Чорний пластир

Зазвичай, вони можуть вдарити,

Чи вбити, вбитих — не ​жалісно.

Та любові, нашого прагнення,

Як у штормі, здається мрією.

Припиняй, плакали вже за нас.

На пів кроку впали? — Тож, тепер вставай!

Йди собі у темряві, серед них, байдужих,

Так вони з тобою, улюблений, квітучий!

Засинай, нехай по стінам холодом,

Я тебе зігрію тілом, ніжним голосом.

Звісно не залишу, тріском на краю ліжка,

Треба закурити, треба відкрити вікна.

Не згасай, іноді буде боляче,

Мій кришталь, вкритий в обіймах сонячних.

Як скрипаль, тисне на нитки розпачі,

Ми — як тіні, граємось у тлі з безоднею.

Не чекай, якщо у грудях діри наскрізь,

Я тебе врятую, наклею чорний пластир,

І від скаженої ліри, знайду тих лікарíв,

Дочекайся миру і трошки світлих днів.

​Не дивуйсь, я пишу із завтрашнього,

Там, де страх твій став просто тишею.

Всі надії, нашого прагнення,

Стали світлом, а не мрією.

Не сумуй, витерли сльози ми.

Ти зміг піднятись? —

Тож, встань і іди!

Я дивлюсь на тебе, мій улюблений,

Я — це ти, нарешті врятований!