ПРОБАЧ

Нас вчать прощати, біль переростати,

Стирати з пам’яті гіркі слова…

Навчили серце рани зашивати,

Коли воно від смутку знемага.

Але чому не вчать посеред буднів

Спинити слово, що, як лезо, б’є?

Вгамувати погляд, що буває чудним,

Й тонкий докір, що душу розіп’є?

Ми звикли думати, що біль — це норма,

Що випадково ранимо когось…

«Пробач» летить, мов паперова форма,

А в чистім серці щось обірвалось.

Ніхто не хоче бути тут пораненим,

Та скільки нас у тихій самоті

Спитають Бога: «Чи не став я каменем

На чиїйсь довгій і зболеній путі?»

Простити іншого — це світла милість.

А не поранити — це святість крил.

Коли в душі панує ласка й зрілість,

І на добро стає таємних сил.

Щовечора, коли засне буремний день,

Благаєш тихо, як дитя мале:

«О Господи, спаси від злих натхнень,

Вбережи від того, що є зле.

Вбережи мене, щоб не стала тінню,

Чиїмось болем, сльозою на щоці.

Щоб не принесла ні краплі потрясіння

Тому, хто тримає світ в пораненій руці».

Бо найглибші шрами залишають

Не вороги, а ті, хто йшов повз нас.

Зронили слово, і самі не знають,

Що зупинили чийсь щасливий час.

А той, поранений, у тишині ночей,

Коли весь світ заснув у відпочинку,

Своє розбите серце від очей

Нитками молитов збирає в смутку.

Тож хай обачність світить над усе,

Хай серце буде ніжним, як кришталь.

Любов нехай ласкаво принесе

Взаємність, людяність, а не зрадливий жаль.

Тоді у світі менше буде сліз,

Зупиниться образи гострий біг.

І зазвучить у тиші сотень риз

Та чиста благодать, якою зцілить Бог.