Розділ 4

Найбільша ненависть виникає до тих, хто зумів доторкнутися до серця, а потім плюнув у душу.

(Еріх Марія Ремарк)

POV Руслана

Наступного ранку, як тільки сонце визирнуло з-за обрію, я поспішила втекти із цієї дачі, і з цього настільки непривітного селища.

Вчорашня розмова з тим Павлом досі муляла у скронях, а ще страх як хотілось спати (розійшлись ми учора десь біля опівночі). Але я відкинула всі свої слабкості і постаралась зробити так, аби наші шляхи з ним більше ніколи не перетнулись. Навіщо мені він здався?

Так, не буду лукавити, учора за милими репліками та невинними жестами я побачила зовсім іншу, відкриту, щиру, але нещасну особистість. Можливо, у якийсь момент у мене й прокинулись іскри симпатії до хлопця, який загруз у віртуальному світі, та якщо добре подумати...

Що нас пов'язує?

Цілком випадкова зустріч двох людей з розбитими серцями.

Він мені допоміг просто з почуття провини, і можливо, жалості (ох, не хочу, щоб хто-небудь мене шкодував), а я натомість віддячила своєю щирістю та відвертістю. Ми просто з безвиході обмінялись життєвими сповідями (сподіваюсь, що йому стане клепки не патякати історію мого нещасливого кохання кому попало, і висміювати наївну дівчинку, яка, можливо, ще не подорослішала), і сенсу для чогось подальшого я просто не бачила.

Я пішла, коли він іще спав, залишивши його там, на самоті, із намаганнями викреслити той злощасний день із свого життя. Правда, мене ще дуже обурила далекоглядність хазяїна дачі, який мав нахабство роздавати свої дурні поради.

Не думала, що зустріну його зранку, адже прокинувшись, почала тихенько збиратись, і хотіла вийти з дому непоміченою. Залишилось лише відлати ключ від "номеру", і я спустилась на кухню з наміром просто поставити його на стіл і зникнути.

А старий, виявляється, ще та рання пташка: сидів на стільчику уже зібраний, з бадьорим виглядом і цілковито невимушено попивав щось із кружки (чи то була кава, чи ще якесь пійло - не знаю). Трохи налякав він мене (людоньки, на годиннику шоста ранку була), адже геть не сподівалась, що ще хтось може вставати так рано.

Я й сама, зазвичай, прокидаюсь не раніше дев'ятої, а там поки полежу, виконаю всі ранкові ритуали, то це виходить ще пізніше. Та сьогодні я інакше не могла - не хотілось прогавити електричку або встигнути хоча б на якийсь автобус до Новограду (чесно, було байдуже чим, лишень би доїхати скоріш додому).

А люди похилого віку, здається, до такого вже звикли: наскільки я чула, в нас на селах прокидаються іще раніше, аби встигнути обійти господарку та побувати на городі.

Ех, інколи думаю, як мені пощастило народитись у місті...

Нехай, може хтось і скаже, що в великих населених пунктах завжди пилюка, шум, затори, світу Божого не видно через ті багатоповерхівки, торгові центри на кожному кроці, та для мене все це рідне, і абсолютно звичний ритм життя.

Не хотіла б жити в селі (і що, що там чисте свіже повітря, природа і можливість вдихнути на повні груди?), адже крім переваг, там ще є стада корів, свійська худоба, яка потребує догляду, і неміряні гектари "зеленого моря". Ця вся робота - то явно не моє.

І що, як ви думаєте, цей дідок, якому явно протипоказані цигарки (а він учора затягувався - краєм ока бачила), посмів мені сказати?

Виявиляється, він також подумав, що ми з Павлом закохана пара, і тому спершу поцікавився, чого це я лишаю свого принца самого. А я замість того, аби похитати головою, і нормально попрощатися, почала усердно заперечувати, що він - не мій. Чого я вступила в дискусію, досі не розумію...

Просто образливо, і чого це всі оточуючі нас вже встигли поженити?

- Хм, дивно... А ви збоку так гарно дивитесь разом... Ніколи б не подумав, що ви лиш вчора познайомились... - протягнув дідок, вичікуючи моєї реакції.

Насидівся учора в клубах диму, та й мабуть, уже привиджується казна-що... Ну я і розійшлась, типу "чого це має вас хвилювати?", "яке діло ви взагалі маєте до нас?", "хто ви такий, щоб про щось судити?" і так далі...

Ні, ну справді, чого стариган пхає свого носа куди не слід? Мені й без нього не солодко, а тут узяла й обмовилась, мовляв, зрадив мене наречений... Якось само собою вирвалось, а хазяїн продовжував філософствувати.

- Серйозно, значить, все тут... А ти, дитя моє, подумай, не рубай з плеча... - задумливо мовив він, а я лиш очманіло втупилась у нього. - Спробуй поговорити з ним, з'ясувати, що і коли у вас пішло не так, може, ще все не настільки погано, як ти собі уявила...

- Нічого собі! - я була просто вражена почутим. - Тобто, він вже більше як два роки живе з іншою, обманював мене постійно, і я ще маю його прощати?

Моїй внутрішній злості не було меж. Та що він собі думає, "вихователь" пристаркуватий?

Що, прожив півстоліття, і гадає, що він досвідчений, щоб щось комусь радити?

А далі, вислухавши мої протести, він видав абсолютну нісенітницю, за що реально захотілось плюнути йому в обличчя.

- Якщо так, тоді... У тебе, мабуть, є шанс помститись і почати нове життя. Взяти хоча б твого "(не)коханого", придивилась би уважніше, і...

- Гадаєте, що я настільки втратила голову, що готова полізти в обійми до незнайомця? - я реально подивувалась його спокою. - Повірте, ви мене не знаєте!

Сподіваюсь, я там не сильно грюкнула дверми, коли з виглядом ображеної пішла геть. На станції сіла у першу ж маршрутку, яка попалась на очі, попутно переконавшись, що вона прямує у потрібному мені напрямку.

Ледве стримувалась, щоб не заревіти на весь салон (ох, порадників тоді б набралось іще більше). Просто ненавиджу, коли мене хтось жаліє, і чиєсь чуже співчуття мені точно не потрібне!..

Та ось філософський ідіотизм хазяїна дачі реально запав у душу, і мені ніяк не вдавалось забути його повчання. І чому люди такі впевнені, що знають про чужі біди більше, аніж про свої? Скалку побачити в чужому оці - в нас всі на це майстри, а от зрозуміти, що комусь ваші поради абсолютно без потреби...

Ні, продовжують же лізти в душу, думаючи, що роблять щось корисне, а насправді у своєму власному житті дати ради не можуть...

В принципі, якщо розібратись, по голосу розуму, може, його поради й правильні?

Арсенчик мій зраджував мене тривалий час, то чому я не можу відповісти йому тим же?

Ні, не можу... Мабуть, я занадто правильна...

Та й ким я виглядаю в очах цього Павла?

Нещасним зломленим дівчиськом, яка б не проти була, щоб її заспокоїли... Стовідсотково, забуде мене, як тільки повернеться у свій Житомир і відшукає свою кралечку, якщо уже не забув. Гадаю, він був би не проти розважитись (а що - шукав собі ідеальну пару, а знайшов розрюмсану підстилку).

І як це вже повелось у нашого чоловічого роду - я для нього іграшка, інтрижка на одну ніч, яка нічого не значить, а от у мене зовсім інші уявлення про стосунки і те саме кохання. Якщо я вже щось з кимось починаю, то це мають бути серйозні відносини, побудовані на взаємній щирості, довірі та правді.

Навіть ось така одна можливість мала б для мене вагомі наслідки. Та, можливо, моє щастя, що я ще не настільки втратила голову.

Хоча, от що я можу знати про стосунки, якщо досі моїм хлопцем, першим коханням і тим самим єдиним був мій Арсен. Сім років я йому вірила... Боже, як подумаю: як могла я стільки часу жити в красивій ілюзії?

Зустріла я його у шістнадцять, коли ще вчилась на другому курсі універу. Нас познайомила моя одногрупниця Таня, і що тут казати, високий худорлявий і цілком галантний хлопчина одразу мені сподобався. А Таня у нас була ще та звідниця, чомусь завжди брала на себе роль своєрідної "свахи".

А я ж була відмінницею, сором'язливою до неможливості, і чомусь завжди ставила навчання вище якихось особистих обставин. Наші дівчата прогулювали пари, бігали на гульки, заводили знайомства з хлопцями, і можливо, тишком сміялись із мене.

У мене ж маршрут завжди був незмінним: універ-дім, навчання-прибирання плюс хатні обов'язки. Ні, не подумайте, тут справа не у строгих батьках, яким важлива успішність дочки та її хороша репутація. Не без цього, звісно, але також я росла балуваною, і батьки багато чого мені дозволяли.

У мене був власний вільний простір, і звісно, я могла без усіляких заборон гуляти з ким мені заманеться, ходити на вечірки та в клуби, спілкуватись з однолітками, одним словом - бути нормальним підлітком.

Та якось уже так повелось, що я стала закритою особистістю і не могла довірити свої секрети кому попало. Повірте, знала я ціну дружби, і якось вже так повелось, що бачила людей наскрізь.

Знала, що моїм ровесницям від мене треба було лише конспектів або рефератів, щоб мати як віддуватись на заліках та іспитах. Це була лиш вигода, та й спілкувались вони зі мною заради того, аби потім мої ж слова висміяти і обернути проти мене.

Лицеміри та брехуни, одним словом, які дуже любили розпускати плітки. Ну а я не любила бути в центрі загальної уваги (вже не знаю, кому таке подобається, коли тебе поливають брудом), і оминала гучні товариства.

З Танею у нас все склалось якось по-іншому, та й мабуть, вона була тоді мені єдиною подругою, яка мене розуміла. Коли кавалери липли до неї стадами, їй ставало ніяково, бо ж я те все спостерігала. Не любила я розмов про хлопців, перший інтим та гучне нічне життя, та з нею все якось повернулось у протилежну сторону.

Вона завжди казала, що не заспокоїться, поки не знайде мені якогось королевича, аби я також могла відчути емоції підліткового кохання. І знаєте, так, слова вона свого дотримала.

Щоправда, Арсен (або як я його спочатку дражнила - Сеньо) спершу залицявся до неї, а потім якось все так невимушено повернулось, що ми з ним почали зустрічатись. Якщо ви подумали, що була війна двох подруг, то це не так. Таня, навпаки, дуже зраділа, що у мене з'явився хлопець, сама ж через кілька тижнів знайшла собі іншого, та й тему про те, чому вони з Арсеном не зійшлись, було закрито.

Я й не помітила, як справді закохалась, і стала схожою на романтичну сентименталістку. Для мене був важливий кожен день і кожна мить, проведена разом. У нас були наші зустрічі, нічні посиденьки де-небудь у парку, походи в кафе, незабутні поцілунки та купа мрій про щасливе майбутнє.

Щоправда, нічого серйозного ні він, ні я тоді не планували, я ж іще була студенткою, яка залежала від волі батьків, а він лишень завершив навчання та й пішов працювати на заправку. Грошей на якесь спільне проживання особливо не було, тому ми просто насолоджувались тим, що у нас є: довірою, взаємністю та палкими почуттями.

До фізичних стосунків діло якось не доходило, я спочатку соромилась, але наслухавшись порад Тані, що типу, це нормально у нашому віці, і що це дуже круто, якось спробувала перетворити звичайну ніч у незабутню.

А Арсен чекав, поки я стану на поріг повноліття, щоб потім з боку моїх батьків не було ніяких претензій. Він відмовив мені тоді, завіривши, що все ще у нас буде, і ми ще встигнемо пограти в нічні ігри. Мені його пояснення здались правдоподібними і я повірила, стала чекати.

Хоча тепер до мене доходить, що все тоді було фейком (скопіш за все, я його просто не цікавила в цьому плані, недарма ж завжди "малою" називав), адже секс для мужчини - на першому місці.

Та й порядних у цьому плані є небагато. Завжди думала, що Сеньо належить до таких, та тепер розумію, що я для нього єдиною, можливо, ніколи не була.

Голосно брякнувши в'язкою ключів, яку шпурнула на столик в прихожій, ввалилась я у свою квартиру. Ох, яке ж це щастя, що я нарешті вдома! І як же добре, що у вісімнадцять років мені вдалось виклянчити в батьків окреме житло...

Сталось це якось спонтанно, в пориві суперечки з мамою, коли я заявила, що вже доросла, і маю намір влаштовувати своє життя самостійно. І частково мій коханий став причиною такого рішення. Стосунки наші укріпились і продовжувались, і я почала задумуватись про білу весільну фату і спільне проживання. Також бачила, що й він би цього хотів, просто соромиться сказати.

Я все чекала від нього якогось бурхливого освідчення і романтичної пропозиції руки і серця, і часто натякала на щось подібне. Та хлопець або не спішив, або таки стидався, вдаючи, що не розуміє про що я. Мені ж якось гордість не дозволяла заговорити першою про весілля, тому я тихцем все ж надіялась на його перші свідомі кроки.

Саме тоді батьки і дізнались, що у мене є хлопець, і звісно, за цим потяглось знайомство, розпитування поо спільні плани...

Переживала я сильно, боялась, що батьки будуть мене відмовляти (мовляв, зустрічаєтесь, то й зустрічайтесь, а про весілля можеш забути), переконувати, що Арсен - це не той, хто мені потрібен. Та все якось обійшлось, не скажу, що батьки були дуже ним задоволені, та вибір залишили за мною.

Тато тоді сказав, мовляв, якщо я почуваюсь з ним у безпеці, і нас справді пов'язують взаємні почуття, то ніхто мені противитись не буде. Просив лиш, щоб я все-таки ще раз все добре обміркувала. Ех, треба було мені, мабуть, дослухатись до їхніх слів!..

Але ж ні, я тоді вважала, що все роблю правильно, пелена яскравих мрій засліпила мені все. І лиш учора я зрозуміла, що моя ідилія - це були все-таки захмарні романтичні, не наші, а лише мої фантазії, мрії наївної дурепи. А йому, як і завжди, було на мене начхати...

Я прийняла душ, замовила собі їжу із найближчого кафе (готувати сьогдні не було ніякого настрою), і поснідавши, зарилась під ковдру у своє затишне ліжечко. Вимкнула мобільний (не хочу, щоб хтось мені заважав, та й пояснювати щось комусь також не маю ніякого бажання), перед тим, правда, написала мамі, що я вже приїхала, і що все добре.

Не хочу, аби вони через мене хвилювались, або що для мене було б гіршим - почали б повчати, як жити. Просто ненавиджу, коли хтось говорить: "бачиш, а я тобі казала...", або "ох, знала я, що так і буде..."

Саме тому приїхала сюди, а не до батьківського дому. Так, знаю, що мені не варто залишатись самій у замкнутому просторі, та відчуваю, що мені це зараз необхідно. Просто не можу виходити в люди, чи тим паче, на роботу...

До вечора моя подушка була вся мокра, сльози котились горохом, і я ніяк не могла себе спинити. Великий душевний розпач охопив мене, а я й не думала щось міняти. Як там хтось мені казав: "Щоб забути, потрібно відпустити". 

А я не можу. От ніяк не можу позбутись думок про нього, і цих яскравих спогадів з минулого.

У руках тримаю альбом з нашими спільними фотографіями (і нащо я його тільки витягла з книжкової полиці?), і проводжу по світлинах спітнілою рукою. Не так вже й багато там тих світлин, зате з кожною пов'язана якась мила історія.

От ми двоє на центральній площі, у мене в руках - морозиво, а він - у парадному костюмі і так загадково посміхається... Це ми святкували День Міста, після ярмарку і концерту (тоді до нас "Антитіла" приїжджали) гуляли ще пів ночі, захмелілі, повні романтики, але такі щасливі...

А от ми у клубі, танцюємо вдвох, світломузика вдаряє в очі, та нам байдуже, ми ж закохані і прагнемо веселитися...

А тут ось ми разом приймаємо в нашій квартирі Таню та її "жениха", серйозний захід тоді перетворився у вечір дурощів - от сидимо за столом і смішно кривляємось одне одному...

Потім ще одна - я з тортом біля сплячого мого Сені (хто нас тоді клацнув, уже й не пам'ятаю) - то я так вітала його з днем народження...

А скільки ще всього було... От порвати б той альбом на шматки, викинути всі фотки в далекий смітник... Нащо я взагалі полізла їх розглядати? І тепер навіть цього зробити не можу. Шкода, бачте...

Тільки старі рани роз'ятрила... А тепер питання: він мене шкодував?

Ні, я могла зрозуміти, що може, охолов до мене (різне ж трапляється), зустрів іншу, то чому було б не сказати про це мені відверто? Нащо було влаштовувати весь цей обман? Невже йому подобалось так жити?

- Ні, навіть не сподівайся! - спересердя від власної безпомічності крикнула я кудись у порожнечу. Добре ще, що сусіди не вдавались у подробиці, бо ж могли вирішити, що божевільна якась викрикає...

- Я тобі цього ніколи не пробачу!

Досить, і так уже пробачила минулого разу...

А справа була у тому, що після чотирьох років майже спільного життя ми гучно розбіглись. Як це сталось?

Поки я марила мріями про одруження, Арсен пропадав на заробітках: то у Польщі на заводі, то в Києві на помідорах, то в Ковелі вантажником... Покидав він мене часто і на терміни, що звались багатьма місяцями. Раз, другий, третій...

Я відпускала, бо розуміла, що хлопець, а ще якщо майбутній чоловік, має працювати, і завжди хапатись за вигідну можливість, гроші ж якось треба було заробляти. Усе планувала, що от він приїде, і ми підемо під вінець, створимо власну сім'ю...

А до того лиш передзвонювались, інколи він міг цілу ніч тараторити, як за мною вже скучив...

Я ж вуха розвісила, і слухала казочки. Не вірила Тані, яка вважала, що дарма я його відпустила, все вона говорила, що залишусь я ні з чим, коли він повернеться з іншою дівулею. А я вміла лише ображатись, а потім просила, аби подружка стулила пельку, і не лізла зі своєю правдою життя у мої ідеальні стосунки.

Завжди я йому вірила, ні на хвилину не дозволила собі сумніватись, все переконувала себе, що він не такий, що інший, і що я його добре знаю... Ох, дарма, дарма... Хто зна, може, у кожному іншому місті він мав якусь красуню, а я була лиш запасним варіантом?

Типу, Руся ж пробачить, до неї завжди можна повернутися... А я тоді не змогла...

Приїхав він останнього разу, але чомусь спершу вирішив не мене навідати, а "накрити поляну" для друзів та родичів. Я ж про це ні сном, ні духом, адже Арсен мене завірив, що повернувся втомлений і дуже хоче відпочити, поспати, набратись сил...

А набирались сил вони усією ватагою (з його друзями я, на щастя, знайома не була) за флягами імпортного спиртного, і коли веселощі закінчились, мій благовірний чогось припхався до мене о третій ночі.

Той його вигляд жалюгідної істоти, яка ледве розрізняє слова, я надовго запам'ятла. От нащо, спитаєте, він заявився? Ох, не знаю, може, спрацював невидимий навігатор... Тоді я була просто шокованою, адже ніколи не помічала з ним пристрасті до алкоголю. А тут таке феєричне "явління народів"...

І знаєте, все б нічого, я вклала його спати, перенісши всі з'ясування обставин на ранок (хіба на п'яну голову до когось щось доходить?), а він ще посмів себе виправдовувати.

На наступний день Арсен мало що пам'ятав, але дуже сильно розізлився на мене, коли я посміла йому докоряти. Мені ж лише треба було знати причину, чому він так зі мною повівся, от я і не помітила, коли перейшла на тон вище в розмові. Йому-ж то все було по барабану, вперся, і ще вважав, що він все зробив правильно.

- Ти мені, що, жінка, що якісь претензії висуваєш? Йди он краще чогось соленого принеси... Пити так хочеться...

- Ось як ти заговорив? Добре, тоді якщо сильно хочеться, то вперед, до тих, з ким ти вчора навалився! Квартира не твоя, тож затримувати тебе не маю права! - ох, я тоді була сердита...

Надовго мені в душі засіли ті його зауваження про дружину. Так, не стрималась і вигнала, а він пішов, фиркаючи носом. Нащо я його взагалі назад приймала? Здається, мені багато чого ще треба засвоїти з правил ведення стосунків...

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.