Сповідь темного принца

Дим з труб таверн і будинків перекривав сонячне світло. Жодного променя. Сонце ніколи не було тут рідним. Сірий туман окутував кам'янні споруди, впивався в прокладену вулицями брущатку. Здавалося, що сама темрява відбивалася в кожному кроці. Самі душі були поглинуті нею. Атмосфера вічності і смерті поглинала все на моєму шляху. Я відчувала її, як подих свободи крізь кайдани свідомості. Тиск. Важке повітря. Голоси, що обривалися кожного дня. Байдужість, що вкривала все місто. Мертвий чужинець. Його щойно побили задля розваги. Як і завжди. Кров. Погляди, які дивилися крізь нього. Відчайдушний крик того, хто сподівається що тут його хтось врятує. Наївні. Глядачі, що заплатили за шоу і одночасно були його учасниками. Як зручно. Подих обірвався. На площі залишився стояти лише фонтан. На площі лежало тіло, про яке за мить забудуть. Тіло смертного, якого ймовірно шукатимуть довго. Тіло, яке стало іграшкою для нас, і для когось спогадом.

Холод пронизував мої кістки. Безжально, різко, звично впивався в свідомість. Вітряний аромат плоті розслабляв і дурманив. Я наближалась до мертвого. Воно було холодним, нічого особливого. Цього разу навіть нудно... Швидко. Це була всього лише крихка людина. Їй, як і інших, викинула до канави. Смерть там відчувалася більш насичено ніж в самій столиці. Вона приходила забирати смертні душі. Душі тих, хто дозволив собі з'явитися на наших землях. Такі наївні, такі невинні, такі крихкі. Я вглядалася в оповиті туманом мури темного міста. Тріщини, створені самою темрявою. Їх душі хоча б отримували можливість покинути Нор'морт.

За мною так і слідкувала вічна ніч цього королівства жорстокості. Я лише проводила її з шаною до загиблих. Як і попередні майже два століття.

Я зняла з його шиї тонкий шкіряний шнурок із кулоном - дешевий метал, вицвіле каміння. Навіть не артефакт. Просто річ, яку хтось колись подарував, а тепер вона стане частиною моєї колекції. Я завжди забирала щось із собою. Не через жадібність - через звичку, вироблену роками служіння. Речі пам'ятають. Речі розповідають історії довше ніж триває життя їх господарів. Іноді це єдине, що від них залишається. Я їх буду берегти, хоча сама лише іграшка в незмінній системі.

Я випросталась, витираючи руки об край свого плаща з нашивкою, де була назва моєї посади: "Та, хто збирає тіла, власність корони". Ось і вся повага від нашого вельмишановного короля. Канава за мурами міста прийняла тіло з тихим, вологим звуком. Вода тут ніколи не була прозорою - завжди темна, густа, з домішкою крові й попелу. А запах який тут був... Цей запах... До цього смороду, вже всі давно звикли. Міські стоки давно перетворилися на братську могилу для тих, кому не пощастило. А потім, їх знаходили дикі звірі або гниття, або Спустошені. Скоріше це була могила жертв Тенебрімів, як нас називають. Темні ельфи, що виросли з тіні і підкоряються лише безсмертному королівському роду.

Я озирнулась на мури столиці. Вони височіли наді мною чорними брилами, всіяними тріщинами історії. Вічна ніч цього королівства слідкувала за мною завжди. Я звикла до неї, як звикають до власного відображення, яким би огидним воно не здавалося.

Таким було моє місцем у світі темних ельфів (Тенебрімів). Моєю функцією. Я не мала якогось знатного походження, не мала багатих покровителів. Мала лише роботу і мертву родину. Збирання тіл і шпигунство - єдині речі в яких мене бачила місцева аристократія. Саме це й помітив королівський двір, коли мені ще було 16 років. Смерть була завжди близько, тому для страху не було сенсу.

Сьогодні я зібрала сім тіл. Троє людей. Двоє світлих ельфів. Один дивний ельф з природою обох підвидів. Один наш - злочинець, його стратили за непокору після допитів принца Каеліра. Цей хлопчисько ледь не зіпсував всім шоу вкотре. Того злочинця принесли на страту вже без шкіри на руках і ми так і не почули останніх слів. Король на це посміхнувся. Усіх зрештою чекала одна й та сама яма. Їхні обличчя вже починали розкладатися, а в моїй колекції з'явилося декілька нових дрібничок.

Місяць уже піднявся високо. Для нас це означало лише одне: почалася нова зміна нічного життя. Вулиці порожніли - не всі Тенебріми любили гуляти вночі без потреби. Надто багато небезпек: бійки, борделі, катування. Все це супроводжувалося криками - це було колисковою для жителів вже більше ніж декілька тисячоліть.

Біля головних воріт мене зустрів вартовий. Він навіть не глянув на мене - відчував мою присутність по запаху моєї професії. Я була частиною пейзажу. Та, що викидає сміття. Та, що не варта уваги без потреби.

– Тебе викликають до тронної зали, – кинув він байдуже.

Я зупинилась. До тронної зали? За всі ці 182 роки роботи я жодного разу не переступала поріг головної зали замку. Хіба що мені дають якусь надважливу місію, або стратять як і моїх батьків. Що ж, може нарешті стану вільною... Моїм світом наразі були ті самі вулиці, ті сами канави та підземні переходи, якими я пересувалася непоміченою кожного року. Від року до десятиліть, а потім століть - нічого практично не змінювалося. Хіба що іноді відправляли на землі світлих ельфів шпигувати і добувати інформацію. Там ситуація теж була не краще. Світи наших королівств були у вічній війні.

– Хто викликає?

– Король.

– Король?

– Король. – Він дивився не на мене, а на протилежну стіну. Вартові ніколи не дивляться в очі.

Серце пропустило удар. Я не знала, що могло знадобитися королю. Точніше знала, що це точно не здійснення всіх моїх мрій. Але запитувати більше не стала. Коли король Тенебрімів кличе - ти йдеш. Без запитань. Без вагань. Бажано з покорою і страхом в очах, які так любить принц Каелір.

Я рушила коридорами цього старого замку. Вони були довгими й холодними, освітленими магічними кристалами, що випромінювали тьмяне холодне світло. Стіни прикрашали гобелени зі сценами битв і катувань - темні ельфи завжди любили нагадувати про свою силу. Під ногами - чорний мармур, відполірований до дзеркального блиску. Я бачила в ньому своє відображення - коротке чорне каре пасувало до відсутніх емоцій на обличчі і до тону трішки смуглявої шкіри. Мене навчили цьому давно. Приблизно тоді, коли переді мною різали голови моїх батьків і говорили, що я не маю нічого показувати, інакше послідую за ними. Я тоді повірила. Емоції тут були розкішшю. Емоції тут були слабкістю і ще однією причиною померти.

Тронна зала вражала розмірами. Височенна стеля губилася в темряві. Колони, з висіченими узорами чорного каменю підпирали її, ніби ребра якогось велетенського звіра. У величезних вікнах зі столітньою величчю були фрески, котрі дивилися з тим самим доріканням як і саме королівство "любило" своїх громадян. У центрі, на троні з обсидіану й залізних мечів, сидів король Дорест.

Він був старим. Дуже старим. Ельфи ніколи не мали зморшок і сивини - іноді вік читався по одному лише погляду. Його очі, такі самі жовті, як і в усіх його предків, дивилися на мене з холодною цікавістю. Поруч із ним стояли двоє - Каелір, спадкоємець, якому нещодавно виповнилося 200 років, і менша фігура, яку я спершу навіть не помітила.

Хлопчик з чорнявим волосям і розпатланим чубом. Видно, що не бідний, з ледь смаглявою шкірою і надто серйозним для свого віку поглядом яскравих жовтих очей. Сила в ньому кипіла. Він стояв поруч із батьком, але не дивився на нього. Він дивився на мене. І в його очах я побачила те, чого не очікувала побачити - цікавість. Не страх. Не зневагу. Просто цікавість і знання того, що він знає, що буде зі мною.

Я схилила голову в поклоні. Король підніс руку, даючи змогу говорити.

– Ваша Величносте.

– Підійди, – голос короля був низьким, із металевим відтінком. Наче це говорять тіні самої Смерті. Таким голосом віддають накази, які не обговорюються.

Я зробила кілька кроків уперед. Каелір проводжав мене поглядом - оцінюючим, холодним, кривавим. Він завжди так дивився. Навіть тоді, коли я проходила повз нього на вулицях, він дивився так, ніби вже прораховував, як мене використати або уявляв як вбиває свою наступну жертву. Його руки й зараз були в крові.

– Ти Сайра, – констатував король. – Та, -хто-збирає-тіла. – розтягнув він, і як гвинт різко, з насмішкою в холоному голосі сказав, - Власність.Корони.

– Так, Ваша Величносте.

– За всі ці роки жодної помилки. Жодної скарги. Ти виконуєш свою роботу мовчки й непомітно. Це рідкісна якість. Така яка має бути в доньки зрадників.

Я мовчала: знала, що похвала від короля темних ельфів завжди мала продовження. І воно рідко бувало приємним.

– Це - мій молодший син, Валорн, – король кивнув на хлопчика, трішки як на сміття, – потребує слуги. Не просто слуги. Шпигуна. Того, хто навчить його бачити те, чого не бачать інші. Того, хто навчить його бути непомітним, сильнішим і мудрішим. Як його старший брат. Я чув, ти володієш відповідною майстерністю.

– Для мене це честь, Ваша Величносте. – Я низько поклонилася, Каелір лише нахилив голову в бік, як зацікавлений маніяк.

– Достатньо. Від сьогодні ти не лише збираєш тіла. Від сьогодні ти належиш принцу Валорну. – Його голос прозвучав як вирок.

Я перевела погляд на хлопчика. Він усе ще дивився на мене. Тепер у його очах, окрім цікавості, з'явилося щось нове - полегшення? Ні, радше надія. Надія на те, що йому дали когось, хто буде тільки його. Не батьковим. Не Каеліровим. Його власним. Знаючи цю родину - це не могло не хвилювати. Валорн може бути гіршим ніж його брат.

Я знову схилила голову.

– Як накажете, Ваша Величносте.

– Це не наказ, – король усміхнувся, і від цієї посмішки мені стало холодніше, ніж від усього туману за мурами. – Це подарунок. З нагоди дня народження мого сина. Йому виповнилося дев'ять. Ти - його подарунок.

Подарунок. Я стала подарунком. Річчю, яку можна загорнути в папір і вручити дитині. Я не відчула гніву. Гнів був розкішшю, яку я не могла собі дозволити. Я відчула лише порожнечу. Таку саму, яку відчувала щовечора, викидаючи тіла в канаву. Порожнечу, яка нагадувала, що в цьому світі я ніхто. І залишусь ніким.

– Можеш іти, – король махнув рукою. – Валорн покаже тобі твоє місце.

Я вклонилась і вийшла із зали. Хлопчик пішов слідом за мною - я чула його легкі кроки позаду. Він мовчав, і я мовчала. Лише коли ми відійшли досить далеко від тронної зали, він нарешті заговорив:

– Тебе звати Сайра?

Я зупинилась і обернулась до нього. Він стояв у коридорі - маленька фігура на тлі велетенських колон. Його жовті очі світилися в темряві, але в них були лише зародки сімейної жорстокості. І щось і ще щось, чого я не змогла розпізнати за цікавістю.

– Так, мій принце. Мене звати Сайра.

– Я Валорн, – сказав він буденно, ніби він уже розумів своє місце без нагадування свого титулу. – Але ти вже знаєш це. Мені сказали, що ти шпигунка. Це правда?

Я ледь помітно усміхнулась. Шпигунка? Я була тією, хто збирає тіла. Але, мабуть, для дев'ятирічного принца це звучало майже однаково.

– Я вмію бути непомітною, – відповіла я. – І вмію збирати інформацію. Якщо це робить мене шпигункою - то так.

– Навчиш мене?

Це було сказано як наказ, щоправда так по-дитячому, що я на мить забула, де перебуваю. Забула, що цей хлопчик - син короля темних ельфів. Забула, що його брат, імовірно, вже планує, як використати нас обох. Я бачила лише дитину, яка змушена навчитися чогось нового. Чогось, що не лише було пов'язане з убивствами чи тортурами.

– Так, мій принце. Я навчу тебе.

І тоді я ще не знала, що це "так" може змінити геть усе. Того, про що король не здогадувався. Чи стане цей хлопчик тим, в кого я повірю? Тим, хто дасть надію не лише мені, а й всьому народові Нор'морту.

Зараз в коридорі темного замку, я бачила лише хлопчика. Хлопчика, якому подарували мене на день народження. І я вирішила, що якщо мені судилося бути подарунком - я буду найкращим подарунком, який він коли-небудь отримував. Навіть якщо це буде востаннє в моєму житті. Можливо йому вдасться зробити мене вільною?

Він провів мене крізь різні кімнати: катівня, дивна галерея з портретами померлих в цій династії. Один із портретів був намальований відносно нещодавно до цих всіх інших картин. Там була зображена молода (а може й не дуже) темна ельфійка з чорним довгим хвилястим волоссям, заплетеним в косу, хитрими тонкими сірими очима, пухлими губами, акуратними рисами обличчя. На ній була королівська сукня, що носять лише королеви. Отже це королева темних ельфів. Мати Валорна і Каеліра. Дев'ятирічний хлопчик переді мною пройшов повз цей портрет з тремтінням в руках. Боявся дивитися. Вона загинула, народжуючи його. Скоріше за все йому нагадують про це кожного дня.

Ми пройшли ще декілька коридорів. Таємними проходами було би швидше. Валорн йшов вперто далі.

– Ми прийшли. – сказав хлопчик. – Ось це твоя кімната, інших для тебе немає. – промовив він без жодної інтонації в голосі.

Мене поселили біля служницького крила, в кімнаті яку важко помітити. Колір дверей зливався зі стінами. Кімната була в темних і червоних відтінках: ліжко, стіл, полиці, шафи, присутність лише невеликої частини світла крізь вікна. Було все необхідне. Я б зраділа цьому, якби не моя роль подарунка для юного принца. Для мене вперше доведеться когось навчати. Не впевнена, що я найкраща для цієї ролі.

– Добре, а тепер ходімо, – сказала я, поклавши свій мішок з речима на ліжко. – Покажи мені, де ми можемо займатися. Почнемо з основ.

Валорн усміхнувся. І ця усмішка була зовсім не схожа на посмішку його батька. В ній не було холоду. В ній було сумне палаюче сонце, якого ніколи не бачили мури цього міста. Але і з тим, в його очах був якийсь незвичний біль.

– Ходімо, – відповів він, розслаблено розвернувшись на п'яті, усміхнувшись майже так само як і його старший брат.

І ми пішли. Двоє темних ельфів. Тенебрімів. Юний принц і його шпигунка.