Хіба ж я можу?

Усі навколо кажуть: «Живи далі!

Забудь про все, іди у майбуття...»

А як згасити тихі ці печалі,

Коли в тобі — усе моє життя?

Як я забуду очі ті бездонні,

Твою красу і погляд той п’янкий,

Твій ніжний подих, лагідні долоні

І дотик губ — солодкий і легкий?

Не можна серцю просто наказати,

Щоб пам’ять раптом стала нежива,

І змусити любов свою мовчати,

Коли тобою сповнена душа.

Бо це ж було кохання без обману —

Найвище диво, послане з небес.

Та я сприймав його як просто даність —

Мов найпростіше із усіх чудес.

І я гублюсь у сумнівах щомиті:

Чи можна кинути той чистий рай?

Коли для мене ти — єдина в світі,

То як сказати серцю: «Забувай»?

А може, й правда? Треба відпустити...

Розтиснути долоні й подолати щем,

Переболіти й тихо збайдужіти

І не шукати розради під дощем.

Сказати серцю: «Досить, зупинися!

Забудь той голос, ласку і тепло...

Іди вперед і більше не дивися

У те вікно, де все вже відцвіло».

Та чому ж тоді із подихом щомиті

Твоє ім’я пульсує у мені?

Ти скажи: ну як я маю відпустити,

Коли кохають тільки раз в житті?