Сповідь темного принца

Вона проживала свій останній момент. Останні подихи, за які чіплялася від болю, який розривав її зсередини. Останній раз я бачу її живі очі.

-Ва-лор-не - вона сказала моє ім'я переривчасто, ніби я міг щось зробити і якось допомогти. Моє і'мя пролунало з її вуст не як вирок, що мене не здивувало, вона не боялася мене і моєї присутності. Вона повинна ненавидіти мене. І має право.

-Все буде добре - відповів я їй, притискаючи руку до смертельної рани на її животі - Чуєш? - Мій голос мене зрадив. Цей панічний , наляканий голос, який взагалі не притаманий моїй натурі, який підвів мене. - Я врятую тебе. - І знову зрадив сам себе і її.

-Ні...не врятуєш. - Вона усміхалася так, як ті кого вже не врятувати. Я тримався так, як мене вчили. Прижав її сильніше до себе, тримаючи другою рукою її плече і голову на моїх колінах. Мої руки були в крові , не лише в її. Ми знищили ціле село за одну ніч. Її дім.

Навколо нас буяла стихія, вогонь палив усе на своєму шляху: будинки, рослини, життя, пам'ять - все це знищувало і ніколи не повертало назад, як і час. Все зникало в руйнівній силі полум'я і мого народу. Зникало так само, як і смертне життя світлої ельфійки. Вона лежить на моїх колінах і чомусь говорить зі мною з тією ж наївністю, ніби вона не помирала, а говорила про повсякденність.

Егоїстка, не їй жити вічністю.

І знову я це згадав. Згадав що та кого я кохав помирає і несе абсурдну дурницю, що я ніби її вже не врятую. Від цього хотілося сміятися, але гнилий запах смерті забирав в мене цю потребу. Вона не моя жертва - вона єдине що стримувало мене від монстрячої натури темного ельфа.

-Перестань, не говори дурниць, Ларі. - Крові на руках стало ще більше, вона стікала з моїх рук. Червона рідина стікала з її рани, тепла, але небезпечна. - Ти будеш жити...все буде добре. - Мої руки тряслися від безнадії.

Моя душа ставала більш порожньою з кожною секундою. Рвалася з кожним її подихом, намагаючись забрати мене з нею. Її дихання уповільнювалося. Грудна клітка піднімалася з хрипом у горлі. Вона була занадто бліда і безсила. Моя світла ніжність. Їй не личило дивитися в очі смерті яка її забирала. Смерть, яка відчувалася і змішувалася з іншими мертвими тілами.

Їх згуба ходила поруч. Ельфи кричали від страху і своєї безпорадності. Мої підлеглі були жорстокими, вони не вбивали одразу, а гралися зі своїми жертвами. Монстри, які люблять металевий запах і страждання. Монстри, які бігали і рубали всіх в цьому колись світлому ельфійському селі, щоб знайти ідіотський камінчик. Монстри, які не мають нічого спільного з нею. Монстри, які знищили ціле село. Монстри, якими керую я.

Я знову притиснув її рану сильніше, дивився в її світлі небесні очі в яких вона бачила мене - принца цих чудовиськ які прийшли нищити її дім. Моя магія накрила її рану - темна, важка, жива. Вона не лікувала. Вона тиснула.

Я змусив її тіло закривати розірвану плоть, стягувати краї рани всупереч болю, всупереч природі. Кров зупинилася, шкіра почала зростатися під моєю долонею.

Вона мусить жити.

Все працювало. Я видихнув. І в ту ж мить вона здригнулася. Різко. Неправильно. Її тіло не приймало це. Воно опиралося. Я відчув, як щось під моєю рукою йде не так — не рана, глибше. Ніби сама її сутність відштовхувала мою магію. Вона почала тремтіти сильніше, і це вже не було від втрати крові.

Такого… не повинно бути.

-Ей, Ларі, подивись на мене. - крикнув я їй, тримаючи її щоб вона заспокоїлась. Я почав гладити її по руках, по обличчю, торкаючись так як робив це лише для неї і іноді у своїх снах. Я був ніжним лише з нею.

-Валорне...добий мене...я не можу...боляче. - Вона сказала це своїм хриплим голосом, який для мене був приємнішим за спів пташок і за крики понівечених мною тіл і жертв цієї проклятої війни.

-Всенсі? Тобі здається. Я не буду тебе вбивати. Нізащо. - Мій голос тепер тремтів і я не збирався цього приховувати. Полум'я було всюди. Ми були одні, посередині ,колись бурлячої від розмов вулиці. Будинки обвалювалися, балки тріщали, голоса біля нас затихли і тепер крики були в іншій частині селі. Мої монстри всіх добивали.

А тепер і вона хоче щоб я зробив те саме із нею? Вбив її?

-Ні, ти не врятуєш вже мене. - В її очах був біль. Нестерпний, важкий. Для мене - безнайдійний.

-Про що ти говориш? Чому це? - запитав я її знову цим самим хлопчатським голосом. Мені не хотілось здаватися. Я хотів повірити в удачу, в довіру і в добру сторону цього світу, навіть якщо я не вписуюсь в рамки її світу.

- Ти не розумієш… - вона ледве видихнула, ковтаючи кров. - Це не лікування… ти змушуєш моє тіло… воно не витримує… Я не можу втримати це… Валорне…. - Вона усміхнулася і з її рота потекла кров якою вона почала давитися і задихатися - Бистріше, благаю. - Моє дихання і думки зупинилися. Разом зі мною і завмерло повітря навколо нас в очікуванні того що це якась ілюзія, неправда.

Неправда. Я не хотів цього....не так....не вона.

-Я..я не хотів, Ларіель. - звернувся до неї її ім'ям, хотів щоб вона почула як я його вимовляю. - Ти теж сильна, по-доброму наївна, але я тебе люблю, будь-ласка, знай це. Знай. - Я не зміг стримати своїх слів, не зміг більше нічого сказати їй. Я був монстром навіть для неї. Чорт. Кохаю її.

-Ні, не помирай...Ні-Ні-Ні! - Я тримав її, дивлячись як вона вигиналася в агонії і не могла нічого сказати з повним ротом крові, що стікала на її біляве волосся. Мої руки намагалися її заспокоїти, притримували, ніби це ще могло допомогти. Мені було боляче дивитися на її муки.

Я більше не міг дивитися, як вона задихається. Як її тіло ламається під моїми руками. Я не рятував її. Я робив тільки гірше. Моя рука сама потягнулась до кинджала. Холодний метал ліг у долоню так звично, ніби це ще одна жертва. Але це була не вона. Це був я.

Я нахилився до неї повільно, майже обережно, ніби боявся злякати. Її дихання було уривчастим, гарячим, з присмаком крові.

- Пробач… - прошепотів я, не впевнений, що вона ще чує.

Мої губи торкнулися її - теплих, вологих від крові. Я не відривався від поцілунку, лезо торкнулося її шиї. Холодний метал відбивав полум'я з будинку поруч. На мить я зупинився. Рука опустилась. Кинджал різко вдарив в серце. Її нерозбірливі рухи обірвалися, як і її дихання. Лише тоді я підняв голову від її мертвого обличчя.

Не знаю, хто був більш мертвим: я чи вона.

Я не знав, чи моє серце ще б'ється. За мить воно розірвалося на шматки, як вогонь залишає після себе лиш чорні обвуглені уламки. Я нахилив її ближче до себе, моя голова торкнулася її грудної клітки, шукаючи хоч натяк на тепло, на жалюгідну жорстоку ілюзію її тепла, її голосу, її сміху, її мрій. Вона не дихала. Останнє, що вона подарувала для мене - та сама лінія вуст, що посміхалася навіть зараз. На мертвому обличчі залишилися світло і спокій.

Було мокро, але не від крові до якої звик і не від дощу, який не посмів з'явитися щоб загасити полум'я і мою ненависть.

Її більше немає. Вона померла, а я - ні.