Непрямий шлях

Чорт

Спочатку мене стратили.

А що ж їм було робити, коли я ніяк не вписувався у наш світ і своєю поведінкою щоразу порушував його закони. А все через те, що я занадто добросердний і не можу пройти повз тих хто страждає. А де ж ви бачили чорта, який намагається полегшити муки грішників? А от я це робив: то вогонь під пательнею прикручу, щоб відпочили, то настоянку цілющу зроблю, щоб опіки загоїти, то словом дружнім заспокою. Просто мені важко було дивитися на вічні муки тих стражденних, попри те що за життя вони добряче нагрішили.

Так, ви правильно здогадались, я - Чорт. Хоч ні, не Чорт, а звичайнісінький пересічний чорт, який із самого народження проживає у Пеклі. Моїм покликанням, як і усіх моїх родичів, мало бути знущання з грішників та вигадування нових хитромудрих тортур, щоб існування в потойбіччі їм медом не здавалось, дарма чи шо грішили за життя. Але навіть мої батьки відзначали, що я народився неправильним чортом, що маю занадто лагідну вдачу. Вчителі та однокласники прозвали Людяним Бісом та обмежили спілкування зі мною.

Вже у дорослому віці мене за неприпустимо добрі вчинки неодноразово карали, штрафували, навіть саджали до буцегарні. Та я чомусь зовсім не перевиховувався. Терпець у чортів урвався, коли я грішникам-перелюбникам провів воду до пекельного полум'я та на їхнє прохання викликав грішниць-повій, щоб тих потішили. Імпровізована сауна стала останньою краплею, що прорвала греблю терпіння старійшин. Суд вирішив, що цей вчинок є неприйнятним, тому звернувся до радикальної, але єдино можливої в цьому випадку міри покарання - страти.

В Пеклі страчували нечасто, я взагалі не пригадаю таких випадків. Мій, напевно, був першим. Ця справа стала резонансною, про неї розголосили усі пекельні ЗМІ. Отже, я став знаменитістю. Але втішало це мало, адже стратити мене мали на головній площі у величезному казані зі святою водою.

Вже стоячи на помості над глибокою чорною посудиною, по самі вінця наповненої чистою прозорою рідиною, я дивувався, як мирно та тихо виглядає моя смерть. І навіть встиг почути, доки кат не штовхнув мене в спину, як якась матуся-чортиха повчає своє несвідоме чортеня: "От, якщо будеш занадто чуйним та добрим, і тебе стратять у казані, як того Людяного."

Людина

Я не знав, якою буде смерть у святій воді: чи я потону в ній, чи розчинюся, чи, може, обвуглюся, але того, що сталося, геть не сподівався. Якимось чином я опинився в глибокій довгій ямі. Вгорі щось вибухнуло - і на мене посипалася земля.

Я поповз. Але це вдалося важко, бо мій одяг був дуже незручним і важив, напевно, тонну. До того ж я незграбно загрібав ногами, наче ратиці відмовлялись мене слухатись.

А тим часом над головою знов вибухнуло. Я втиснувся в землю і подумав, що потрапив у пекло. Має ж бути пекло для грішників з Пекла, а я найперший грішник там, бо порушив всі можливі закони й завіти потойбіччя.

Доки я міркував над питаннями життя та смерті, згори почулося тонесеньке скавучання.

Я звівся на ноги й обережно визирнув з-за краю ями. Земля навколо виглядала химерно: рясно вкрита глибокими вирвами, вона нагадувала побоїще демонів. Неподалік палала людська автівка. Запах гару нагадав батьківщину, аж замлоїло спочатку. А потім знов почулося скавучання.

Подивившись у бік звуку, я нарешті помітив чорного кудлатого песика, що лежав на боці кроків в десяти від ями. Собака так благально дивився на мене, що у мене аж серце частіше забилось.

— Йой, малий! — у розпачі вигукнув. — Який же нечистий тебе сюди приніс?

Але пес лише дивився, не зводячи з мене промовистого погляду.

Я підтягнувся, виліз з ями, випростався та побіг до пса.

— Гей, новенький!!! — суворо та роздратовано пролунало позаду. — Що ти, йолоп несусвітній, робиш?! Хто тебе дурня з окопу випустив? Негайно повертайся!

Я озирнувся і побачив якогось чоловіка у смішному шоломі, який чомусь кричав на мене. Та не зваживши на його гнівні заклики, добіг до собаки. Той, помітивши мене поряд, намагався встати, але у нього нічого не вийшло, лише страждальницьки заскиглив. Я ж побачив, що чорна шерсть була просякнута кров'ю, приховуючи рану на боці, тому, не довго думаючи, підхопив пораненого на руки та кинувся назад.

— От бовдур! — знов долинуло.— Ти хоч пригнися. Не підставляйся.

Я вмить пригнувся, обережно притискаючи до себе скаліченого кудланя. Та одразу знов долинув крик з окопу:

— Ляга-а-ай!!!

Не роздумуючи розстелився, прикриваючи власне обличчя та песика, що одразу зіщулився від страху. За мить пролунав вибух. Він був так близько, що мені заклало вуха, і здалася, що мізки перетворилися на кисіль, мене засипало землею та різкий біль пропалив плече.

Я зрозумів, що небезпека минула, коли почув здалеку, наче мої вуха були закладені ватою:

— Ти там живий?

Обережно підвів голову - до окопа було не більше метра.

Коли приходив до тями під захистом земляних стін, зрозумів, що біль у плечі не минає. Коли поглянув - зрозумів, що рукав просочила кров. Моя кров.

— Дідько, так ти ж фартовий! — із захватом вигукнув чоловік, який до того мені кричав.

Зараз він тримав в руках знятий мною шолом — каску по-тутешньому, — з якого стирчав гострий металевий уламок.

Я підсвідомо провів рукою по голові — роги були відсутні. Здивований тим, як той мене вирахував, я вже готовий був спитати про це, але він випередив:

— Хлопче, тобі пощастило з пекла вибратися живим. Ти певно маєш, якесь вище благословення. — він щиро, по-доброму всміхнувся. — А зараз треба рятувати собаку, шкода буде, якщо ти дарма туди пхався.

Доки ми йшли до укриття, я встиг обміркувати власне становище.

По-перше, я таки потрапив до пекла. До пекла в людському світі — на війну.

По-друге, я став людиною. Тепер не маю ані рогів, ані ратиць, ані хвоста, навіть писок у мене людський, а не свинячий.

І останнє, я смертний. Я відчуваю біль, мене контузило (хоч і не надовго), я навіть поранення отримав, кров свою бачив, мало не зомлів.

А добре це чи погано, думаю, зрозумію згодом.

Покликання

Я мив руки у мисці з водою і подумки намагався знайти пояснення несподіваним вмінням та здібностям.

Я лікував. Ні, не просто лікував, я знав, як це робиться. Коли поранений пес опинився на столі переді мною, не вагався жодної секунди: зрізав шерсть, що заважала, промив та обробив рану, зашив і перев'язав. Пам'ять звідкись черпала знання, а руки працювали впевненою, наче самі знали, що робити.

Зараз кудлатий пацієнт спав під дією знеболювального на чийомусь лежаку в блиндажі. А я шукав відповідь: звідки в мене такі навички, мене ж такому ніхто не вчив? В голову нічого не приходило.

— Де ж той Чортисько?! — почувся дзвінкий голос і в укриття влетів зовсім юний хлопець, який на вигляд, здавалося, й вісімнадцяти не мав. Він на ходу зняв каску та вперся в мене питальним поглядом.

Я гадав, що коли в же став людиною, то ніхто про моє минуле втілення не знатиме, а цей, якимось чином провідав, ще й хоче невідомо чого.

— Що тобі? — спитав обережно.

— Де Чорт? — спитав хлопець.

— Я... — зам'явся, вигадуючи якусь правдоподібну відмовку. — Тут...

— Собака де? — перебив хлопчина. — Чорний, кудлатий. Чортом кличуть. Мені сказали, що він тут.

Я полегшено видихнув та вказав рукою на лежак.

Малий кинувся до песика, хотів взяти на руки, проте я застеріг:

— Обережно, він поранений. Чіпати його зараз не варто.

Хлопець встав на коліна перед лежаком, з ніжністю гладив кудлату голову та раз за разом шмигав носом. Я не одразу зрозумів, що він плаче.

— Він не помре? — тихо спитав.

—Та ні, — заспокоїв, всміхнувшись підбадьорливо. — Твій... Чорт (знайшли, як собаку назвати!) щасливчик. Вже незабаром бігатиме.

— Та Чорт не мій, наш. Прибився місяць тому. Тепер несемо службу разом. Знаєте, а ви справжній ангел! — мене аж тіпнуло від такого порівняння. — Тут собак не надто квапляться рятувати. Не хочуть людей заради них підставляти під обстріли. А ви не злякались, витягнули, ще й підлатали. Просто ангел, що й не кажи!

У мене аж шкіра сиротами взялась. Це треба: чортові сказали, що він справжній ангел!

В окопі біля бліндажу нас зустрічали зо два десятки чоловіків у камуфляжі та броніках з втомленими обличчями та надією в очах.

— Ну як пацієнт? — спитав чоловік, що назвав мене фартовим.

— Житиме! — промовив.

У відповідь залунали дружні оплески. Усі раділи, що з їхнім чотирилапим побратимом все гаразд.

А я нарешті зрозумів, навіщо мені нові знання. Я і в Пеклі робив те, що могло зменшити людські страждання. А в тому місці, в якому опинився, такі вміння просто необхідні. Я вже впевнився, що вони на лише зменшують страждання, а й рятують життя. Отже, від покликання нема куди подітися ані серед чортів, ані серед людей.

Ангел

Черговий артобстріл не забарився. Але і наша арта сіяла хаос і страх на ворожих позиціях.

Я із здивуванням дізнався, що малий, який плакав біля пораненого Чорта, артилерист. Його непритомного ми знайшли поряд поранених товаришів неподалік скаліченої вибухом гаубиці. Його обличчя було в крові, правиця неприродньо вивернута і найгірше — одна нога до коліна перетворилась у криваве місиво. Та він був живий. І це було найголовніше.

Руки спритно заметушилися, намагаючись врятувати юнака: над коліном — турнікет, руку примотати до тіла, щоб не звисала, перевірити обличчя, обробити й перев'язати рану, вколоти знеболювальне.

— Ти дурний чи надто самовпевнений? — спитав мене молодий чоловік, з яким ми пішли на пошуки поранених.

Я здивовано поглянув на нього.

— Невже не бачиш, що він не жилець? — відповів він на німе питання. — Доки бригада приїде, він перейде у двохсоті.

— Житиме! — впевнено відповів.

Той лише здвигнув плечима.

Бригада медиків, що забирала малого, навіть зупинилася, коли солдат, прийшовши до тями, закричав:

— Ангела! Ангела покличте!

— Марить хлопець, — сказав один.

— Не варто квапитись на той світ, — намагався заспокоїти другий. — Всі ми колись ангелів побачимо. А зараз ще не твій час.

— Ні, Ангела покличте! — хлопець знов за своє.

Хтось таки почув і покликав мене. Отак я дізнався, що Ангелом мене кличе не тільки малий.

Хлопчисько лежав на ношах блідий, закривавлений, але усміхнений.

— Ангеле, я знаю, що це ти мене, того, витягнув. Дякую. — тихо промовив. —Ти за Чортом придивися. Хвилююся за нього.

— Придивлюся, — відповів. — А ти давай, одужуй.

На зацікавлений погляд медиків, що закривали швидку, я нарешті відповів:

— Так, я — Ангел! — і сам здивувався власним словам. — Це... це... це позивний в мене такий. — нарешті знайшов гідне пояснення, не стільки для медиків, скільки для себе. — А Чорт — то собака мій.

Хлопці лише перезирнулись, всміхнулись поблажливо та сіли в машину.

Будні

Для пересічної людини військові будні видаватимуться жахливими. Бо тут умови спартанські, жодних зручностей та ще й атмосфера напружена, не кажучи вже про обстріли.

Я ж якось швидко втягнувся: копав окопи, спав під дощем, чергував у спеку, ділив сухпай з побратимами, евакуював цивільних з сіл, що обстрілюють, навіть у ближньому бою побував. Якось швидко війна для мене стала буденністю.

Але рятування поранених жодним чином не стало буденним. Я із сумлінним завзяттям підходив до цього: оминав тих, хто в змозі допомогти собі сам, натомість мою увагу отримували ті, хто міг сконати ще до приїзду медиків, хто був непритомний і не міг надати собі першу допомогу, у кого була істерика і він не міг мислити адекватно.

Моїм постійним супутником став чорний кудлатий Чорт. Він, щойно встав на ноги, то вже й на крок від мене не відходив. І саме він найчастіше знаходив хлопців, яким конче потрібна була допомога.

— Ангеле, а ти чому пішов в армію? — часто мене питали. — Чому не став бойовим медиком? У тебе ж справжній талант. Ще й кажеш, шо медичного не закінчував.

На це я лише здвигав плечима і відповідав щораз одне й те саме:

— Просто тут я потрібніший.

Ми отримали звістку про малого: йому ампутували ногу, рука ж зберегла рухливість, її вдалося врятувати. А що найважливіше — він на шляху до одужання!

Ми часто дізнавалися від медиків по стан хлопців, прогнози яких були невтішні. Виявилося, що вижили усі, і самопочуття їхнє поволі покращується.

— Я такого ще не бачив, — сказав якось один з хлопців медбату. — Ти ж чисто витягаєш людей з того світу. Тих, кого кожен парамедик списав би з ризиком не довезти. Як тобі це вдається? Ти дійсно ангел? Чи так, шаманиш потихеньку?

— Дійсно шаманю, — всміхнувся у відповідь.

Усі труднощі життя в польових умовах та близькість лінії фронту мене не лякала. Вперше злякався, коли бабуся з села, під яким ми тоді стояли принесла бідончик молока та торбинку пиріжків.

— Їжте, синочки, на здоров'ячко! — примовляла, а очі випромінювали таку безмежну ніжність, що хотілося пригорнути її, як рідну. — Коли б ви ще домашнього спробували.

Ми добряче тоді поласували, нічого смачнішого, здавалося, я не їв ніколи.

А коли подякував старенькій від душі, то у неї від того аж сльози набігли. І стільки в тих очах було болю, туги й страху, що я одразу зрозумів, що душі, загартовані обстрілами та близькістю війни, насправді дуже вразливі. Їм так само болить, коли вони бачать рідне село руїнах, вони тужать за рідними, що виїхали в безпечне місце, вони бояться полишати оселю і нажите добро заради спокою десь серед чужих людей.

Ось тоді я злякався. Злякався, тому що зрозумів, що не зможу всіх врятувати, хто цього потребує.

Але я намагався. Крім поранених, я долучався до евакуації цивільних. Якось вивозили з села багатодітну родину: маму, бабусю і п'ятьох дітей. Двоє старших хлопців, років десяти-дванадцяти взяли на себе чоловічі обов'язки: несли речі. Двоє молодших були ще зовсім маленькими: один у мами на руках, а другий - у візочку.

Лише дівчинка років п'яти уважно за усіма спостерігала. Коли дісталися міста, вона знов стояла осторонь, доки ми допомагали її родині вигружатися. А потім підійшла до мене і жестом попросила нахилитися. Я присів. Тоді вона дістала з кишені картонну фігурку янгола, вирізаного, певно, власноруч і прошепотіла:

— Це тобі.

Я ледь втримався щоб не просльозитися, вийняв з сумки жменю цукерок та насипав їй у долоньки.

— А це тобі, — проказав. — З братами поділись.

Вона радісно кивнула й побігла до рідних.

Картонного янгола я поклав біля серця. Щоб зігрівав.

Смерть, або...?

Одного разу після кількагодинних обстрілів невеличкого села, мали евакуювати тих, хто там ще лишився, поки було затишшя. Назбиралося зо двадцять чоловік, переважно люди похилого віку, старі, немічні. Дідусь на візку, бабусю паралізовану на ношах принесли.

— Там ще Дмитрич, — сказав один старий. — Він каже, що своєї хати не залишить. Його на крайній вулиці четверта праворуч.

— Ну, що, Чорте, підемо Дмитрича шукати, — звернувся я до кудлатого друга.

Пес зірвався і побіг поперед мене, наче це йому зараз пояснювали шлях.

Дідове знайшли швидко, але в хаті його не було, а Чорт упевнено підбіг до льоху.

Дмитрич і справді був там, та ще й добряче облаштувався: вода, їжа, матрац на підлозі, ковдра якась, навіть лампа гасова на всяк випадок. Ще й рудий собака, що пепереджувально гавкнув з кутка.

Старий нас запросив, чаю навіть запропонував, а от йти з нами категорично відмовився.

— Ну хіба ви не розумієте, я ж город засадив, глядіти його треба, — відказував — У мене ж хата... і спогади... Ще й Муся тут моя на кладовищі. Як же я її покину? А Рудого хто без мене глядітиме?

Жодні вмовляння не переконали Дмитрича, він впевнено наполягав на своєму. Аж тут я несподівано зрозумів: не хвилювання за город чт хату зупиняє діда, а страх. Він боявся настільки, що окопався тут, у льосі, і носа назовні не суне.

— Знаєте, діду, — я зробив ще одну спробу. — Коли виб'ємо ворога звідси, ми самі вам з городом допоможемо. І Рудого залишати не потрібно, з собою візьміть. А щоб ви почувалися безпечніше, наділю вас броніжилетом.

Я почав знімати свій.

— А ти ж сам як, хлопче? — здивувався Дмитрич.

— Не хвилюйтеся, діду, я невразливий, мене кулі не беруть. — зі сміхом відповів.

Старий довго вагався, та нарешті погодився. Вдягнув бронік, зібрав невеличкий клунок, покликав Рудого — і ми рушили .

Ми пройшли вже майже через все село, коли я відчув, як запекло між лопатками та похитнувшись, я вхопився за дерево.

— Діду, — вичавив з себе. – Ви йдіть, там за рогом наші хлопці, вони подбають і про вас і про собаку. А я трохи затримаюсь, бо ще маю справи.

Дмитрич пошкандибав поволі та й зник з поля зору.

Тоді я зповз на землю і завалився горілиць. Між лопатками пекло і свербіло, а на очі чомусь наверталися сльози.

Перед обличчям з’явилась кудлата морда Чорта.

— Гей, друже! — мовив. — Здається, я вже відвоювався...

Пес жалісно заскиглив.

— Спина свербить, — дихати було важко. —Ще й пече...

— А ти гадав, що крила виростуть невідчутно і безболісно? — сказав хтось наді мною.

Я намагався розгледіти, хто ж тут жартує. Нікого не побачив. Лише Чорт віддано сидів поряд.

— Які такі крила? — спитав порожнечу.

— А ти ще досі не зрозумів? Ангельські! — до мого подиву, це відповів собака.

— Оце вже передсмертні марення... Зі мною вже пес говорить. — пробурмотів стиха.

— Бла-бла-бла! — покепкував з мене Чорт. — Ти ж навіть не помираєш у прямому сенсі, тож годі придурюватися.

— Чортяка, що ж ти таке? — зацікавлено запитав.

— До твого відома, Чортом мене лише тут нарекли, — обурився пес. — А я звичайний провідник.

— Ну і кого ж і куди ти проводиш? — глузливо спитав я.

— Зрозуміло ж, що янголів. І звісно, що до Раю.

— Ну, якби ж ти був тим, ким кажеш, — вирішив посперечатися. — То знав би, що я звичайний чорт. І людиною став випадково. Якась там під час страти помилка вийшла.

Пес розсміявся, весело так, завзято.

— Якщо ти досі не зрозумів, що ніякої помилки не було, я тобі поясню. — пояснив він. — Янголи не завжди народжуються у Раю. Дуже рідко, але вони з'являлись і серед людей. От я і допомагаю їм на шляху додому. А ти унікальний випадок: янгол, який за іронією долі народився в Пеклі.

— Дурня якась... — говорити було важко, а рухатись я взагалі не міг, не відчував тіла, лише спину пронизував пекучий біль. — Тож, якщо, як ти кажеш, я насправді янгол, чому ж ти мене одразу не провів до Раю.

— А з Пекла до Раю немає прямих шляхів. Наші з вашими порадились та одностайно вирішили, що не місце янголу серед чортів і демонів. Тільки шлях до Раю лежить лише через світ людей. Довгий і тернистий. Та ти і його пройшов гідно.

Біль раптом вщух, змінившись приємною легкістю за спиною. Тілу повернулась рухливість і вдихнути я зміг на повні груди.

— Ю-ху! — радісно вигукнув, замруживши від задоволення очі. — Я живий!

— Ти помиляєшся, — пролунало позаду.

Я розплющив очі, озирнувся та остовпів: навколо було небо і хмари, а на мене дивився справжній янгол в білих шатах, з чудовими білими крилами та з чорним кучерявим волоссям.

— Ти хто?

— Не впізнав мене? Я ж Чорт, твій провідник. Тьху ти! Собака я, тобто ангел, але був там собакою, Чортом... Коротше, ти зрозумів.

Я зрозумів.

— В чому ж я помиляюся? — спитав.

— В тому, що живий, адже перехід відбувся і ти тепер знову безсмертний.

Це я також зрозумів, особливо, коли відчув, що маю за спиною крила і можу вправно ними користуватися.

— Вітаю нарешті вдома! — привітав провідник.

Мене переповнила тиха радість, бо знайшов таки своє місце. Лише сум за побратимами, що залишились без моєї підтримки, гнітив. Але наздогнало розуміння того, що звідси матиму можливість більше хлопців вберегти. Щиро всміхнувся цій думці, заходячи до брами Раю, бо вже знав, що робитиму Янголом.