Сповідь темного принца

Мою кімнату — з одним маленьким вікном, зате з власним виходом до підземних переходів замку — я облаштувала швидко. Темні ельфи будували свої фортеці з подвійним дном: коридори для слуг, таємні ходи, кімнати, про які не знали навіть мешканці верхніх поверхів. Я вивчила більшість із них ще в перший місяць служби, багато років тому — точніше, ті, що мені дозволили вивчити. Спробувати дізнатися більше означало би підписати собі смертний вирок. Моя робота полягала в тому, щоб знати те, чого не знають інші. Ще важливіше — не переступати межу цих знань.

Валорн виявився мовчазною дитиною. Не ставив зайвих запитань, не вимагав уваги, не вередував. Він спостерігав. Як звичайний маленький темний ельф. Годинами сидів у кутку моєї кімнати, поки я розбирала зілля чи чистила кинджали, і просто дивився — його жовті очі стежили за кожним рухом із тією моторошною уважністю, яка буває лише в дітей, що надто рано навчилися боятися.

— Ти завжди така тиха? — запитав він одного разу, не відриваючи погляду від моїх рук.

— Ти теж, — відповіла я, не піднімаючи очей від флакона.

Він усміхнувся. Це була перша справжня усмішка, яку я в нього бачила — не ввічлива, не вимучена після тренувань із Каеліром, а звичайна дитяча усмішка, яка якось дивно не пасувала до блідого обличчя й темних кіл під очима.

— Мені подобається тиша, — сказав він. — Каелір завжди говорить і страшно сміється, коли б'є мене. Батько завжди наказує. А ти просто мовчиш. Це приємно.

Я нічого не відповіла — просто закрутила кришку флакона трохи сильніше, ніж було потрібно. Він був ще однією жертвою цього дому, просто йому дозволяли жити довше. Розтягували задоволення. За той рік я помітила головне: Валорн ніколи не шукав способів принизити слабшого. Це вже відрізняло його від брата. Він хотів тільки зрозуміти цей світ і щоб його залишили в спокої — а це бажання, за яке в родині Дореста доводилося платити найдорожче.

Дні тяглися одноманітно. Щоранку Каелір забирав Валорна на тренувальний майданчик, і щовечора Валорн повертався з новими синцями, а часом і з тріщиною в кістці. Іноді він брав молодшого брата до лісу на полювання. Обидва приходили облиті чужою кров'ю. Каелір називав це загартуванням. Я називала це так, як воно й було, але вголос — ніколи. Хто я була така, щоб сумніватися в методах спадкоємця трону? Валорн завжди приносив мені чорні ліліїї залиті фіолетовим кольором і п'янким яскравим ароматом. Він завжди усміхався мені. Навіть коли його обличчя було в чиїйсь крові.

Натомість я вчила Валорна іншого — того, що не входило в жодну офіційну програму виховання принців. Того, про що мене попросили. Вони ростили з Валорна зброю, поки старший принц сидів зі щурами у своїй лабараторії.

— Перше правило шпигуна, — сказала я, стоячи перед ним у підземній залі, яку ми облаштували під тренування. — Тебе не повинно існувати.

Він нахилив голову.

— Як це?

— Ти принц. Тебе бачать, тебе знають, тебе обговорюють. Це добре для прийомів і парадів. Погано — для збору інформації. Справжній шпигун не має ні імені, ні обличчя, ні історії. Він — тінь. Подих вітру. Ніхто.

— Але я не можу перестати бути принцом.

— Можеш. На кілька годин. На ніч. На час, потрібний для завдання. Дивись.

Я відступила в тінь колони. Моя магія — слабка, майже непомітна — лягла на мене тонким шаром ілюзії. Не невидимість. Радше розмитість: відчуття, що тут нікого немає, що погляд ковзає повз, не затримуючись. За кілька секунд очі Валорна розфокусувались, а тоді він різко закліпав.

— Я... я майже перестав тебе бачити. Але ти ж тут.

— Так. Ілюзія не робить мене невидимою. Вона робить мене неважливою. Цього достатньо для більшості вартових, слуг, перехожих — їхній мозок сам вирішує, що тут немає нічого цікавого.

— Навчи мене.

І я навчила. Це було нелегко: магія Валорна була значно потужнішою за мою, але грубою, пристосованою радше до руйнування, ніж до тонких манівців. А він був упертим. Тренувався щовечора, поки Каелір ішов до своєї лабораторії, а король зачинявся в тронній залі — повторював рухи, шепотів заклинання, стискав зуби від невдач.

— Я не хочу бути таким, як він, Сайро. – одного вечора зізнався мені Валорн.

Я взяла його за руку — повільно, хоч і знала, що фізичний контакт – навіть доторк – між рабинею і принцом міг коштувати мені дорого. Нас ніхто не бачив. А навіть якби й бачив — мені було байдуже.

— Тоді не будь, — сказала я. — Каелір любить біль. Любить розтягувати страждання. Це його спосіб. Не єдиний.

— Який ще є?

— Отрути.

Він нахилив голову — я побачила зацікавлення в тому, як блиснули його очі.

— Отрути?

— Вони вбивають швидко. Безболісно. При правильному дозуванні жертва навіть не встигає зрозуміти, що помирає. Жодних криків, жодних благань, жодної драми.

— Батько каже, що отрути — зброя слабаків.

— Твій батько любить дивитися, як помирають вороги. Це його розвага. Але якщо тобі просто потрібно виконати роботу — отрута ефективніша за меч. І не залишає слідів на одязі.

Його кутики губ ледь смикнулися. У цій усмішці було полегшення людини, яка нарешті знайшла вихід.

— Навчиш мене?

— Так. Але спершу зрозумій дещо.

— Що саме?

— Отрута — не просто рідина у флаконі. Це мистецтво. Воно вимагає терпіння, знань, відповідальності. Уб'єш не того — це твоя провина. Замість швидкої смерті завдаси болю — це твоя помилка. Ти готовий до цього?

— Так.

Згодом до цього додалися ритуали, прокляття й анатомія. Він мав знати, куди бити, якщо отрута не подіє.

Валорн сам вживав маленькими дозами кожну отруту. Це було корисно принцу. Інколи він сам пробував зробити щось смертельне, але переварював трави довше, ніж потрібно було.

Через півроку його навички покращилися, він зумів сховатися від патруля в коридорі. Через рік — пробратися на королівську кухню й поцупити солодощі, які нам обом були не потрібні, але стали маленькою традицією. Через два роки він міг простояти в кутку кімнати, і навіть я не помічала його присутності, доки він сам не вирішував вийти з тіні. Все-таки він і сам створення темряви. А його брат створення самого чистого зла.

— Ти перевершив учителя, — сказала я одного разу, коли він з'явився в мене за спиною так тихо, що я навіть не почула кроків.

— Ні, — похитав він головою. — Просто вчитель добре навчила.

Це був перший комплімент, який я від нього почула. І, здається, перший у моєму житті, який щось для мене значив.

Коли Валорну виповнилося одинадцять, і Каелір знову взяв його в темний ліс на "практику". Що саме там сталося, я не знала — Валорн не розповідав, а брат тим паче. Три дні по поверненні він не виходив із кімнати. Не їв. Не говорив. Просто сидів на ліжку, обхопивши коліна руками, і дивився в стіну.

На четвертий день я сіла поруч.

— Що він змусив тебе зробити?

— Нічого, — голос був порожнім. — Він просто показав. Як вони кричать. Як благають. Він тримав мої очі відкритими щоб я бачив, як з них злазить шкіра. Скільки можуть протриматися, перш ніж зламатися. Сказав, що я повинен це знати. Звикнути.

— А ти не хочеш звикати?

Він подивився на мене. Темні ельфи не плачуть — принаймні не так, як люди чи інші підвиди — але в його очах було щось гірше за сльози. Я б теж плакала, якби могла.

— Ні, я не хочу бути монстром, Сайро! – Він ще більше розплакався і сам ліг мені в обійми.

Тоді не будь. Те що робить твій брат – це не ти. – Я намагалася його заспокоїти, але розуміла, що я вчу його теж не дитячим іграм і веселому життю. Нехай краще він знає як робити це швидше без страждань для інших.

Лабораторія містилась у підземеллях замку — там, де колись артефактори короля Дореста ставили свої досліди. Більшість із них давно мертві: король не любив, коли хтось знав надто багато. Обладнання, утім, залишилося — перегінні куби, колби, пальники, сушені трави, мінерали, отруйні гриби з темного лісу. Тепер усе це належало нам. Звісно були й інші схожі кабінети, де працювали люди короля в створенні нових артефактів.

— Це белладона, — почала я. — Дві краплі екстракту — і серце зупиняється. Це сон-трава — паралізує дихальні м'язи. Чорна цвіль із підземель не вбиває, зате викликає галюцинації й паніку. А це...

— А це?

— Моя власна. Без смаку, без запаху. Розчиняється у воді й вині. Смерть — за хвилину.

Валорн підняв флакон до світла. Рідина була прозорою, як джерельна вода.

— Ти вбила нею когось?

— Так.

— Кого?

— Того, хто намагався вбити тебе.

Він шоковано кивнув і не питав далі. Він завжди відчував, коли варто зупинитися — ще одна риса, за яку я його поважала.

Пізніше він вже не поспішав. Його навички покращувалися. Експериментував. Записував усе в маленький шкіряний щоденник, який ніколи не випускав з рук.

— Чому тобі це подобається? — спитала я одного вечора, дивлячись, як він зважує щось на крихітних терезах.

— Бо це має сенс, — відповів він, не відриваючи очей від колби. — Крапля туди, дрібка сюди — і ти контролюєш результат. Магія — хаос. Особливо моя. А отрута — порядок. Причина і наслідок. Нічого зайвого. – Валорн захопився створенням отрут настільки, що почав ставити експерименти над щурами.

Мабуть, він був єдиним у цьому замку, хто шукав порядок замість того, щоб насолоджуватись хаосом, як його батько й брат. Крихітний острівець передбачуваності в океані жорстокості.

Коли Валорну виповнилося дванадцять, ми вперше вийшли на спільне полювання — не на звірів, а на тих, хто порушив кордон. Патруль помітив групу людей біля східних меж темного лісу, і король наказав їх знищити. Загін мав очолити Каелір, але той саме був заклопотаний якимось власним експериментом, тож відправив брата. Я знала лише, що це погло бути пов'язано з старими старими ритуалами стримування. Мені це здалося дивним.

— Візьми свою рабиню, — кинув він, навіть не глянувши в мій бік. — Нехай хоч якась від неї користь буде. Та й ти покажеш їй чому навчився в мене. Нездаро.

Ми вирушили вдвох. Валорн узяв меч і декілька саморобних отрут і каменів для ритуалів. Я взяла кинджали.

Ліс зустрів нас тишею — не тому, що в ньому нічого не жило, а тому, що все живе тут навчилося ховатися. Дерева стояли чорними скелетами, коріння випиналося із землі, як кігті, туман приховував ями й пастки.

Ми знайшли їх за годину — трьох чоловіків, озброєних, але виснажених. Вони розвели багаття — дурна помилка в лісі, де вогонь видно за милю — і тихо перемовлялися, гріючи руки. Люди. Просто люди, які, ймовірно, заблукали.

— Що будемо робити? — прошепотів Валорн.

— А що ти хочеш зробити?

Він завагався, зважуючи варіанти. Меч — швидко, але криваво. Магія — ефективно, та приверне увагу. Тим більше люди вищі нього і можуть поранити його. Він не любив отримувати поранення. Це нагадувало йому Каеліра.

— У мене є нова формула, — сказав він тихо. — Хочу випробувати.

— На людях?

— На щурах уже пробував. На людях — ні.

Я знизала плечима. Ці люди все одно були приречені — якщо не ми, то патруль, якщо не патруль, то самий ліс.

— Дій.

Валорн дістав маленький флакон із блідо-зеленою рідиною, відкрив і вилив вміст у повітря. Легкий вітерець поніс отруту до багаття. Жодного звуку, жодного спалаху. Хвилина — і перший чоловік закашлявся. Потім другий. Потім третій. Вони перезирнулися, не розуміючи, що відбувається, — а тоді впали один за одним. Останній устиг схопитися за горло й захрипіти. Валорн наніс останньому удари мечем, коли той ще був живим.

Дивись, Сайро. Мене так Каелір навчив. – Я задивилася на Валорна, що тримав відрізану руку людини. Він знає, що це теж жорстоко?

Тиша стала абсолютною.

— Скільки часу минуло? — спитала я про дію отрути. Валорн лише викинув руку і накрив тіла, яких роз'їла його темрява.

— Три хвилини, — Валорн дивився на тіла з дивним, зосередженим виразом. — Забагато. Треба зменшити дозування або додати щось для прискорення.

Він говорив про це так, ніби обговорював рецепт супу — і я відчула, як кутики моїх губ мимоволі піднялися. Каелір зараз стояв би над тілами, пишаючись братом, чи знову назвав би нездарою. Валорн мовчки витер меч об траву, ніби це була звичайна робота. Потім ще раз подивився на відрубану руку.

— Ти добре попрацював, — сказала я. — Хочеш забрати щось на пам'ять?

— На пам'ять?

— Речі мертвих. Я завжди щось беру. Їм воно вже не потрібне, а комусь може стати в пригоді — інформація, цінності, або просто нагадування.

— Руку можна? Я покажу брату.

— Ні. – різко відповіла я.

— Чому? – здивовано запитав юний принц. – Я ж не насолоджувався стражданнями цього чоловіка, він помер ще до того.

— Бачиш перстень на руці? Візьми її і не говори більше такого. – Він зняв із пальця чоловіка простий мідний перстень — дешевий, потертий. Покрутив у пальцях, сховав до кишені. – Мій перший трофей, — сказав він.

— Перший із багатьох.

— Так. Але цей — особливий. Вибач, я не думав, що це тебе злякає. – Усміхнувся хлопчик з насмішкою, ніби це був хороший жарт. Хоча би совість в нього є. Мені здавалося він добріша дитина.

— Не використовуй стільки сили, — сказала я, дивлячись як тіла ставати згустком попелу під темрявою магії Валорна.

— Чому?

— Бо магія теж може зламати мага.

— А, Каелір щось таке розповідав під час наших тренувань. – замислився Валорн. – Він ще сказав, що іноді це корисно. – Я не звернула увагу на ці слова, хоча це мало збентежити.

Патруль, який прийшов пізніше, знайшов лише сліди багаття й попелу і руку – жодних ознак боротьби. Король лишився задоволений: він не любив зайвого шуму. Каелір тільки знизав плечима й знову пішов по своїх справах. Його руки по лікоть були в крові коли він глянув мені в очі.

Для мене ж це був один із найсуперечливіших днів відтоді, як я потрапила в цей замок. Я побачила, ким стає Валорн: не жорстоким убивцею, як брат, і не бездумним знаряддям, як хотів батько, а мисливцем — тим, хто вбиває швидко й чисто, без зайвих страждань. Проте, його все одно потрібно було скеровувати в тому напрямку, де жорстокості менше. А це робота над всією темно-ельфійською сутністю.

В один із днів, Каелір і Валорн відправилися на лінію фронту. Валорну тоді було вже тринадцять. Він вже був достатньо високим і не таким худим як старший брат. Саме тренування зробили його сильнішим фізично за дорослого принца. Розпорядок дня молодшого принца нагадував військовий табір в золотій клітці крові: вранці – магічні тренування з Каеліром; в обід – тренування з різними видами зброї і генералами; увечері – тренування зі шпигунства, вивчення ритуалів, проклять і отрут.

Мене з ними не пустили. Обидва принци пішли самі. Без охорони. Цілий місяць від них не було жодного сповіщення, коли вся земля Нор'морту тряслася. Король Дорест не пошевелив пальцями навіть. Вважав, що мають вижити лише сильніші. Теж мені, безсмертний. Він собі веселився, коли знову повісили якогось чужинця у центрі площі.

Я рушила прослідкувати чи все в порядку з принцами. Ельфи відчувають магію один одного, вона має запах. Запах Валорна був схожий на туман і солодощі. Я могла його відчути, так як провела досить довго часу з цим принцом. В темному лісі їх було досить багато: змішаних, давно мертвих, некерованих, втрачених. Якщо вони натрапили на Спотворених ? Ні, хлопці не слабаки, зможуть вистояти проти потвор. А вони ж теж колись були ельфами.

Серед руїн біля самої лінії між горами і фронтом спалахнуло глибоко червоне світло. Ритуал. Це можуть бути вони. Я побігла крізь темряву ще швидше, але не змогла наблизитися. З кожним новим кроком, приближалися чиїсь крики. Один неймовірно голосний крик, якого я ще не чула навіть з лабораторій Каеліра. З-за тіні я побачила їх: двох братів і багато Спотворених істот в перемішку з ельфами від яких навкруги пахло весною і квітами як в Люціатані. Тільки зараз я усвідомила, що вони удвох знищили ціле селище. Ні, не вдвох. Це був Валорн. З кожного уламку лунав запах його магії. Такий самий, як після особливо важких тренувань. Я тоді списувала це на втому. Сам хлопець стояв в центрі ритуального кола. В нього була пара крил – одна із ознак Спотвореного. Каелір стояв з хижим задоволеним поглядом. Він накладав печатку, щоб врятувати брата. Це на нього не схоже.

— Ще трішки і експеримент закінчиться. – мовив Каелір, а Валорн намагався вирватися літаючи як незграбний метелик. – Потерпи Валорне, тебе ж до цього готували. Бути зброєю. – Я хотіла втрутитися, але не могла. Не мала права. Тим більше не могла дозволити щоб мене помітили, хоча такий як Каелір...

— Можеш вийти, Сайро, подивитися на свого учня. На його справжній облік. – промовив Каелір, дивлячись в мою сторону. Я не приховала свій запах ілюзією. Старію. Я вийшла з тіні.

— Що з ним? – запитала я. – Що ти з ним зробив?

— Мій маленький братик втратив контроль. Я його рятую. – абсолютно спокійно промовив Каелір.

— Що це за ритуал?

— Занадто багато питань для рабині.

— Ти робиш йому боляче. – Валорн бився об червоні стіни ритуали, намагаючись вибратися, його крила зникали.

— Інакше він зробив би боляче всім нам. Якщо ти так переживаєш... – видихнув він, думаючи чи не є це загрозою розповідати мені щось подібне. – Я ставлю на ньому печатку, що блокує перетворення на Спотвореного. Йому дуже пощастило, що я встиг придумати як обійти це. Але він єдиний виняток. Інших було пізно рятувати. – кивнув він на вже давно перетворенних Спотворених. – Це все, що він сказав.

Світло згасало. Ритуальні написи розчинилися. Валорн лежав непритомний на спаленій землі, а десь на його тілі мала бути печатка, як мітка.

— Це ви зруйнували селище? – запитала я.

— Ну так, вирішили розважитися. – сухо відповів Каелір , підіймаючи брата на руки. Йому було важко нести Валорна, що не дуже подобалося старшому принцу. Нести Валорна довелося мені. Я зробила саморобні носилки і тягнула їх з непритомним хлопчиком. Мені здавалося гіршої долі бути не може, але я була вперше вдячна Каеліру за його жагу до експериментів. В його очах я побачила лише холодний розрахунок.

До чотирнадцяти років Валорн став одним із найкращих отруйників і мисливців Нор'морту. Навчити його чогось нового я вже не могла – він сам створював формули, яких я не знала, комбінації, що мені навіть не спали б на думку. Він винайшов отруту, що діяла на всіх окрім нього самого, і протиотруту, що рятувала темних від більшості відомих токсинів. Його щоденник розпух від записів.

Король Дорест, після того, як дізнався про ритуал, і те, що трапилося з його синами на кордоні, лише неквапливо посміхнувся. Він знав, що Валорн ледь не став істотою без мізків, і що його врятували. Для нього це значило лише те, що молодший син дуже сильний магічно раз не став Спотворенним. Ця новина стряхнула всі королівства на континенті. Темні ельфи (Тенебріми) знайшли спосіб зупиняти перетворення на тих чудовиськ. Вони були розповсюджені по всім ельфійським королівствам, де існувала магія. Я їх бачила неодноразово.

Він виріс – з юного хлопчика перетворився на стрункого ще вищого юнака з широкими плечима й гострими рисами обличчя. Його жовті очі більше не дивилися з переляком. Вони дивилися спокійно. Іноді – з холодом. Але не з жорстокістю. Жорстокості в них не було, і я щовечора нагадувала собі за це подякувати долі. Натомість в них була розвага до світу. Валорн захопився читанням книг, а не лише навчанням. Його цікавили відчуття поза цим світом, поза цим королівством темряви.

— Завтра мені виповнюється п'ятнадцять, — сказав він одного вечора, коли ми сиділи в лабораторії й дивились, як догорає пальник.

— Я знаю.

— Батько готує особливий подарунок. Каже, що це зробить мене справжнім темним ельфом.

Щось у мені напружилося. Особливі подарунки короля Дореста рідко бували приємними.

— Знаєш, що саме?

— Ні. Але Каелір посміхався, коли про це говорив. А коли Каелір посміхається – це завжди погано.

Я відклала колбу.

— Що б це не було, — мовила повільно, — пам'ятай: ти не зобов'язаний ставати тим, ким вони хочуть тебе бачити.

— А ким я хочу бути?

— Це вирішувати лише тобі.

Він подивився на мене довгим поглядом – таким, якого я раніше не бачила. Дорослим.

— Ти єдина, хто мені таке говорить, – сказав тихо. – Усі інші просто наказують.

— Я не можу тобі наказувати. Я твоя рабиня.

— Облиш, ти не рабиня, — похитав він головою. — Ти... Сайра. Просто Сайра.

Найбільше визнання, яке я могла отримати в цьому світі. Не річ. Не подарунок. Не шпигунка. Просто я.

Я нічого не відповіла – тільки подивилась на вогонь у пальнику й дозволила собі одну думку: можливо, це все якась ілюзія жаху. Можливо, навіть тут може вирости щось, що не дуже хоче вбивати і стоїть поруч із самими правилами існування системи.