ЗАКОН СПОКУТИ

Я більше не збираю гострі грані,

Прости, що довго склеювала бите скло...

Я каюсь у тривогах і омані,

В усьому, що не дихало в мені.

Навколо простір чистий, мов причастя,

Це не пустеля — це Твоє крило.

Я сповідаюсь у безумнім щасті,

Що все колишнє димом попливло.

Мої долоні вільні від провини,

Я не тримаюсь за минулі дні.

Смиренно відпускаю всі світлини

І час тримаю в тихій глибині.

Я розгадала цей закон спокути:

Весь час застиг віднині у мені.

Минуле — мій фундамент, біль і пути,

Майбутнє — волі промені ясні.

Якщо я — вчора й завтрашні орбіти,

Тоді в руках горить свята свіча.

Я каюсь, що не вміла раніше так любити

І плакала біля Твого плеча.

Я — центр відліку, крапка і смирення,

Вміщаю час — і сила ця росте.

Прости мені роки мовчання,

Бо суть буття віднині — це святе.

Ми марно світ хотіли утримати,

Шукали власність у земній пітьмі.

Тепер я хочу всесвіт обіймати

У цій Твоїй небесній простоті.

Ця порожнеча — не фінал, а Слово,

Початок дива, де зникає щем.

Ти забирав дрібне, щоб обов'язково

Омити душу безмежного дощем.