у моїй підсвідомості зародилось відчуття, ніби я його зраджую. 

От я розтелепа!

Тепер гірко усвідомлюю, що те, як я йому простила тоді, було моєю найгіршою помилкою. Зустрілись ми тоді у місті ніби випадково і чомусь мене потягнуло з ним поговорити, а після спільних посиденьок в кафе і взаємних вибачень, я реально розтаяла.

Знову повернулась та мрійлива Руся, котра все ще хотіла бути з ним, і сподівалась на якесь майбутнє. Я просто хотіла вірити у те, що він змінився, та й спершу все ніби грало на мою користь. До мене знову повернувся той ніжний, уважний та дбайливий Сеньо, якого я знала у шістнадцять.

Я довіряла йому і щодень пересвідчувалась у тому, що він із підлітка-вітрогона перетворюється в дорослого серйозного мужчину. Його тепер цікавила не лише його робота та друзі, а і я, мої проблеми та радощі, і ми, як і колись, спробували вирішувати все разом.

А потім Арсен ошелешив мене звісткою, що підписав контракт із Збройними Силами на три роки, і що дуже хоче йти служити у війську. Я розуміла, що для мене це означає лише одне - знову розлука, та й ображалась, що він не порадився зі мною. Але переконати відмовитись від цього задуму я його не змогла, це скоріше він запевнив мене, що це всього лиш робота і що все буде добре.

Так, я переживала, але якщо подивитись на це з іншого боку - це ж дорослий вчинок. Не кожному стане відваги самому погодитись поїхати майже у левову пащу, особливо у сьогодення, коли наші військові реально щодня проходять випробування на міцність перед очима смерті.

Наша розлука була також випробуванням, я його відпустила, щодень борючись із думками, чи правильно я вчинила, а він узяв та й безсовісно кинув мене.

Мала б уже звикнути, але зрада болючим ехом відбивалась у серці. Я просто ридала, коли все ж випадала можливість залишитись самій у порожній квартирі. Ніхто не знав, наскільки важко мені було, адже навіть знаходитись у цьому приміщенні (уже не моїй, а цілком нашій квартирі), відчуваючи кожен спогад, було нестерпно.

- Ось тут він сидів, - роздумувала я за сніданком, дивлячись на одинокий пустий стілець навпроти мене, і згадувала, як ми колись разом снідали перед роботою.

- Ось там недавно ремонтував полицю, за комп'ютером любив перекинутись у партію електронних карт, а на цьому ліжку... - схлипувала я, щовечора лягаючи і спостерігаючи сусідню порожню подушку. Були незабутні миті, коли ми тут лежали обійнявшись, переплетені шаленою пристрастю...

Господи, невже він вартий того, щоб я про нього отак думала?

І гадки я не мала, як же позбутись цих спогадів та сновидінь, але точно знала, що я маю це зробити, щоб остаточно не збожеволіти...

* * *

Зовсім не думала я про те, що настане такий момент, що буду втікати з власного житла та рідного міста. А все тому, що він виявив бажання знову з'явитись у моєму житті.

Сьогодні зранку я прокинулась як ніколи бадьорою, цілком задоволеною життям, із щасливим передчуттям того, як маю провести цей день. Дивно, та цей день був одним із небагатьох, коли я вже не відчувала суму та образи. Спогади стали стиратись, я цілком переключилась на роботу, милих дітлахів і допомогу вічно невдоволеній Тані, якій тепер важко було догодити.

Звідкись з'явилось переконання, що та Руслана, закохана та довірлива, десь далеко у минулому, і все, що сталось з нею, мене вже не стосується. А я стала іншою - новою, чистішою та готовою прийняти будь-які зміни, що можливо, незабаром мали статися. Мені дуже хотілося б у це вірити, якби не новина від любої подруги.

- Русю, знаєш, а я тобі заздрю... - якось мрійливо поділилась вона, коли перестріла мене на робочому місці.

Сама вона вже не працювала, але не оминала нагоди завітати до нашого любого центру під час так званих "вилазок у світ". Зараз же вона поверталась із магазину дитячого одягу, і за її словами, забігла всього лиш на хвильку, поки Андрій пішов перепаркувати машину.

- Чого б це? Говориш так, ніби тобі чогось не вистачає... - відверто здивувалась я, швидко оцінюючи оком її вигляд.

Та це я, по суті, маю їй заздрити, он турботливий люблячий чоловік, сім'я, затишок, буденні, але все ж приємні клопоти... Я нічого поки не розуміла.

- Та ні, з Андрійком мені якраз пощастило, просто я не відчула якоїсь тієї атмосфери, все було так швидко... - зітхнула вона, проводячи наманікюреним пальчиком по стійці, за якою я стояла у робочому одязі. Вона часто так робила, немовби оцінюючи чистоту приміщення, що не кажи, а до цього пункту у неї були особливі вимоги.

- А в тебе, здається, суцільна романтика... Глядиш, скоро і ти переведешся у мій своєрідний "клуб" молодих мам...

- Тобто? - притишено поцікавилась я, намагаючись не видати хвилювання, яке наростало раптово і відбивалось якоюсь тривогою в душі. Серце калатало прискореним ритмом, і я вже здогадалась, що зараз почую те, чого мені абсолютно не хочеться.

- Ну, Арсенчик твій обожнюваний, недавно телефонував. Я ще й здивувалась, мовляв, при чім тут я? - невинно посміхнулась подруга, мабуть, згадала, як він до неї колись клинці підбивав.

- Коротше, він мене просив зайняти тебе чимось на пів дня, поки підготує сюрприз. Зараз він поїхав до батьків, але думаю, скоро вже буде тут...

Очікування мене не обмануло... Ну чому зараз? Нащо він приперся? Боже, що ж робити?

- С-сюрприз? - тремтячим голсом перепитала я, на ходу зобразивши на обличчі сяку-таку усмішку. Не варто видавати себе перед Танею, ніхто ж нічого не знає.

Просто постарайся, Русю, виглядати, як завжди, ще й радісну закохану міну не забудь зобразити - переконала я себе у дві секунди.

- Який сюрприз?

- Ну, не знаю, можливо, це все ж таки буде твоє очікуване освідчення, він мені нічого більше не говорив, - швидко затараторила Таня, заразом одразу накидаючи варіанти, як би їй мене розважити.

Схоже, не звикла вона сидіти вдома, або там їй зовсім бракує спілкування. Я поспішила пропустити всі пропозиції повз вуха, все ще не вірячи почутому. Освідчення? Та ну, який йому сенс, він ж уже одружений... Що, думає, я не помічу?

Ех, Арсенчику, все-таки погано ти мене знаєш...

- То що, Русю, ти згодна? Я зараз швиденько "відмажу" тебе перед адміном, і поїхали-но до мене, - здається, Таня, як завжди, все вирішила за двох...

- А, тільки цей... то все був секрет, я обіцяла, що тобі не скажу, то ж ти там мене вже не видай, - хитро підморгнула подруга. Здається, вона не помітила в мені ніяких змін, і це добре.

Здається, я ще можу себе контролювати, і так, тепер я починаю розуміти, звідки по коледжу колись просочились чутки, що я маю хлопця. Тоді всі, кому не лінь, лізли до мене з пікантними запитаннями і дурними підлітковими порадами.

От же ж Таня, не вміє тримати язика за зубами... Та нехай, зараз мені це тільки на руку.

- Знаєш, подруго, та ні, я мабуть, лишусь на роботі, - швидко вирішила я, бо хотілось повернути ситуацію на свій бік. - Вже з нетерпінням чекатиму вечора... Ох, все ж таки цікаво... Аж не віриться, що Сеньо нарешті приїхав... - довелося мені зображувати мрійливу дурепу, щоб Таня не розпитувала зайвий раз.

Вона все ж взялась мене переконувати, що краще було б разом провести цей день, та я наполягла, що не можу лишити роботу, типу купу справ невідкладних назбиралось.

Аж зітхнула з полегшенням, коли вона нарешті пішла. Нічого, нехай тепер помучить себе цікавістю, і навіть той факт, що пішла вона типу ображена, не завадить їй увечері подзвонити, щоб довідатись усе з перших вуст. Ось така вона, моя подружка, хитра, комунікабельна, улеслива, і як на диво, вірна, а таких зараз реально мало...

Зрозуміла я тепер причину її заздрості.

У них з Андрієм як же все було - зустрічались, палке студентське кохання, ніхто нікому нічого не обіцяв, аж поки Танін тест не показав дві смужки... Класика жанру...

Весілля відбулось швидко, без зайвої романтики та помпезностей, і наша Таня - вже сімейна людина. Здогадуюсь, що зовсім не такого вона для себе хотіла...

А що мені робити тепер? Потрібно було щось швидко придумати, аби не зустрітись з Арсеном віч-на-віч. Уже давно для себе вирішила, що не хочу його ні бачити, ні чути. Став він мені нецікавий і зовсім чужий, навряд чи будь-які виправдання йому допоможуть...

Що, Сенчику, хотів здивувати мене? Думаю, будеш не проти, якщо я влаштую сюрприз для тебе. Повір, сподіваюсь, він тобі надовго запам'ятається...

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.